Те, як на Олімпіаді в Лондоні на очах у всього світу засудили українського боксера, не стало приводом для активних дискусій у суспільстві та протестів проти очевидних ляпів суддівства, хоча багато хто був обурений побаченим. Натомість цей випадок став приводом для нас — поглянути на більш широкий контекст у геополітичній лінії Британія — Україна — Росія. Вочевидь, має рацію український журналіст у Лондоні Ян Лепетун, який стверджує: якби Україна була сильною державою, олімпійські судді навряд чи дозволили б собі таке рішення в поєдинку Хитров — Огого. Від себе додамо: в такому разі й авторитетна Бі-Бі-Сі навряд чи б показала фільм про «расистську Україну» непередодні Євро-2012. У той же час на Туманному Альбіоні й колись, і тепер лишається місце для зовсім іншого ставлення до України.
У Європі ХХ століття про Україну мали вельми приблизне уявлення. Так склалося, що на нашу країну дивилися крізь польські, чехословацькі, а найбільше — крізь російські окуляри. Більш того, досить тривалий час про існування українського народу багато європейських політиків та інтелектуалів взагалі не замислювалися. Навіть Голодомор в Європі розглядався лише як частина голоду в Радянському Союзі. Не обійшлося без зусиль комуністичної пропаганди, дій НКВС, які змогли так влаштувати потьомкінські села загального благоденствування в українських колгоспах, що в це повірила навіть така антирадянщиця, як леді Астор. У британській розвідці до другої половини 1940-х рр. навіть не було українського підрозділу, не в останню чергу завдяки радянському розвіднику Кіму Філбі.
Не можна сказати, що на Заході, в тій самій Британії, не знаходилося чесних людей, які намагалися донести до громадськості фактичне становище в Україні.
Заслуговує на особливу повагу британський журналіст Ланселот Лоутон, про якого не раз згадував «День» і який 29 травня 1935 року виголосив промову на засіданні Англо-українського комітету палати общин. У ній він привернув увагу і пояснив аудиторії, що існує великий народ в Європі з огляду на несприятливі історичні обставини позбавлений незалежності і тоді розділений між чотирма державами. І наполягав на тому, що Велика Британія має змінити свою позицію.
У своєму другому виступі в лютому 1939 року Лоутон передбачив важкий період у житті континенту і України і висловив тверду переконаність, що українське питання стане стрижнем європейської політики. Завдяки таким, як Ланселот Лоутон і Джеймс Мейс, світ поступово дізнався не лише про Україну, а й про її трагічну історію. Хоча процес йшов дуже важко, з великими відступами і за шаленого опору передусім великодержавної Москви.
Світ дізнався про Україну після 1991 року. І що ж змінилося? З одного боку, дуже багато. Не випадково Збігнєв Бжезинський у своїй книжці «Велика шахівниця» відвів нашій країні належне місце. На жаль, не всі його прогнози справдилися, передусім з вини українського правлячого класу, що виявився не на висоті історичних завдань. Але і Європа зробила недостатньо. З багатьох причин.
Досі в головних столицях континенту зберігається інерція русоцентризму на просторі СНД. Політика заспокоєння Москви триває, хоча і в дещо звуженому форматі. З чіпких рук Першопрестольної вдалося вирватися країнам Балтії та Східної Європи. Тим дужче Білокам’яна тримається за те, що вона вважає зоною своїх особливих інтересів. І тут Україна та Південний Кавказ посідають центральне місце.
З одного боку, на Заході розуміють, що без України реінтеграція в будь-якому вигляді великої Росії (назва і псевдоніми не мають принципового значення) неможлива. І цього на Заході не хочуть. З другого боку, немає потенціалу значної протидії імперським прагненням Москви. Більш того, продовжують в тому чи іншому вигляді добровільно влізати в зашморг енергетичної та іншої залежності.
Кон’юнктура панує в європейських коридорах влади. Про небезпеку імперського курсу Москви на прилеглих до її кордонів теренах багато говорять, але практично нічого не роблять. Приводи завжди і легко знаходяться. До Мюнхена французький прем’єр-міністр Даладьє і голова британського кабінету Чемберлен теж летіли з добрими намірами — зберегти мир в Європі, а отримали найруйнівнішу війну.
А услід за мюнхенською змовою демократична Європа байдуже спостерігала, як фашистська Німеччина остаточно захопила Чехословаччину, хортистська Угорщина — Карпатську Україну. На велику радість вождя всіх народів товариша Сталіна. Усе це спадає на думку, коли спостерігаєш за нинішніми подіями.
Ось нещодавно Президент Росії Володимир Путін здійснив візит до Великої Британії у зв’язку з Олімпіадою в Лондоні. Були переговори з прем’єр-міністром Девідом Кемероном з питань енергетики і становища в Сирії (тоді як Сирія вже майже палає). Сторони не дійшли згоди, що було цілком природно. Проте є певні особливості.
Напередодні в Лондоні відбулася акція протесту під гаслом «Зупиніть Путіна». На думку демонстрантів, влада Великої Британії мала б заборонити російському президентові в’їзд до країни, як вона зробила це раніше щодо президента Білорусії Олександра Лукашенка. Окрім того, британські громадські й політичні діячі звернулися до Путіна на сторінках газети The Times із закликом звільнити з в’язниць в’язнів совісті.
Судячи з усього, зустріч Путіна й Кемерона мала протокольний характер. Домовлятися, навіть просто розмовляти, не було про що. Вихідні позиції були зрозумілими, від розмов і зустрічей вони не змінилися. Кожен залишився при своїй думці. Звичайно, зустрічатися і вести переговори — обов’язок державних діячів. Але за однієї умови, якщо є хоч якась можливість зблизити позиції, знайти точки дотику. Вочевидь, тут цього не було. І це є наслідком принципової хибності позиції західної дипломатії. Росія завжди розуміє мову твердості. Досягти згоди з нею можна лише з позиції сили.
Але для України в цій історії — свій власний контекст. Адже ще недавно на авторитетному британському каналі ВВС Україну, по суті, називали расистською країною. Хоча потім довелося вибачитися, але, як мовиться, осад залишився. Навіть не для нас, а для Європи. Саме про це пише професор Ратгерського університету Олександр Мотиль (у своїй статті World Affairs, посилаючись на одного із східноєвропейських дипломатів). «Клептократія Януковича не гірша від режиму Путіна, але враховуючи те, що вона не несе енергетичної чи військової загрози, то Україна стала ідеальним «східноєвропейським іншим». Отже, немає потреби бути коректними до України, оскільки нічого втрачати. З кожним новим виявом бандитизму режиму Януковича ці ідеї дістають нове емпіричне підтвердження. А Україна стає замінником для презирства, з яким європейці ставляться до Росії (не менш ніж в Україні), але ніколи про це не скажуть. Яка жахлива доля України: стати замінником Росії», — пише О. Мотиль, якого цитує «Українська правда».
У такій ситуації слід шукати інших можливостей. Український напрям при ретельному опрацюванні міг би їх надати. Поки Росія залишається імперською і великодержавною, придушує свободу слова, жодні домовленості з Москвою не можуть мати тривалого і стабільного характеру. І тут підтримка демократичних перетворень в Україні, її розвиток у напрямі досягнення європейських стандартів — істотний і дуже великий внесок у демократизацію Росії. Досить часто в історії прогресивні тенденції йшли в напрямі від Києва до Москви, на жаль, у зворотному напрямі прикладів або немає, або їх дуже мало.
Велика Британія — давня і стала демократія. Часто-густо в історії була взірцем для дуже багатьох. І тим паче дивною видається проросійська орієнтація англійської політики у східній частині континенту. І навряд чи вона надасть Лондону істотні політичні дивіденди. І що швидше це зрозуміють на берегах Темзи, то краще буде для Європи, України, та й для Росії.
