У зв’язку з початком головування Швеції в Європейському Союзі в Туреччини з’являється шанс досягти конкретнішого просування на шляху до ЄС. Власне, сьогодні Туреччина являє собою унікальне державне утворення, котре балансує між зв’язками з Європою, Сполученими Штатами, Іраном, Ізраїлем і арабським світом. Очевидно, що інтеграція Туреччини до Європейського Союзу вимагатиме великих фінансових витрат для ЄС, і до портфелю необхідних заходів у масштабах всієї Європи необхідно зараховувати політичні, економічні чинники та інтереси безпеки.
З другого боку, не варто плекати великих ілюзій щодо того, що включення Туреччини до Євросоюзу автоматично здатне перетворити її на модель ісламської демократії для арабського світу та що вона обов’язково допоможе Європі досягнути своїх зовнішньополітичних цілей на Близькому Сході. Адже твердження, що членство в ЄС дозволить Туреччині стати зразком для її арабських сусідів, є досить спекулятивним. Оскільки варто пригадати, що з часу розпаду Османської імперії і заснування 1923 року Турецької Республіки арабські країни зовсім не прагнули в цей період і собі просуватися аналогічним шляхом. Хоча з посиленням ролі релігії в сучасному житті турків і нещодавнім покращенням відносин Туреччини зі своїми арабськими сусідами Туреччина збільшила свою привабливість для них як модель сумісності ісламу, демократії й відкритих ринків.
Якщо говорити про той баланс впливів США і Європи, котрий на сьогодні склався в Туреччині, то це цілком природне явище. Адже раніше Туреччина була радше союзником Америки й НАТО, аніж повноцінним партнером Європи. А поступове зміщення центру впливу до Європи цілком природне, оскільки на сьогодні НАТО (не зважаючи на свої військові операції поза межами Європи) стає все більше європейським. Але при цьому Сполучені Штати в жодному разі не є другорядним партнером для Туреччини. США й надалі співпрацюватимуть з турками в усіх глобальних і локальних проектах.
У той же час встановлення тіснішої інтеграції Туреччини з Європою надає європейцям потужний важіль, оскільки зміцнення зв’язків із Заходом матиме ключове значення в боротьбі проти ісламського радикалізму й тероризму. Адже вони свідчитимуть, що мусульманська культура й традиції не суперечать принципу верховенства права та ринкової економіки й що іслам цілком здатен вписатися в сучасні реалії ХХІ століття.
Що ж до безпеки, то в цьому Туреччина має ключове значення для регіону та європейської безпеки в цілому. Турецьке географічне положення й професійні військові роблять її важливим стратегічним союзником для США і Європи. Проте нині важко сказати, яким чином, отримавши членство у ЄС, Туреччина зможе впливати на своїх арабських і перських сусідів.
Утім, поворот від колишньої стратегічної позиції можна розглядати як частину пошуку, котрий розпочався після приходу ісламістів до уряду в Туреччині на початку 90-х і вторгнення США до Іраку 2003 року. Почасти імпульсом до цього пошуку стало розчарування в Туреччині світською елітою, котра впродовж десятиліть намагалася включити Туреччину до європейської сім’ї народів, і зміни в країні у ставленні до релігії та її ролі в політиці.
Можна сказати, що внаслідок незбалансованого економічного розвитку Туреччини в 70-х і 80-х роках (що характеризувався невпинною модернізацією західних прибережних міст і таких великих мегаполісів, як Стамбул і Анкара, на шкоду економічного розвитку сільської місцевості) відбулося велике переселення консервативних сільських мешканців до міст у надії на підвищення своєї соціальної й економічної мобільності. Колишнім селянам зі значними труднощами в 80-х і 90-х роках вдалося поступово інтегруватися до соціального й економічного життя міста, сформувавши при цьому новий середній клас, який відзначався схильністю до підвищеної ролі релігії в політичному житті.
Можливо, утримання Туреччини у підвішеному стані стосовно прийому до Європейського Союзу влаштовувало європейських зверхників, але ісламізація турецького суспільства в останнє десятиліття стала прямим наслідком такої політики невизначеності й затягування. Очевидно, нинішнє турецьке керівництво намагатиметься якнайшвидше розставити крапки над «і» в цьому питанні. Суть проблеми полягає в тому, що нині вперше після часів Ататюрка турецькі еліти та влада таким нагальним чином переймаються проблемою визначення ідентичності Туреччини.
Оскільки ця ідентичність якраз і є тим стержнем, на якому базується турецьке суспільство, державні інституції, і вона має спрямовувати не лише статику, а й динаміку цієї країни в часі й просторі: себто її розвиток та інтеграційні процеси, як до спільної Європи, так і загалом у світі. І сьогоднішня криза в цій царині вказує, що цими фундаментальними проблемами турецькі еліти опікувались недостатньо. Оскільки, фактично, з часів Ататюрка модель світської турецької держави й турецького суспільства не набула динамічного розвитку.
Якщо Ататюрк революційним шляхом установив не лише межі, а й усю початкову структуру світської турецької держави, яка надала можливість зробити революційний прорив із позавчорашнього дня у сьогоднішній, то світ за цей час (майже за сто років) суттєво змінився й просунувся вперед. Туреччина також просунулася вперед, але початкова модель, надана Ататюрком, не була творчо розвинута й, можливо, навіть повністю осмислена. Оскільки порядок, який установив Ататюрк (досить жорсткий порядок, що опирався на силові структури), мав бути в подальшому підкріплений створенням, окрім жорсткого каркасу, ще й внутрішнім наповненням. Наповненням культури, цивілізації, освіти, науки і такого іншого. А кризові процеси 80—90-х вказали, що якраз із цього боку турецькі еліти не вибудували загальнотурецьку систему освіченості, загальнотурецьку ідеологію і навіть ідею. Це стало причиною як кризи сьогоднішньої, так і попередніх, котрі, можливо, не так гостро сприймалися владною елітою Туреччини.
Сьогоднішня криза полягає не в тому, чи приймуть Туреччину до ЄС, чи ні. Адже в цьому сенсі випадає, що прийом до європейської спільноти є таким собі призом за деісламізацію чи за якісь інші речі. Отже, така інтеграція приречена на поразку, оскільки інтеграція є співпрацею двох спільнот і взаємним обміном цих спільнот, а не стосунками донор-реципієнт чи дорослий-дитина.
Якщо ж владні еліти не зроблять із цього правильного висновку, то Туреччина цілком може у подальші десятиліття скотитися до принаймні початку тих процесів, котрі відбулися майже три десятиліття тому в Ірані. Оскільки ісламізація суспільства свідчить про те, що світське суспільство не вибудовувало ані цінного турецького світогляду, ані перспективних орієнтирів, за якими можна розвиватися спільноті загалом і кожному громадянину окремо, ані світських цінностей, котрі могли б якщо не замінити решту, то принаймні слугувати домінуючими в турецькому суспільстві.
Відтак, можна сказати, що Туреччина завжди, навіть в разі прийому до ЄС, буде слугувати міжцивілізаційним мостом. І в цьому нічого немає поганого для жодної із сторін. Стосовно ж побоювання відхиленого партнерства, то на сьогодні процес інтеграції вибудовується досить вірним шляхом — так званого салямі: коли обирається велика кількість дрібних проблем і, долаючи їх крок за кроком, врешті-решт можна прийти до того стану, коли не буде жодних суттєвих перепон для інтеграції, в тому числі формальної, Туреччини до об’єднаної Європи.
Наскільки довгим може бути цей процес, сказати важко, але, виходячи з історичних прецедентів, можна уявити, що якщо обидві сторони приділятимуть цьому велику увагу, то він не розтягнеться більше, ніж на одне-півтора десятиліття. А оскільки не лише цивілізаційні, а й і економічні та інші соціально-структурні відмінності Туреччині і ЄС надзвичайно великі, то дивуватися такому терміну не випадає.
Що ж до того, як його пришвидшити, то тут треба сказати, що єдиний спосіб полягає у вибудовуванні в Туреччині потужних інституцій, котрі займатимуться не лише узгодженням з ЄС цих позицій, а й проведенням потужних і дуже дієвих результативних реформ. У такому разі цей процес може завершитись принаймні удвічі швидше. Туреччина при цьому залишиться і завжди залишатиметься надзвичайно важливим світовим вузлом, на котрому не лише перетинаються дві найпотужніші цивілізації, а фактично твориться майбутнє цих цивілізацій.
