Не без зоогносеологічного інтересу (як жартують філософи) прочитав у рубриці «Точка зору» («День» 19.01.08) репліку відомого журналіста І. Слісаренка «Куба і «смердякови». Чесно кажучи, обурення пана Слісаренка мені не зовсім зрозуміле, як і ототожнення авторів, на мій погляд, вельми стриманих і об’єктивістських статей про соціально-економічну ситуацію на Кубі Віктора Каспрука та Юрія Райхеля з вельми одіозним персонажем Ф.М. Достоєвського. Роздратований тон публікації «Куба і «смердякови» скоріше за все, пов’язаний із тим, що «День» дуже провинився: газета посміла дати слово людям, думка яких вкрай несимпатична І. Слісаренку. Не приховуватиму, думки самого обвинувача мені також малосимпатичні, маю на увазі ті, які ним висловлюються в авторських передачах на «5» каналі. Особливо набридли багатозначні натяки на те, що все світове зло пояснюється «підступами Вашингтона» і «згубним впливом Заходу». Оскільки цей ідеологічний «продуктовий набір» викликає у мене блювотний рефлекс ще з відомих часів, то я виразив І. Слісаренку свій протест єдино можливим для телеглядача способом: угледівши знайоме обличчя, негайно перемикаюся на інший канал. Тим більше, що пропоноване ним «телеменю» має рідкісну постійність і ніяких ідейних несподіванок не обіцяє.
Судячи з усього, І. Слісаренка охопила ідея фікс: якісь суб’єкти на сторінках «Дня» бажають смерті гаряче улюбленому вождю і вчителю кубинського народу Фіделю Кастро. Хоча всі розмови на цю тему пов’язані з тим простим і об’єктивним фактом, що команданте вже за 80. Тут і сама людина має підстави замислитися про вічне, та й політичні аналітики мають право обговорити питання, а що буде після? І особливо, коли йдеться або йшлося про такі країни, як СРСР, Куба, Китай, Північна Корея, де надзвичайно багато тримається на одній особистості, яка має величезні повноваження. До речі, саме ця надвлада, контрольована ними, й породжує культ особи. Проте, і самої наявності неабиякої особистості (з яким етичним знаком — інше питання) ніхто не заперечує. Ці вожді виступають вершиною тієї чиновницької піраміди, яка після їхнього відходу, як правило, починає розвалюватися, бо саме вони, харизматичні лідери нації, були тими «каріатидами» політики та пропаганди, на яких трималася вся споруда. Пригадаймо, що почало відбуватися в КНР після відходу Мао Цзедуна, в Югославії після смерті Тіто, в Іспанії після відходу Франко. А ось у Північній Кореї після смерті Кім Ір Сена за Кім Чен Іра нічого істотного не сталося — іноді лідерам-харизматам вдається забезпечити спадкоємність свого курсу. Тому спроби аналітиків спрогнозувати, якою буде Куба після Фіделя, є цілком обґрунтованими і ніякого «криміналу» в подібних розмірковуваннях, усупереч заявам І. Слісаренка, немає.
Що стосується голослівних звинувачень на адресу В. Каспрука і Ю. Райхеля в «явній зневазі до Куби та її народу», то подібні «теоретичні конструкції» на чисто емоційній основі взагалі дуже складно обговорювати в раціональних термінах.
Критик також позбавляє Райхеля і Каспрука права висловлюватися з приводу кубинських реалій, бо вони, на його думку, на Кубі не бували. Сумніваюся, що сам І. Слісаренко побував у багатьох регіонах світу, про події в яких він вельми бадьоро висловлюється з телеекрана.
Ну, а непарламентські вирази, на зразок «Каспрук цинічно насміхався» (які до болю нагадують лексику радянських громадських обвинувачів 70— 80 х рр. минулого сторіччя) залишімона совісті І. Слісаренка. До речі, а над чим же «цинічно насміхалися» об’єкти ідеологічної відсічі «журналіста С.»? Йдеться про улюблену тезу комуністичної пропаганди на «острові свободи»: про економічну, торговельну і фінансову блокаду Куби з боку «імперіалістів США». І. Слісаренко навіть розповідає нам таке: «...США блокують поставку на острів не лише продуктів харчування, але й медикаментів. Тому жертви, яких не бачить Каспрук, — це конкретні люди, які вмирають через відсутність ліків». Картина, намальована І. Слісаренком, звичайно, жахає. Все питання в тому, наскільки вона відповідає істині. Де була американська блокада, коли з СРСР величезним безупинним потоком на Кубу йшло все й вся: нафта, верстати, обладнання, зерно, олія, одяг? Чому ж США ухитрялися майже протягом 30 років все це не блокувати? Більше того, іноді СРСР вдавалося, окрім ситцю для полум’яних революціонерів, завозити на Кубу ракети. У тому числі балістичні з ядерними зарядами. Не говорячи вже про танки, винищувачі, бойові кораблі. Хороша блокада... Адже «жахи» за Слісаренком, тривають із 1962 року. І це при тому, що торговельні (і військові) судна багатьох країн світу вільно входять до кубинських портів і виходять із них. Як же США можуть заблокувати завезення на Кубу медикаментів, наприклад, із Іспанії, фірми якої активно працюють на острові? Як це технічно можливо?
Інша річ, що США дійсно ігнорують Кубу як економічного партнера: не купують кубинський цукор, не продають своїх товарів сусідній комуністичній державі, не надають кредитів. Але це їхнє право як суверенної держави — самим вирішувати, з ким мати справу, а з ким не мати. Звичайно, це абсолютно гидко, коли буржуї не дають грошей на світову революцію. Адже як знадобилися б американські долари в період бойових дій, які кубинські війська вели в Анголі, Мозамбіку, Ефіопії. І тому все знову довелося оплачувати СРСР, хоча було б дуже непогано перевести антиімперіалістичну війну на госпрозрахунок: нехай би янкі виділяли Кубі гроші на організацію партизанської боротьби проти підлих «ґрінґо» у Гватемалі, Нікарагуа, Сальвадорі. І Слісаренко не описав, як імперіалісти США втрутилися у внутрішні справи Куби на карибському острові Гренада, де мирні кубинські будівельники, що вже закінчували спорудження злітно-посадочної смуги, раптом виявилися добре озброєними і продемонстрували бездоганне володіння тактикою піхотного бою.
Між іншим, щоб збагатити антиімперіалістичну ерудицію І. Слісаренка, раджу йому уважно почитати мемуари колишнього 1-го секретаря ЦК КПУ і члена Політбюро ЦК КПРС П.Ю. Шелеста «Да не судимы будете». Там Петро Юхимович розповідає, як на засіданні Політбюро кремлівські вожді прийняли ухвалу (за часів Сальвадора Альєнде) постачити до Чилі понад 100 тисяч автоматів Калашникова. Це при тому, що вся чилійська армія нараховувала не більше аніж 70 тис. осіб і була повністю забезпечена стрілецькою зброєю. Цікаво, це кому в Чилі «калашникових» постачали? А чилійські генерали на дані поставки відреагували вельми нервово. Фідель Кастро в своїх виступах неодноразово обіцяв США найбільш неприємні перспективи на латиноамериканському континенті, тому було б дивно вимагати від США ніжного ставлення до тих, хто позиціонує себе як непримиренний ворог Америки. Слісаренко розповідає нам про американських інтелектуалів, які в США критикують політику Америки щодо Куби, але чи може він назвати кубинських інтелектуалів, які б насмілилися критикувати курс Фіделя? Деякі насмілювалися, і це погано для них закінчувалося. Кубинських дисидентів переслідують за схемами незабутнього Ю.В. Андропова. Незважаючи на всі «принади», рекламовані І. Слісаренком щодо тропічної моделі комунізму, на багатьох ще радянських офіцерів, які там служили, радянських людей, не розбещених товарним достатком у СРСР, Куба справляла враження дуже убогої країни. Та і в свободу слова на Кубі, незважаючи на всі старання І. Слісаренка, віриться дуже важко. Вона там, звичайно, є. На тому рівні й у формах, як і в СРСР, Китаї та інших колишніх комуністичних країнах, де партія закликала «поглиблювати» й «розвивати» критику і самокритику, а народ, у рамках дозволеного йому партією, — «поглиблював» і «розвивав». Розчулює переконання І. Слісаренка, що свобода і демократія цілком можуть обійтися без багатопартійності: «Сьогодні Куба й без багатопартійності перебуває у вирі початих дебатів про те, що робити і як робити». Тобто поговорити дають. У нас також давали за часів хрущовської «відлиги»...
А ось ще перл І. Слісаренка: «Рауль Кастро днями оголосив про отриманих 1,3 млн. пропозицій і зажадав від керівників усіх ланок створити умови для вільного висловлення критики...». Ті, хто знає кубинське художнє кіно, підтвердять, що вже декілька років найбільш популярною там темою є критика бюрократії та її порядків». А як же, все це до болю знайоме. Ще з дитячих років пам’ятаю радянський фільм «Битва в дорозі» про боротьбу доброго з іще більш добрим і про підлих бюрократів, які заважають радянській економіці процвітати. Такі «шедеври» клепали на всьому комуністичному просторі від Пекіна до Берліна (східного), від Варшави до Софії, і від Белграда до Свердловська.
А яким блискучим критиком радянського бюрократизму був Лев Давидович Троцький! Особливо вражає його досконале щире нерозуміння найтіснішого природного зв’язку між комунізмом і бюрократією. І чим послідовнішими та ідейно чистішими були комуністи, тим більш бюрократичним ставав їхній режим. Все дуже просто. Якщо в людей забрати всю власність, якщо вони позбавлені можливості нею розпоряджатися, то хтось же повинен усім цим керувати? Хто? Звичайно ж, урядовець, уповноважений суспільством. І чим більше власності усупільнювати, тим більше потрібно чиновників, щоб нею керувати. Тому комуністична боротьба з бюрократизмом — це одночасно і «перпетуум-мобіле», і Сізіфова праця. Комунізм продемонстрував свою економічну неспроможність на Кубі так само, як і в усіх інших місцях. За 50 років тоталітарної диктатури ця країна не змогла себе нагодувати, хоча ґрунти та клімат дозволяють. Навіть І. Слісаренко визнає цей прикрий факт, як визнає і занепад транспорту, чисто сировинний характер експорту і т.ін.
Поки СРСР утримував кубинську революцію (рахунок йшов на мільярди доларів), завозячи на острів усе: від систем залпового вогню до трусів, ситуація була більш або менш пристойною. Але потік допомоги припинився 1989 р. Довелося виживати самим. І комуністичні вожді пішли шляхом НЕПу з тропічною специфікою: дозволили кубинській «контрі», яка окопалася в США, присилати долари родичам на Кубу, дозволили дрібне підприємництво. Справа пішла, але нині вирішується питання: хто кого? Або кубинські комуністи, за сталінським зразком, роздавлять зрештою НЕП, або НЕП роздавить кубинський комунізм.
Куба залишається однією з останніх комуністичних диктатур у світі. І це є об’єктивною реальністю, незалежно від ставлення до неї І. Слісаренка.
А стиль полеміки та рівень доказовості прихильника даної форми правління яскраво демонструє така фраза: «30 тисяч кубинських лікарів продовжують працювати в забутих Богом куточках світу. Ви коли-небудь чули про те, що хтось із них прибіг до американської амбасади, щоб емігрувати? Ні. До американського посольства можна вільно прийти і в Гавані (а як же блокада? — І.Л. ), ось тільки переїхати до США буде дуже важко — американці видають кубинцям дуже обмежену кількість віз». Не знаю, яка природа цієї дивної упевненості І. Слісаренка, що кубинці ні за що не бажають переїхати до більш вільної країни. Було чимало випадків, коли за кордоном просили політичного притулку кубинські спортсмени, інтелектуали, фахівці. Відома безліч випадків, коли кубинці намагалися перепливти протоку, що відокремлює Кубу від Флориди (навіщо їм це потрібно, якщо за І. Слісаренком можна вільно прийти до амбасади?). Та й рідна дочка Фіделя Кастро тікала до США за підробленим паспортом. І чого вона не поперлася до посольства Америки в Гавані за доброю порадою І. Слісаренка? Там же вільна воля шлятися біля іноземних посольств і заходити туди. Зовсім, як у СРСР за часів Брежнєва. Хочеш — до американського заявишся, а хочеш — до британського. А кубинським чекістам на все це наплювати. Що ж, гадаю, що члени колишньої Всесоюзної піонерської організації ім. Леніна щиро повірять розповідям І. Слісаренка, як і розповідям іншого знавця Латинської Америки, російського, Віктора Анпілова з «Трудовой России», а в миру — колишнього кореспондента радянського радіо та телебачення в Нікарагуа.
Але річ, звичайно, не в Ігорі Слісаренку. Річ у тім (і це дуже небезпечно!), що певна частина політикуму та ЗМІ наполегливо та послідовно намагається нав’язати українському суспільству хибне переконання в тому, що тоталітаризм може бути не лише поганим, але й добрим. Поганий — це, коли чужий. А добрий — коли свій. Ось, наприклад, нацистський тоталітаризм — безперечне зло. А комуністичний — не безперечне, а може, навіть і взагалі не зло. Бухенвальд — це страшно, а ГУЛАГ — нормально та для здоров’я корисно. Психологічно це зрозуміло. Бо щодо чужого, поганого тоталітаризму ми є жертвами. А щодо свого — не лише жертвами, але й співучасниками. І тому він має бути добрим, бо морально комфортніше відчувати себе жертвою, аніж співучасником.
Виходить так, що диктатура Франко, Муссоліні, Салазара — це погано, а диктатура Чаушеску, Берута, Новотного, Ракоші, Кім Ір Сена, Фіделя, Мао Цзедуна — начебто й нічого. Ось чому І. Слісаренко і його однодумці поетизують гаванського диктатора, хоча в іншому випадку — гнівно засудять якихось «чорних полковників» у Афінах чи Піночета в Сантьяго-де-Чилі. Ця схильність до подвійних стандартів, небажання називати речі своїми іменами, ця ідеологічна безпринципність, це невміння бути чесним перед самим собою, ця зрада істини в інтересах політичної кон’юнктури не доведуть нас до добра.
