На початку війни США з Іраком прогнозували два її імовірних результати. Перший — повалення режиму Саддама Хусейна ознаменує початок в Іраку демократичної ери та стане зразком і каталізатором демократичних змін у регіоні.
Висміяний критиками як «теорія доміно», цей погляд порівнював вторгнення до Іраку з діями США в післявоєнній Японії. У відповідь на оптимізм «японського сценарію» песимісти казали, що більше імовірний «сценарій Сомалі». Вони знали про племінну, розбиту на кілька релігійних течій та етнічних груп природу Іраку, який, за відсутності диктатури, міг би скотитися до «розвалу» з невгамовним вождизмом, етнічною й релігійною ворожнечею та підтримкою тероризму.
Головне запитання сьогодні — чи зможе Ірак утриматися в берегах цих двох сценаріїв, або ж він стане другим Афганістаном. Цей «афганський сценарій» має на увазі слабку державу з номінальною владою над досить незалежними феодалами, які мають заступників у центральному уряді.
На жаль, така перспектива є єдиним компромісом між утопічною версією квітучої демократії та жалюгідною державою-банкротом. Дії та політика Коаліційного тимчасового уряду (CPA), так само як i останні рішення адміністрації Буша, вказують на те, що колишня віра у можливість прийняття Іраком західної моделі демократії йде в небуття.
І справді, надія на це була безпідставною. Політична культура Іраку — і Близького Сходу загалом — несумісна з основними рисами визнаної західної демократії: відсутні такі поняття, як права й обов’язки людини, глибоко укорінилася концепція патріархальної держави, а культурна самобутність індивідуумів рідко пов’язана зі спільнотою, яка є всією нацією.
З іншого боку, багато хибних логічних викладень в аналітичних розрахунках, що вважають «традиційну» природу іракського суспільства перешкодою для демократії. Такий аналіз навряд чи можна назвати неупередженим, і він мимовільно веде до посилення конфронтації.
В Іраку, як і скрізь в арабському й мусульманському світі, культурна війна ведеться між двома парадигмами: великим міфом прихильників i агітаторів ідей колективізму (націоналізму, соціалізму, ісламізму) і неявно вираженою парадигмою індивідуалістичної сучасності, що пускає своє коріння в окремих місцях, куди доходить світовий досвід. Лінією фронту цієї війни є такі поняття як особистість, культурна самобутність, громадянське суспільство і нація-держава.
Не можна недооцінювати роль Ісламу в суспільному житті Іраку. Але його не можна прирівнювати до політичного ісламізму, що прагне заробити на ньому капітал.
Націоналістичні та ліві погляди залишили свій слід у системі цінностей Іраку, але до цих цінностей входять й інші складові. Нехай номінальна, але згода з великими поняттями «демократії» та «прав людини» як загальної основи для політичних дебатів є важливим зсувом лінії фронту, на якій відбувається битва культур.
Спори про культуру тривають не тільки в арабському світі. Запеклі дискусії про застосовність інститутів демократії в арабському світі йдуть і на Заході.
Прихильники ідеї «арабської винятковості», які мають сумніви у здатності арабських суспільств пристосуватися до демократичних систем, є, по суті, союзниками ідеологів, які проповідують «великі міфи», а також тих, хто отримує вигоду із заснованого на патронаті політичного устрою арабського світу.
Моделі, використовувані західними політичними й академічними колами для аналізу та інтерпретації арабських спільнот, страждають на обмеженість. Зокрема, багато аналітиків просувають нині етнічну модель, що зводить Ірак до штучного утворення, що покоїться на фрагментованій «реальності» окремих спільнот.
Хтось навіть запропонував прискорити результат, передбачений цими помилковими уявленнями, розділивши Ірак на його «справжні» першопочаткові складові частини: сунітів, шиїтів та курдів. Але насправді устрій суспільства Іраку набагато складніший.
Прийняття й адаптація демократії — не справа сектантів, але відображення багатогранної історичної, культурної, релігійної й політичної самобутності іракських громадян. За сприятливих обставин іракське суспільство дуже легко мобілізувати для демократичного визначення свого майбутнього. Падіння саддамівського режиму — одна із таких умов.
Насправді відсутність в Іраку визнаного демократичного стрижня в перші місяці після падіння диктатури Саддама здаються невдачею, але його причина — специфіка процесу, а не надумана природа іракського суспільства. Після краху Саддама в Іраку з’явилася велика група людей «середнього прошарку», які позитивно ставилися до ідей та практики демократії. Помилки і відкати у політиці зруйнували цей прошарок, відкривши дорогу ідеологіям ісламізму та необаасизму.
Ключовою помилкою стала нездатність окупаційних сил передати владу малій групі іракських ліберал-демократів із тим, щоб вони підключили до процесу демократії цей «середній прошарок». У результаті демократичний результат відступив. Але вважати невдачі провалом означає робити самоздійснювані прогнози.
Демократи Іраку повинні запропонувати нову стратегію розвитку. Коаліційний тимчасовий уряд та весь світ не повинні заздалегідь прирікати результат їхніх зусиль на невдачу, приймаючи поспішне та помилкове уявлення про іракське суспільство.
Але й у разі успіху цих починів шлях Іраку до повноцінної демократичної системи буде і важким, і дорогим. І замість того щоб допустити «сценарій Сомалі» або мріяти про «японський сценарій» або готуватися до «афганського сценарію», Ірак усе ще може стати «сценарієм» успішного вступу в XXI століття.
Хассан МНЕМНЕХ, директор відділу документації Фонду пам’яті Іраку в Багдаді
