Один британський таблоїд свого часу встановив рекорд вихваляння, приписавши собі заслугу переобрання консервативного уряду в заголовку: «Ці вибори виграла Sun!» (It’s The Sun Wot Won It). Цього тижня лідери Євросоюзу вчиняють аналогічно, коментуючи підсумки іншого голосування: несподіваний успіх проєвропейської коаліції на чолі з президентом Сербії Борисом Тадічем на парламентських виборах 11 березня. Серби «недвозначно обрали Європу», — заявив французький міністр закордонних справ Бернар Кушнер. А член Європарламенту голландець Ян Марінус Вірсма назвав минулі вибори «своєрідним референдумом, в ході якого громадяни підтримали майбутній вступ країни до ЄС».
Втім, може статися, що робити такі висновки поки що зарано. Так, блок Тадіча називається «Коаліція за європейську Сербію». Його прибічники розмахували єесівським прапором — синім із золотими зірками. Але коаліція Тадіча не здобула більшості місць в парламенті, і тепер вирішального значення набуває питання: які партії сформують майбутній коаліційний уряд? Якщо домовляться між собою «не ті» політичні сили, вони все ще можуть загнати Сербію в ще більшу ізоляцію.
Однак було б абсурдним заперечувати, що певну роль ЄС в ході сербських виборів все ж зіграв. Країни об’єднаної Європи погодилися зробити Сербії пару вельми своєчасних (нехай і символічних) поступок буквально за лічені дні до голосування. Можливо, серби почувають себе «приниженими» тим фактом, що 19 країн ЄС визнали незалежність Косово після того, як у лютому цей край заявив про відділення від Сербії, вiдмiчає один дипломат, але водночас Союз нагадав їм, що об’єднана Європа символізує собою й багато хорошого, наприклад, свободу пересування. І якщо стверджувати, що «ці вибори виграв ЄС», було б перебільшенням, то уряди його країн-учасниць хоча б дали зрозуміти, що воліли б бачити Сербію членом свого клубу, а не роздратованим і небезпечним «стороннім».
Те саме стосується й сусідів Сербії по Західним Балканам, яких також «підбадьорили» поступками щодо візового режиму тощо, і гарантували їм «європейську перспективу» (так на брюссельському жаргоні називають можливість рано чи пізно вступити до Євросоюзу). Ці кроки виглядають вельми прагматичними, навіть великодушними. І, до речі, вельми незвичайними, оскільки загалом, коли мова заходить про розширення клубу, в його «старих» членів відразу ж псується настрій.
Причому занепокоєння в них викликає не лише майбутнє. Вкрай негативне ставлення переважає й у відносинах Румунії з Болгарією, що вступили до Союзу 2007 р. Так, через побоювання розкрадання Брюссель заморозив субсидії Болгарії на десятки мільйонів євро, причому сума призупиненої фінансової допомоги може зрости до мільярдів після того, як цього літа буде опубліковано моніторинговий звіт Єврокомісії. Новий уряд Італії погрожує обмежити приплив до країни мігрантів з Румунії. Останнє соціологічне опитування з проблеми розширення Союзу, проведене службою Eurobarometer, показало, що більшість респондентів підтримує вступ лише однієї країни — Хорватії, на чиїх пляжах кожного літа смажиться на сонечку безліч німців та італійців. Хорватія має стати членом ЄС 2010 або 2011 р.
А ось ще більш парадоксальний факт: в деяких з країн, що особливо завзято виступають за прийом до «клубу» Сербії й інших балканських країн, електорат більше, ніж будь-де, занепокоєний перспективою розширення ЄС. Італія, охоплена «мігрантофобією», разом з Грецією активніше за всіх виступає за те, щоб Євросоюз виявив більшу гнучкість у своїх вимогах про співробітництво Белграда з прокурорами, які переслідують військових злочинців. Австрія без упину лобіює на користь балканських країн, які раніше входили до складу імперії Габсбургів, починаючи з Хорватії. Проте австрійські виборці сьогодні значною більшістю виступають проти прийому до Союзу будь-яких балканских країн, окрім Хорватії (а проти членства Туреччини висловилася приголомшуюча кількість опитаних — 81%). Аналогічним чином, хоча французькі міністри захоплюються тим, що серби обрали Європу, в 2006 р. Париж просував ідею про те, щоб критерієм для майбутнього розширення ЄС став «потенціал абсорбції» — небезпечно розпливчате поняття, що включає, зокрема, і «настрої» виборців. А французький президент Ніколя Саркозі публічно висловлюється проти вступу Туреччини до Союзу.
Але якщо розширення є настільки непопулярним, чому так багато єесівських лідерів прагнуть приписати собі заслугу сербського «вибору Європи»? На те є два взаємопов’язаних пояснення. Перше полягає ось у чому: «відкриті двері» для балканських країн, таких як Хорватія, Сербія, Македонія й інші, не дорівнюють підтримці розширення загалом — це конкретна стратегія, покликана не допустити посилення нестабільності на «задвірках» Європи. А друге пов’язане з тим, що в більшості випадків розширення ЄС відбувається саме за рахунок такої стратегії.
НЕ РОЗШИРЕННЯ, А КОНСОЛІДАЦІЯ
Є підстави стверджувати, що «загального проекту» розширення ЄС не існує в природі. Кроки в цьому напрямку частіше за все є реакцію на конкретні кризи й викликають гострі спори, поки не стає зрозуміло, що більш вдалої альтернативи немає («хвиля» 1995 р., коли до Союзу вступили Фінляндія, Швеція й Австрія, є в цьому плані винятком). Грецію прийняли до його складу 1981 р., щоб міцніше прив’язати до Заходу, хоча всі й побоювалися, що до членства в європейському «клубі» вона неготова. Приєднанню Іспанії та Португалії передували дев’ять років суперечок і тривожних волань (що особливо голосно лунали у Франції) про дешеву робочу силу та сільгосппродукцію з Піренейського півострова. У грудні 1989 р., коли в Східній Європі руйнувалися комуністичні режими, тогочасний президент Франції Франсуа Міттеран запропонував колишнім країнам Варшавського договору вступати до розпливчатої «Європейської конфедерації» — ідея не пройшла, багато в чому тому, що Міттеран запросив до її складу й Росію. Надії Болгарії та Румунії на приєднання до ЄС почали здійснюватися тільки в ході Косівської кризи 1999 р., коли їх повітряний простір знадобився для натівського бомбардування Сербії.
Що ж до Сербії й інших нинішніх балканських кандидатів, то їх напевно не назвеш «ідеальними». Однак їхнiй вступ не ставить перед ЄС «екзистенціальних» питань, зазначає один дипломат: йдеться лише про тривалу й важку роботу з формування там некорумпованих, ефективних урядів і маргіналізації небезпечних націоналістів. Хорватські перемовники сьогодні навіть використовують обтічний термін «консолідація» замість «розширення». Більш великі країни-кандидати, передусім Туреччина й Україна — інша річ. У зв’язку з їхнiм вступом виникають принципові питання, що стосуються, наприклад, відносин з мусульманським світом і співіснування з Росією.
Вибори в Сербії могли закінчитися набагато гірше. Беззастережна перемога радикалів-націоналістів серйозно сповільнила б розширення ЄС у західно-балканському регіоні. Втім, прибічникам вступу, скажімо, Туреччини не варто передчасно святкувати успіх. Західні Балкани — випадок винятковий. А ідея розширення загалом на цьому тижні ніякої перемоги не здобула.
