Стратегія Російської Федерації і Ірану, котра направлена на ослаблення Сполучених Штатів, сьогодні проявляється як ніколи. Росія вичікує того критичного моменту, коли США змушені будуть піти з Іраку, щоб спробувати відновити ті домінуючі позиції на Близькому Сході, котрі були в цьому регіоні свого часу в Радянського Союзу. В цьому сенсі, Іран з його гіпертрофованими ядерними амбіціями, став дієвим і ефективним інструментом дестабілізації, котрий з успіхом використовує Росія як важіль у своїй модерній близькосхідній політиці, аби переформатувати її на свою користь.
Водночас, події останніх місяців і навіть тижнів на Близькому Сході все більше переконують світову громадськість (в тому числі й громадськість США), що близькосхідна політика президента Джорджа Буша, принаймні, у тому сенсі, котрий є публічним, втрачає не тільки свою енергетику, а, певною мірою, й сенс. А Америка із-за цього йде на значні поступки, якими можна вважати готовність почати обговорювати з сусідами Іраку ситуацію, що склалася у регіоні.
З іншого боку, на перший погляд, ситуація виглядає такою, що політика Росії на Близькому Сході є більш продуктивною, більш результативною і, принаймні, на оперативно-тактичному плані президент Росії Володимир Путін пожинає плоди перших перемог. Підтвердженням цьому можуть бути результати візиту Путіна на Близький Схід, де він уже не приховував своєї впевненості в тому, що ситуація буде розвиватися за його планами і міжнародні переговори щодо близькосхідного регіону будуть іти за сценарієм Москви. Але питання полягає у тому: чи Путін може дійсно святкувати перемогу, і чи в реальності ситуація є саме такою якою вона бачиться з Кремля?
Якщо повернутися до витоків сьогоднішньої ситуації на Близькому Сході, то вже з позиції огляду на певний історичний проміжок, всі ті факти і події, що відбувалися за останні п'ять років вказують на те, що гравцями у цьому конфлікті є не Іран, Ірак і, навіть, не «Аль-Каїда» з одного боку, і США з іншого. А Росія, з однієї сторони, і з іншої — США. Оскільки, озброєння Іраку, а зараз Ірану, передання йому ядерних і ракетних технологій, навіть, враховуючи проміжну ланку — Північну Корею, все рівно здійснює Росія. Передаються російські технології, або технології колишнього СРСР, що є практично тим же самим.
Виглядає так, що Росія хоче поширення ядерної зброї: помірного, щоб зберегти російську ядерну перевагу, але достатнього, аби загрожувати безпеці США. Ядерна зброя Китаю, Індії, Північної Кореї і Ірану — це російські периферійні війни проти Америки. Замість фінансування війн Росія мовчки підтримує ядерні режими у Раді Безпеки ООН. Дешево та ефективно. Росія допускає розкрадання невеликої кількості своїх радіоактивних матеріалів, щоб тримати в напрузі США, але не допускає мародерства у великих розмірах, яке б представляло Росію державою, котра розвалюється, і не є здатною контролювати свій ядерний арсенал.
Впевненість у тріумфальному результаті такого «холодного» протистояння з боку Росії вселяють не лише ті успіхи, котрих, начебто, вдалося досягти, витіснивши, певною мірою, сьогодні США з позиції безперечного одноосібного світового лідера на позицію лідера, котрий може піддаватися як фізичним атакам терористів, так і психологічним атакам з боку світової спільноти. А також і те, що російський президент Путін цілком підставно, між іншим, вважає, що він має стратегічну перевагу в тому, що Росія не є безпосереднім гравцем на цій «шаховій дошці». Тобто ситуація схожа на ту, яка була — у зворотному порядку — при вторгненні радянських військ до Афганістану. Коли США озброювали протилежну сторону, але безпосередньо у збройному конфлікті самі участі не брали.
Поки що Росія має ту стратегічну перевагу, що вона не є безпосереднім учасником розіграшу, а лише «гравцем за шахівницею». І, безперечно, якщо ситуація буде розвиватися в межах цього сценарію, то США просто приречені на поразку, оскільки тут зрозуміло, що без докладання якихось надзусиль і застосування надзброї (включно до ядерної) здобути перемогу в такому тактичному оперативному плані досягти США просто не здатні.
Проте це лише за умови міркувань саме у цьому ключі. Якщо ж (цілком гіпотетично, звичайно), допустити, що США мають в запасі також стратегічні ходи, а не лише Російська Федерація, котра припасла дуже потужний стратегічний хід, котрий полягає у безпосередньому входженні в конфлікт, то можна побачити, що США гіпотетично мають інший стратегічний хід і іншу стратегічну перевагу. Якщо згадати відому стратегему, котру китайський «великий кормчий» Мао Дзе Дун висловив в такому афоризмі: «Дати траві вище підрости, щоб було зручніше її скошувати», то можна припустити, що саме у підростанні «трави», котру сіє Москва може полягати стратегічний розрахунок Америки.
«Трава» на сьогодні виросла і зрозуміло чиї «вуха» стирчать за конфліктом на Близькому Сході. Хто передавав технології і якої виграшної стратегії добивається Росія у цьому конфлікті. Котра полягає у тому, щоб зберігати джерела напруженості по всіх регіонах, котрі багаті на енергетичні ресурси. Й тут можна згадати, що джерело напруженості з'явилося не лише у близькосхідному регіоні, а в регіонах, котрі багаті на вуглеводи поблизу США (варто згадати лише про Венесуелу). А також взявши до уваги, що вся стратегія подальшого домінування базується саме на енергетичній перевазі, неважко зрозуміти, що саме цій стратегії відповідають всі оперативні тактичні ходи у конфлікті. Як в близькосхідному, так і, фактично, латиноамериканському. Але саме це є вразливою стороною стратегії і тактики Кремля. Адже не треба забувати, що саме покладання на енергетичні ресурси почало «завалювати» набагато потужніший і набагато самодостатніший Радянський Союз у середині 80-х, коли різко впали ціни на енергоносії.
Власне кажучи, ці тактичні ходи Росії на Близькому Сході і в Латинській Америці, і, певною мірою, по всьому світу мають на меті заблокувати можливість стратегічного домінування Сполученим Штатам. Задля цього на тактичному рівні створюються і підтримуються джерела напруженості, технологія котрих апробована на теренах самої Російської Федерації — в Чечні, на Кавказі, і власне кажучи, в усіх інших колишніх радянських республіках, включно з Україною. В якій постійно штучно збурюються джерела напруженості, що і не дає можливості Україні вести самодостатню і незалежну політику.
Проте сподіватися на те, що цього не розуміють в аналітичних службах США, мабуть, є дуже наївним. Повторюючи тезу, що «трава вже визріла» треба чекати на адекватну відповідь з боку США. Яка вона може бути? Власне кажучи, дуже важко спрогнозувати її, оскільки це є відповідним ноу-хау і надзвичайним секретом, але, знову таки ж гіпотетично можна припустити, що зусиллями спецоперацій — не силових, а саме інформаційно-соціально-політичних на теренах Близького Сходу, підкріплених, безперечно, військовою потугою, вдасться короткими і влучними ударами «перевернути» ситуацію. Знову таки, з допомогою певних економічних і інформаційних кроків можна «переломити» ситуацію також і у Латинській Америці. Й тоді відбудеться те, що відбулося в середині 80-х. Росія просто зазнає нищівної поразки своєї підбурюючої стратегії.
Що чекає тоді на сьогоднішню кремлівську еліту на чолі з Путіним спрогнозувати не важко. На них чекає набагато гірше майбутнє аніж на колишніх радянських лідерів. Чи розуміють вони це? Це цікаве запитання. На які кроки вони здатні піти — ще цікавіше. Враховуючи, що вони дійсно мають досить серйозну ядерну потугу. Але не треба забувати, що ця потуга не є настільки переважаючою, як за часів Радянського Союзу. І інше — не треба забувати, що сьогодні опозиція у самій Росії існує не лише серед цивільних.
