Чи можна подолати напруження у відносинах України та Росії? Як у Москві оцінюють учорашній саміт ГУАМ, що відбувся в Києві? Які тенденції розвитку внутрішньополітичної ситуації в Росії? Чи реальна реалізація в сусідній державі операції «Наступник»? Про це в інтерв'ю з відомим російським політологом, першим заступником генерального директора Центру політичних технологій Борисом МАКАРЕНКОМ.
— Саміт ГУАМ у Києві багато хто розглядає як можливість для України стати регіональним лідером. Ви згодні з цим?
— В Україні спостерігається своєрідна ейфорія з приводу ГУАМ. Із цієї абревіатури вже вивалилося одне «У» — Узбекистан. Гадаю, це не остання буква, що випаде з цієї абревіатури. На євразійському просторі стабільні тільки такі організації, як НАТО, ОБСЄ, Євросоюз. СНД — не дуже стабільна, ГУАМ — зовсім нестабільна. Об'єднання суто ситуативне: ці чотири країни, крім спільної кон'юнктурної антиросійської гри, мало що об'єднує. Прагнення України відчути себе регіональною наддержавою є повторенням помилок Росії, впадання в такі явища, як «російськість» й «імперськість». Сподіваюся, що зваливши на себе таку ношу, Україна впорається з усіма складнощами цього.
— Визначивши чітке коло своїх союзників на пострадянському просторі, Україна отримує не лише гарантовану підтримку своїх партнерів по політичній коаліції ГУАМ, а й значно збільшує свій політичний потенціал для протистояння тиску з боку Росії. Чи враховує Росія цей новий геополітичний чинник?
— Чи багато Україні пуття від гарантованої підтримки з боку Молдови у відносинах із Росією? Який політичний потенціал у Азербайджану, що дивиться на два боки — на Росію і на Америку. Україна для Азербайджану маленька «фішка» в цій грі. Росія, мабуть, цей геополітичний чинник враховує — як спробу чотирьох президентів пограти в антиросійську гру.
— Деякі українські політики дотримуються думки, що вихід України з СНД не призведе до серйозних втрат. Як вважають у Росії?
— Я вважаю, що зараз не лише Україна, а й інші президенти на пострадянському просторі не вбачають для себе великих втрат у разі виходу з СНД. Але річ у тому, що більшість із них не вбачає й великих втрат у разі продовження членства своїх країн у СНД. Витрати на утримання апарату — копійчані, навіть для бідних країн СНД. Тож із СНД можна вийти тільки в одному випадку: якщо бажання завдати іміджевого (наголошую — саме іміджевого) удару Росії вище, ніж щось інше. Якщо немає бажання насолити Росії, то президенти країн СНД захочуть у цій організації залишитися. Для Росії, звісно, вихід із цієї організації України або будь-якої іншої держави — це іміджева втрата, оскільки Росія в СНД вважається головною країною. Жодних інших втрат Росія не відчує, оскільки Москва вже вибудувала на просторі СНД (і завдяки СНД) багато цілком реальних інтеграційних схем — ЄврАзЕС, ОДКБ, тепер і ШОС (до останньої також входить Китай).
— Якими ви вбачаєте перспективи українсько-російських взаємовідносин?
— Велика небезпека того, що і російська, й українська сторона нароблять ще дуже багато дурниць. Росія свого часу зробила найбільшу дурницю, не взявшись вибудовувати відносини з Віктором Ющенком як з одним із цілком реальних претендентів на те, щоб зайняти посаду президента України. Україна, на мій погляд, здійснює очевидний перегин, поклавши всі яйця в «західний кошик». Росія вже чомусь починає вчитися. Позиція Росії відносно парламентських виборів в Україні в 2006 році була розумнішою. Якою буде позиція України відносно Росії, говорити неможливо тому, що Україні ще треба розібратися з тим, хто нею правитиме, — президент чи прем'єр. Якщо прем'єр, то як цього прем'єра зватимуть і чи буде в нього коса? На жаль, і Росія, й Україна страждають на одну і ту ж хворобу. Від особистості її «вождя» дуже багато залежить.
— Зараз у Росії багато говорять про можливого наступника президента Володимира Путіна. Наскільки це реально?
— І в Росії, і в Україні влада передавалася приблизно за одними схемами. У президентів двох країн були свої наступники. Відмінність полягає в тому, що в Україні в 2004 році наступник не пройшов, а переміг його опонент. У 2004 році у вашій країні були закладені передумови для створення достовірно демократичної плюралістичної політики. У 2006 році на парламентських виборах ці передумови дали перші паростки. Дасть Бог, через десяток чи два десятки років в Україні сформуються справжні політичні партії. Це оптимістичний прогноз, оскільки в Росії, я вважаю, перспективи більш віддалені.
У Росії здебільшого говорять про один із двох можливих шляхів. Перший — Володимир Путін якимсь хитромудрим способом залишається президентом на третій термін. Другий — президентом стає той, на кого він вкаже, хто повністю продовжуватиме окреслений курс. Зустрічаючись з ювілярами — журналістами ВДТРК — Володимир Путін підтвердив: на президентську посаду він підбиратиме собі наступника. «Наступник» — поняття в електоральному сенсі неоднозначне.
— То що, Росія знову шукає свій особливий шлях?..
— В європейських парламентських моделях питання про лідера країни вирішує насамперед партія — вона вибирає нового прем'єр-міністра. Він, звісно, повинен подобатися виборцю, але не це головна умова в процесі вибору. В американській системі партія підтримує того політика з президентськими амбіціями, який завойовує підтримку найбільшої кількості пересічних прихильників. У такій системі неможливий не просто «наступник», а навіть «прямий продовжувач» колишнього президента.
Модель «прямого наступника» в Росії з'явилася саме тому, що в країні відсутні справжні партії. Ті, хто займає нішу «партії влади» в парламенті, є лише функцією від влади справжньої — «кремлівської». Президент — не тільки їхній апаратний лідер, а й публічний вождь; він один легітимізує владу перед російським народом і всім світом. Отже, більше нікому вибирати наступника. Хороша ця модель чи погана?
Погана, оскільки незрозуміло, яким чином і наскільки грамотно здійснюється вибір наступника, чи керується «колишня команда» при цьому виборі інтересами країни або власними міркуваннями (можливо, вона і йти не збирається?). Хороша, оскільки вона все-таки має на увазі ротацію на верхньому поверсі влади, причому ротацію, зміцнену всенародним голосуванням. І останній аргумент — ця модель хороша, оскільки кращій у Росії сьогодні все одно взятися нізвідки.
— Це вже стає традицією?
— Початок традиції вже покладений: так ішов перший президент. Дострокове складання повноважень — не більше ніж технологічний прийом для більш гладкого обрання наступника. Різниця в тому, що Путін був наступником Єльцина лише в двох значеннях — як публічно призначений на цю роль і як наступник адміністративного ресурсу Кремля. В усьому іншому він був радше антиподом, аніж продовжувачем Єльцина. Молодий, здоровий, дієздатний, успішний у захисті від терористичної напасті, він пообіцяв (не стільки словами, скільки поведінкою) рішуче оновлення курсу, вселив надію, що непопулярна політика піде разом із непопулярним президентом.
— Чи достатньо залишається часу, щоб провести подібну операцію «Наступник»?
— Вирішення цих завдань задає досить вузький коридор для дій президента протягом 22-х місяців, що залишилися до виборів. По-перше, обидва завдання вимагають, щоб нинішній глава держави залишався повновладним, не перетворювався на «кульгаву качку» — так називають колишніх лідерів в Америці. Власне, про це сам Путін сказав днями прямим текстом. По-друге, затвердити наступника допоможе амбіційний, довгостроковий і публічно виграшний порядок денний: тоді отримає легітимність лозунг на зразок «Коней на переправі не міняють», тобто реалізувати її може тільки та сама команда.
Згуртованість команди можна забезпечувати двома шляхами. Перший можна умовно назвати «піти, щоб залишитися». За цього сценарію «наступник» стає лише першим серед рівних — кількох гравців колишньої команди, розсаджених по основних посадах, а колишній президент зберігає роль неформального арбітра. Сценарій хороший тим, що дозволяє уникнути болісного вибору нового всевладного царя, але має і недоліки. Знизивши внутрішньоелітний конфлікт на етапі виникнення, вони провокують безліч нових на наступних стадіях. До того ж не так просто знайти нішу для «російського Ден Сяопіна», на якого повинен перетворитися колишній президент.
Другий шлях — вибір нового повноцінного лідера, якому колишній надає підтримку на початкових етапах, але поступово переключає на нього всі важелі управління, а сам залишається важливою та шанованою, але все ж не першорядною фігурою. Попри всі складнощі та проблеми обох сценаріїв, вони все ж таки кращі, аніж третій термін.
— У одній зі своїх статей про Україну ви пишете, що «велика частина російського політичного істеблішменту, яка так і не зрозуміла, що Україна — це не просто не Росія, а держава, в якої Росії не гріх би дечому повчитися». У чому, на ваш погляд, український досвід може бути справді корисний для Росії?
— Я заздрю Україні саме в тому, що вона перші кроки до становлення справжнього плюралізму, до його інституалізації, до його зміцнення вже зробила, а Росія ще ні.
