На перший погляд може здатися, що європейська соціальна демократія перебуває в кризовому стані. Різке падіння рейтингів Гордона Брауна у Великій Британії; шок від економічного спаду в Іспанії; складності в оновленні лідерів соціальної партії у Франції; крах лівоцентристської коаліції в Італії; серйозний конфлікт усередині німецької Соціал-демократичної партії — все це свідчить про нездатність соціальної демократії використати можливості, які дає поточна фінансова криза, й стати більш впливовою.
Але одночасне виникнення й очевидність цих проблем не такі значні, як може здатися. На цьому помилки й незграбність влади не закінчуються: Бельгія паралізована загрозою розпаду, Австрія досі намагається створити малоймовірну консервативну коаліцію, Польща щосили намагається збалансувати свої численні реакційні імпульси, а французький президент б’є рекорди за відсутністю популярності.
Два чинники можуть пояснити цю невизначеність у Європі. Перший — існування економічної та фінансової кризи, яку ми тільки-но почали повільно долати. Другий — те, як ЗМІ це коментують. Ця комбінація, я впевнений, є причиною того почуття безпорадності, що торкнулося всієї Європи й може охарактеризувати соціальну демократію зокрема.
У повідомленнях про кризу ЗМІ зробили дуже великий акцент на фінансах і приділили недостатньо уваги уповільненню економічного зростання. Саме це економічне уповільнення робить розвинені країни менш стійкими до фінансових ударів унаслідок субстандартних іпотечних проблем і змішаних пакетів позик, які потім використовуються для зниження ризику, пов’язаного з боргами за субстандартними іпотечними кредитами. Дійсно, поєднання банківської невпевненості, повільного зростання й підвищеного ризику неповної й тимчасової зайнятості створює політичну слабкість, що спостерігається зараз у Сполученому Королівстві, Іспанії, Італії та інших країнах.
Ми стикаємося з реальною ідеологічною проблемою. Друга половина ХХ ст. засвідчила перемогу ринкової економіки над адміністративною. Ліві, які раніше дотримувалися теорії Маркса, втратили віру у свої основи. Навіть соціальна демократія, що чудово регулювала капіталістичні відносини, особливо в країнах Скандинавії, загрузла в суперечці між прихильниками кейнсіанської й монетарної економіки, яка, зрештою, в усьому розвиненому світі розв’язалася на користь монетаристів. Хоча раніше вважалося, що ринки, незалежно від їхнього стану, завжди працюють оптимально, що означає, що ніяке втручання держави в їхню роботу не буде ефективним або бажаним.
Сьогоднішня криза — це серйозне покарання за ту величезну інтелектуальну помилку. Не тільки зниження раніше прийнятого соціального й фінансового регулювання, відображеного відносним, але значущим сниженням заробітної плати як відсотка ВВП, — а тому й споживчих витрат — у всіх розвинених країнах за останні тридцять років, але також і навмисне скасування засобів управління дозволяє банківському сектору робити все, що заманеться. Однак, судячи з численних висвітлень у ЗМІ, паралельна субстандартна криза й криза позик цілком належать до «аморальності» банків і жодним чином не є наслідком відмови системи.
Простіше кажучи, скасування держконтролю, приватизація, скорочення витрат на комунальні послуги та перефокусування корпоративного управління на прибутки — все це відповідає вимогам дуже великої кількості людей. У результаті, політична боротьба за повернення почуття спільних інтересів у вигляді правил і противаг буде довгою й важкою. Що ще очевидно, то це те, що ця боротьба буде за своєю природою інтелектуальною: законність має повернутися до ідеї наявності певних основних правил і суспільних регулятивних органів.
Це має бути метою для соціал-демократів — але в тому й уся суть. Соціал-демократи не можуть вести цю боротьбу, бо проблема не лише ідеологічна, а й культурна. ЗМІ з певного часу — не коментатор, а учасник, що замінив політику образами. Випадково чи ні, ЗМІ обирають лише ті перипетії, що обіцяють бути найбільш видовищними: конфлікти особистостей, жорстокість і репресії, боротьба через національну ворожнечу, суперечки про моральні проблеми й сексуальні відносини. Для сучасних ЗМІ сухі суперечки про політику не цікаві, бо їхня аудиторія обмежена.
Наприклад, при підготовці до наступного конгресу Французька соціалістична партія піддалася цій реальності. Ми вже знаємо, що в ЗМІ показуватимуть салюти, але не дискусії про економічне регулювання. Випадок в Іспанії, де компетентний і шанований уряд переносить усі тяготи фінансової кризи, що почалася десь в іншому місці, ідентичний. Замість того, щоб сфокусуватися тільки на кризі, вони змушені нервувати під прицілом телекамер ЗМІ. Усе, що загрожує урядовій стабільності, продають газети й реклама, ускладнюючи таким чином будь-яке розв’язання важливих проблем.
Очевидно, що система поведінки ЗМІ наражає на небезпеку не лише економіку, а й демократію загалом.
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції й лідер Партії соціалістів, член Європарламенту.
