Основний урок, який наступний американський президент зробить із досвіду адміністрації Буша, мабуть полягатиме в тому, що розвиток багатосторонньої співпраці дійсно відіграє важливу роль. Концепції американської гегемонії та однобічних підходів втрачають всякий сенс за умов, коли більшість найскладніших проблем, які стоять перед країнами зараз, наприклад, зміна клімату, пандемії, фінансова стабільність і боротьба з тероризмом, не в змозі вирішити поодинці навіть найвпливовіші країни світу. Усі ці глобальні виклики сучасності потребують багатосторонньої співпраці. Для того, щоб справитися з цими глобальними викликами сучасності, необхідно об’єднати зусилля багатьох країн.
Важливу роль у досягненні та реалізації угод між країнами може зіграти Організація Об’єднаних Націй, але навіть її найближчі друзі визнають, що її громіздка організаційна структура, жорсткі регіональні блоки, формальні дипломатичні процедури та надмірна бюрократія нерідко не дозволяють прийти до консенсусу. Як сказав один мудрець, проблема багатосторонніх організацій полягає в тому, «як залучити кожну сторону в загальний процес і, незважаючи на це, домогтися прийняття конкретних дій».
Один із шляхів вирішення цих проблем полягає в тому, щоб створити неформальні консультуючі організації, як на регіональному рівні, так і в глобальному масштабі, які б доповнювали собою ООН. Наприклад, під час фінансових криз, які відбулися після нафтового шоку в 70-і роки XX сторіччя, французький уряд організував зустріч лідерів п’яти провідних країн світу, основна мета якої полягала в обговоренні та координації світової політики. Ідея полягала в тому, що число учасників цієї зустрічі має бути мінімальним і що вона має носити неформальний характер. У цьому випадку книгозбірня замку в Рамбує змогла вмістити всіх учасників.
Але фактично виявилося, що обмежене число країн-учасниць неспроможне вирішити глобальні проблеми, які стоять перед людством. У результаті число країн-учасниць збільшилося, і було створено «Групу семи» (G-7), до складу якої ввійшли індустріально розвинені країни світу. Через деякий час до них приєдналася Росія і виникла «Група восьми» (G-8). На саміт G- 8, який минув нещодавно, як спостерігачів було запрошено ще п’ять інших країн. Таким чином число країн-учасниць фактично зросло до тринадцяти (G-13).
Таке розширення складу не обійшлося без проблем. Виникло невдоволення з боку нових запрошених країн, які поки що не є повноправними членами цієї організації і не беруть участі у плануванні зустрічей і у виробленні основних ухвал. Разом із тим, склад делегацій тих країн, які спочатку й утворили «Групу семи», значно розширився і включає тепер сотні офіційних осіб. Саміти, які колись носили неформальний характер, тепер втратили свою колишню ефективність.
Було зроблено декілька пропозицій щодо нових типів додаткових багатосторонніх організацій. Тодд Штерн і Вільям Антхоліс запропонували створити «Е-8» — компактний форум із лідерів розвинутих країн, і країн, що розвиваються, включаючи Сполучені Штати, Європейський Союз, Японію, Росію, Китай, Індію, Бразилію та Південну Африку, які б раз на рік могли збиратися разом і займатися проблемами довкілля та глобальної зміни клімату. Ці держави є лідерами в своєму регіоні й найбільш розвинені з економічного погляду. На їхню частку припадає три чверті всього світового ВВП і, крім того, саме ці шість держав несуть відповідальність за найбільші викиди газів, які створюють парниковий ефект.
Але деяких критиків непокоїть той факт, що ця група обмежиться розглядом лише однієї теми. Час лідерів провідних країн світу розписано буквально за хвилинами. Вони не можуть дозволити собі бути присутніми на численних самітах із кожного міждержавного питання. Окрім того, якщо склад учасників зустрічей змінюватиметься, то це, можливо, не сприятиме розвиткові більш тісних особистих стосунків і контактів між лідерами різних країн, і може звузити коло проблем, які обговорюються, на відміну від ситуації, коли одна й та ж група лідерів проводить регулярні зустрічі для обговорення більш широкого кола питань.
Колишній прем’єр-міністр Канади Пол Мартін, поділившись своїм особистим досвідом роботи в складі групи, до якої увійшли 20 міністрів фінансів, а також у складі «Групи восьми» (G-8) запропонував створити нову неформальну групу, яку він назвав «L-20». Літера «L» означає, що до цієї групи входять лише лідери. За задумом Пола Мартіна, L-20 має будувати свою роботу з урахуванням усіх позитивних моментів, які були притаманні зустрічам G-8, тобто має бути збережений неформальний характер спілкування та гнучкість, які необхідні для проведення консультативного форуму з таких питань, як зміна клімату, глобальне здоров’я та врегулювання конфліктів. Мартін наводить такі аргументи. Якщо в одній кімнаті перебуває 20 осіб, то ця, ймовірно, оптимальна кількість задля того, щоб спробувати вирішити складні проблеми. Якщо склад групи збільшити, то не вдасться провести детальне обговорення проблем. Якщо ж кількісний склад цієї групи зменшити, то відповідно буде складно представити всі регіони. На думку Пола Мартіна, на саміти потрібно запрошувати лідерів «Великої вісімки», інших найбільш економічно розвинених країн, а також лідерів регіональних держав, незалежно від їхньої економічної могутності.
Маркос де Азамбуджа, колишній генеральний секретар Міністерства закордонних справ Бразилії, поділяє погляд про те, що міжнародні проблеми неможливо вирішити виключно чи, головним чином, лише з участю представників приблизно 200 країн, що мають різну політичну і економічну вагу. Він пропонує провести зустрічі з участю 14 держав (L-14), що, на його думку, дозволить створити ефективну групу для розв’язання насущних проблем сучасності. L-14 можна було б створити в найкоротші терміни, розширивши склад теперішньої G- 8 за рахунок включення до неї Китаю, Індії, Бразилії, Південної Африки, Мексики та однієї мусульманської країни.
Незалежно від складу такої консультативної групи, її завдання полягало б у тому, щоб надати допомогу Організації Об’єднаних Націй у досягненні ухвал і розворушити бюрократію в державах-членах із метою розв’язання основних міждержавних проблем. Так само, як і G- 8, L-14 виступала б як каталізатор і акцентувала б увагу національної бюрократії різних країн на цілому комплексі важливих питань, оскільки вони проводять всю підготовчу роботу для глави уряду, який візьме участь у обговореннях. Наприклад, G-8 зробила дуже багато для успішного просування міжнародних переговорів із питань торгівлі, для розв’язання проблем охорони здоров’я та збільшення розмірів допомоги Африці.
Окрім членства, залишається невирішеним цілий ряд інших питань. Чи потрібно таким новим групам створювати секретаріат для представлення спільних пропозицій або ж потрібно розраховувати лише на зустрічі офіційних осіб кожної країни? У разі створення секретаріату виникає ризик виникнення нової бюрократії. Чи потрібно заздалегідь обмінюватися офіційними паперами, у яких будуть коментарі з секретаріату чи з інших країн? Яким чином можна зберегти неформальний характер спілкування та обмежити число учасників зустрічей? Ймовірно, що разом із кожним лідером у залі переговорів має бути лише один помічник, і лідерам потрібно заборонити виступ із офіційно підготованою промовою.
Жодна з цих наведених вище пропозицій не є сама по собі досконалою, і необхідно проробити ще багато деталей. Але маятник уже хитнувся назад від однобічних підходів до багатобічних, і провідні країни світу вже шукають шляхи до того, як зробити це більш ефективним. Тривалі переговори й тупикові ситуації більше неприйнятні, оскільки в сучасному світі для врегулювання більшості серйозних проблем гаяння часу в очікуванні розв’язання питань організаційного характеру просто неприпустиме.
Джозеф С. НАЙ — професор Гарварда та автор книги «М’яка сила як засіб досягнення успіху в світовій політиці».
