Провал різних варіантів етатизму в Третьому світі, банкрутство комуністичної системи в країнах радянського блоку та Китаї, а також постійний високий рівень безробіття та відносний застій у державах Західної Європи з надмірно «зарегульованою» економікою призвели до перегляду парадигми розвитку на користь ринку та приватної власності, — одним словом, обмеження ролі держави. Однак ця битва ідей і політичних концепцій далека від завершення. Загалом вона не закінчиться ніколи, адже після кожної поразки етатизм не капітулює, а просто перегруповує сили. Саме тому так важливо з’ясувати, яка економічна політика доводить свою ефективність, а яка — обертається провалом: це дозволить досягнути стійкого вирівнювання економічного розвитку в світі та позбавити бідні країни убогості.
Комуністична система — кінцева форма етатизму — найдальше зайшла в придушенні ринкових відносин і оголосила приватне підприємництво поза законом. Ціна цього навмисного безумства з погляду втрачених можливостей була дуже висока: скажімо, в Польщі рівень доходу на душу населення в 1950 році дорівнював аналогічному показнику для Іспанії, а в 1990 році становив лише 40% від нього. Крах комуністичного ладу започаткував гігантський «експеримент у природних умовах». Оцінюючи його підсумки, просто дивуєшся тому, наскільки різні результати були досягнуті в країнах колишнього радянського блоку:
— Станом на 2004 р. обсяг ВВП (порівняно з 1989 роком) у Польщі збільшився на 42%, у Словенії — на 26%, у Словаччині й Угорщині — на 20%. І навпаки, в Молдові він скоротився на 57%, а в Україні — на 45%. Якщо зробити поправку на тіньову економіку, відмінності в обсязі виробництва дещо поменшають, але однаково залишаться величезними.
— Притік прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) є одночасно наслідком досягнутих успіхів у економіці та каталізатором майбутнього економічного зростання. У 1989—2003 рр. обсяг ПЗІ на душу населення в Чеській Республіці становив 3700 доларів, в Угорщині — 3400 доларів, у трьох балтійських державах — 1000—2400 доларів, а в Польщі — 1300 доларів. Для України та Молдови цей показник за той самий період дорівнював відповідно 128 і 210 доларам.
Країни, які досягли найкращих показників у економіці, як правило, досягають кращих результатів й у позаекономічній сфері. Так, із 1989 по 2001 роки коефіцієнт ефективності використання енергоресурсів (обсяг ВВП на кілограм умовного палива) — цей показник є важливим індикатором екологічної ситуації в країні, — в Польщі збільшився з 2,5 до 3,9. У Росії ж він виріс із 1,5 (в 1992 р.) тільки до 1,6 в 2001 р., а в Україні взагалі знизився з 1,6 (в 1992 р.) до 1,4. У країнах Центральної та Східної Європи середня тривалість життя збільшилася, а в більшості держав колишнього СРСР — поменшала. Так, у Польщі середня тривалість життя населення в 1990—2002 рр. зросла з 71 до 74 років, а в Україні — знизилася з 70 до 68 років. Аналогічні тенденції спостерігаються й із погляду рівня дитячої смертності. З 1990 по 2002 рік дитяча смертність (на 1000 народжених живими дітей) у Польщі знизилася з 16 до 8, в Україні — тільки з 18 до 16, а в Росії — з 21 до 18.
Чим пояснити таку величезну різницю? Якщо йдеться про зростання ВВП, виникає принада підкреслити відмінності в стартових умовах. Наприклад, економіка балтійських держав — Латвії, Литви й Естонії — була набагато більше «зав’язана» на експорт у країни радянського економічного блоку РЕВ (такий експорт становив 30—40% ВВП), ніж комуністичні країни Центральної та Східної Європи (4—15% ВВП). Це дозволяє стверджувати, що після краху радянського блоку прибалти були приречені на суттєвіше скорочення ВВП.
Однак різниця в стартових умовах лише частково дозволяє пояснити непорівнянність досягнутих результатів, і лише в перші роки. Скажімо, ті ж прибалти, після першого різкого спаду в довгостроковій перспективі досягли кращих результатів, ніж Румунія, чия економіка менше залежала від торгівлі з країнами РЕВ...
Країнам, що втілюють економічні реформи, навіть якщо це роблять із запізненням, як правило, вдається подолати відставання і за темпами економічного зростання. Візьмімо, наприклад, Вірменію, де була радикально розширена свобода дій в економіці, знизився коефіцієнт співвідношення податків і обсягу ВВП і зміцнилася бюджетна дисципліна. У результаті з 1996 р. ВВП Вірменії виріс на 70%. Подібний результат може слугувати черговим підтвердженням того, що модель економічного розвитку, заснована на низьких податках, краще сприяє прискоренню економічного зростання, ніж системи, що передбачають масштабний перерозподіл коштів через бюджет, характерні для великих держав Східної Європи.
Посткомуністичні держави, які рішучіше будували ринкову економіку, досягли кращих економічних (і позаекономічних) результатів, аніж ті країни, де ринкові реформи носили обмежений характер або їх зовсім не проводили. Самі розумієте, що цей основоположний висновок не обіцяє нічого хорошого країнам, де існує значний державний сектор у промисловості, державне регулювання, що обмежує конкуренцію, перешкоди для вільного пересування людей, обмеження імпорту та негнучкий ринок праці, не захищені права приватної власності, у фінансовій політиці панує безвідповідальність тощо. Усі перераховані риси в різних поєднаннях характерні для етатистських систем — тобто систем, де економічна політика та державна бюрократія придушують вільний ринок. Але вони характерні і для «держав-невдах», де державні установи, по суті, перетворюються на знаряддя розкрадання національного надбання окремими особами.
На мій погляд, із даних, що містяться в емпіричній літературі, можна винести такі три уроки:
По-перше, жодній із бідних країн, де існували етатистські або «провальні» системи, не вдалося досягти стійкого економічного розвитку.
По-друге, приклади успішного економічного розвитку пов’язані з більш-менш вільними ринковими системами (скажімо, США в ХIХ столітті успішно «наздогнали» Британію), або ж із періодом переходу до подібних систем (як це сталося з азійськими «тиграми» після 1960 року або деякими посткомуністичними державами після 1990 року). Подібний висновок дозволяє припустити, що наявність «розвинених» ринкових інститутів не є обов’язковою передумовою прискорення економічного зростання. Однак через якийсь час вплив реформ «перехідного характеру» сходить нанівець, і подальші темпи економічного зростання залежать вже переважно від потужності постійних стимулів до праці й інновацій — що у свою чергу прямо пов’язане з тим, наскільки дана країна просунулася в обмеженні ролі держави. Таким чином, глибина ринкових реформ, розпочатих в умовах етатистської або «провальної» системи, впливає як на короткострокове, так і на довгострокове зростання.
Питання, пов’язані з розвитком деяких країн, особливо азійських «тигрів», які створили «економічне диво», породжують запеклі суперечки. Існує безліч теорій, у рамках яких їхнє надзвичайно швидке зростання пов’язується з особливими формами державного втручання (наприклад, цілеспрямованими кредитами або тісними зв’язками між державою та бізнесом). Однак, якщо уважніше проаналізувати досвід цих країн, виникає інше пояснення.
Якийсь час рівень державного втручання в економіку азійських «тигрів» залишався різним (від нульового в Гонконгу до суттєвого в більшості інших країн), але одна риса була притаманна їм усім: сильна «доза» ринкових реформ, що в поєднанні з наявними «стартовими умовами» гарантувала набагато вищий ступінь економічної свободи порівняно з іншими країнами, які розвиваються. Що стосується державного втручання, то воно радше перешкоджало довгостроковому зростанню, а не стимулювало його.
Досить пригадати проведене з ініціативи держави створення важкої промисловості в Південній Кореї в 1970-х рр., що призвело до зростання зовнішнього боргу країни та «відтягувало» інвестиції з орієнтованих на експорт секторів. У результаті на початку 1980-х рр. темпи зростання ВВП у Південній Кореї різко знизилися, що призвело до зміни економічного курсу та скорочення державного втручання. Серед рис, характерних для країн, де спостерігалося «економічне диво», слід назвати і низький коефіцієнт співвідношення податків і ВВП, що пов’язане з відсутністю дорогої системи соцзабезпечення...
По-третє, хоч усі приклади стійкого зростання пов’язані з існуванням більш-менш вільних ринкових систем або переходом до таких систем, не всі ринкові реформи ведуть до стійкого розвитку. Часто реформи проводять тільки на словах, або, після перших кроків із їх здійснення, припиняють або серйозно урізують. У таких випадках критикувати слід не самі ринкові реформи, а їх непослідовність.
Звичайно, насправді ринкові реформи можуть завершитися провалом, якщо в них відсутні життєво важливі елементи. Одним із прикладів у цьому сенсі може слугувати введення фіксованого курсу національної валюти без відповідного зміцнення бюджетної дисципліни. Нещодавня криза в Аргентині нагадує нам про те, що безвідповідальна фінансова політика може підірвати результати дійсно ринкових реформ. Такі реформи не забезпечують стійкого розвитку і в тому випадку, якщо їхні найважливіші елементи неправильно структуровані: скажімо, допускається прорахунок у встановленні первинного рівня фіксованого курсу валюти або не створюється достатніх стимулів у рамках законодавства про банкрутство.
Однак жодна з цих проблем не виправдовує спроб знайти такий собі «третій шлях», що нібито найкраще забезпечує стійкий розвиток. Це лише перешкоди, які треба подолати на шляху до повноцінної ринкової економіки.
Лешек БАЛЬЦЕРОВИЧ — президент Національного банку Польщі
