Після ухвалення західними країнами чергового рівня санкцій у Москві голосно заговорили про необхідність повороту на схід. Як відповідь. Пригадали, що Росія, взагалі, не лише європейська, а й азійська країна. Ще граф Юлій Вітте проводив активну східну у напрямку Китаю політику. Для її здійснення він проклав Транссибірську магістраль. Зокрема й через територію Маньчжурії.
Хоча в черговому патріотично-шовіністичному ражі влада пояснювала підвідомчому народові, що санкції для великої Росії подібні до дробинки для слона, проте проблеми виникли. Більше того, вони множаться й не в останню чергу через те, що Кремль рефлекторно відповідає на західні дії аналогічними.
Уже не лише фінансові експерти, а чиновники високого рангу визнають, що через санкції в країні виник дефіцит доларів і євро, через що рубель почав досить швидко девальвувати. До того ж кредити на найважливіших західних фінансових майданчиках стали або недоступними, або невигідними через високі відсотки.
От тоді московські стратеги й почали розігрувати азійську карту. Базується вона на стратегічному розрахунку дедалі зростаючого протистояння в трикутнику Пекін -Вашингтон — Токіо. Тут не лише територіальні протиріччя довкола островів у Південно-Китайському морі із сусідами, а й прагнення Китаю зайняти домінуючі позиції у Східній Азії.
У таких умовах Москва розраховує на допомогу Китаю в її протистоянні з Європою і США. У першу чергу у сфері фінансів. Після запровадження санкцій російські банківські установи почали відчувати дефіцит кредитних ресурсів, брак інвалюти став повсюдним. У Москві серйозно заговорили про перехід у двосторонніх розрахунках з Китаєм на юані й рублі. Начебто обидві країни зменшать потребу в доларах і євро.
Усе б нічого, але Пекін не надто квапиться підставити плече Москві. Більше того, спостерігається дедалі більше витіснення Росії зі стратегічного для неї регіону Центральної Азії.
Як зазначила в московській «Независимой газете» керівник сектора економічного розвитку пострадянських країн Інституту економіки Російської академії наук (РАН) Олена Кузьміна, не слід чекати російських інвестицій, скажімо в гідроенергетику Киргизії або Таджикистану, швидше за все реалізацію цих проектів доведеться відкласти на невизначений час. Ситуацією, що складається, не проти скористатися Китай, що третій рік очолює список найбільших інвесторів і торгівельних партнерів кожної з країн регіону. «Узбекистан уже більше «поглядає» на азійські держави, а Таджикистан і Киргизія дедалі більше залежать від Китаю. Санкції Заходу, таким чином, ще більше звузять можливості Росії в Центральноазійському регіоні в цілому».
Аналогічну точку зору висловлює заступник директора з науки Інституту проблем ринку РАН Набі Зіядуллаєв. Він не виключає, що незабаром Таджикистан і Киргизія стануть сировинними придатками Китаю, який одночасно в Росії добиватиметься вигідних енергетичних контрактів. Судячи з того, що китайський газовий монополіст компанія CNPC не видала «Газпрому» авансовий кредит у 25 млрд доларів у рахунок будівництва газопроводу «Сила Сибіру», Пекін і надалі вичавлюватиме з Росії торгівельні, а можливо й політичні поступки.
Гроші в Китаю є. Після візиту китайських керівників до Індії, де був підписаний договір про виділення Пекіном Делі кредиту в 25 млрд доларів, Москві явно дають зрозуміти, що великий східний сусід має можливість завжди її поміняти на щось привабливіше.
Не варто перебільшувати бажання й можливості Китаю вступати в конфронтацію з Європою і США. Характерним є приклад санкцій щодо Ірану. Хоча Пекін формально досі не приєднався, проте китайські банки після відключення Тегерана від системи SWIFT припинили операції з іранськими банками. Які є підстави вважати, що з Росією буде інакше. Жодних. Перехід на рублі та юані можна вважати спробою обійти таку перешкоду, але це матиме лише обмежене значення.
Так само, як і бажання Москви знайти кредитні ресурси на гонконзькому фінансовому ринку. По-перше, його можливості не такі вже й великі. По-друге, гонконзький долар жорстко прив’язаний до долара американського з відповідними наслідками. По-третє, вартість кредитів у Гонконзі зросте, а це вдарить зокрема й по китайських позичальниках, що Пекіну зовсім не вигідно.
Бадьорі запевнення, що китайське продовольство, зокрема овочі й фрукти, замінить у Росії європейське цілком можна віднести до чистісінької води пропаганди в спробі заспокоїти власне населення. Для Далекого Сходу це дійсно так, але й раніше ніхто, наприклад, польські яблука й груші до Владивостока або Хабаровська не завозив. Довго й дорого. Скільки коштуватиме кілограм тих же яблук, доставлених з Китаю до Смоленська або ще далі до Калінінграда, можна легко підрахувати. Дешево не вийде, не кажучи вже про збереження швидкопсувного товару під час транспортування.
Крім того, вже неодноразово писалося, що китайські продовольчі товари не відповідають російським фітосанітарним нормам. Китайські виробники використовують хімікати, заборонені в Росії та Європі. Отже, тут будуть великі проблеми. Заміщення європейських товарів китайськими справа дуже нелегка. Про це вже починають у Росії говорити, далі — більше.
Уже не лише російські опозиціонери б’ють на сполох, що країна перетворюється на енергетичний і сировинний придаток Китаю. Якщо на Заході в обмін на нафту й газ, у принципі, раніше можна було купити новітнє і високотехнологічне устаткування, в Китаю придбати його не так вже й просто. Адже, незважаючи на свої індустріальні успіхи, Пекін продовжує відставати з цього погляду від Заходу та Японії. Багато чого східний сусід Росії, наприклад у нафтохімії й устаткуванні з видобутку важковидобувної нафти, не виробляє й купує його на Заході. Порушувати заборону ЄС і США й перепродавати таке устаткування китайські фірми не захочуть, так легко потрапити до чорних списків.
За економічними й фінансовими проблемами обов’язково йдуть політичні. Було б вельми наївно припускати, що Пекін тією чи іншою мірою не скористається скрутним становищем Москви, в яке вона потрапила через власну дурість. У першу чергу це буде відчутно в країнах Центральної Азії. Якщо Кремль не може фінансувати великі енергетичні й інфраструктурні проекти, а Пекін може й буде, то це обов’язково призведе до посилення прокитайської орієнтації еліт центральноазійських держав.
У Казахстані й Узбекистані має відбутися зміна лідерів. Час бере своє. В умовах видимого ослаблення російського впливу вакуум заповнюватиме Китай, якоюсь мірою Захід. Геостратегічні наслідки цілком очевидні й ніяк Кремль тішити не можуть.
Якщо відволіктися від московської пропагандистської риторики, то глибокого повороту в східному, в нашому випадку китайському, напрямку російської політики не буде. Навіть затяті російські шовіністи чудово розуміють, чим це загрожує. Тим паче економічні й фінансові угруповання довкола Кремля.
У зв’язку з цим слід чекати якихось дипломатичних маневрів на українському напрямку з метою демонстрації миролюбності й спроб тією чи іншою мірою заморозити нинішнє становище, а там і ослаблення санкцій. Принаймні, до теплого часу наступного року. Навесні, швидше за все, збройний конфлікт знову перейде в гарячу стадію. Москва ж стверджуватиме, що все зробила для миру на Донбасі, але її не послухалися.
Одночасно розігруватиметься й китайська карта. З розрахунку на легковірних. Тільки після настільки брутальної поведінки Москви, принаймні на Заході, таких поменшало.
