Результати виборів, що вiдбулися на Близькому Сході, продемонстрували нову тенденцію: ісламістські політичні партії — ті, що будують свої платформи на ісламському законі — зараз дуже популярні. І там, де пройшли вибори, ісламісти досягли гарних результатів: Хамас серед палестинців на Західному Березі та в Секторі Газа; релігійно орієнтована шиїтська коаліція в Іраку; парламентська фракція в Марокко і, що найбільш примітно, правляча Партія справедливості та розвитку (AKP) в Туреччині.
Демократичні рухи в Лівані, Єгипті та інших країнах регіону зіткнуться з проблемою, пов’язаною з включенням ісламістських партій до демократичної системи. Але чи можна вірити ісламістам? Якщо вони прийдуть до влади, чи поважатимуть права меншин та жінок, і чи підуть вони, якщо програють на виборах? Чи будуть вони терпимі до тих, хто з ними не згоден? Чи будуть такі вибори грунтуватися на принципі «одна людина, один голос, один раз?»
Будучи соціологом, я вивчав ці питання протягом 30 років. Як ув’язнений єгипетської в’язниці я обговорював їх із моїми товаришами в’язнями, і багато з них були за гратами як прихильники єгипетського ісламського руху. Мій висновок? Ісламські партії змінюються.
Ці партії розуміють, що на Середньому і Близькому Сході відбуваються соціальні трансформації, які ведуть до встановлення демократії, і вони хочуть взяти участь у цьому процесі. На мою думку, ми, можливо, спостерігаємо зараз появу мусульманських демократичних партій, і багато в чому це схоже на виникнення християнських демократичних партій у Європі після закінчення Другої світової війни.
Популярність ісламістів зрозуміти нескладно. Оскільки автократичні режими на Близькому Сході практично не залишили людям свободи для висловлення своїх думок, мечеть була єдиним місцем, де люди могли вільно збиратися. Релігійні групи скористалися цією можливістю і почали з’являтися спочатку як організації з надання соціальної допомоги, а потім ставали ніби еквівалентом політиків на місцях. У ході цього процесу вони знаходили авторитет надійних захисників людей — і це істотно відрізняло їх від репресивних і корумпованих урядів.
У принципі, це є лицемірством — бути прихильником демократії, і в той самий час вимагати усунення ісламістів від мирної участі в політиці. До того ж практика виборчих політик також дає нам привід для оптимізму. За моїми підрахунками, близько двох третин із 1,4 мільярда мусульман зараз живуть у країнах, де правлять вибрані уряди, участь у роботі яких беруть і ісламістські партії.
Коли ісламістським групам не дозволяють брати участь у виборах, їхня справа набуває міфічної аури. Їхні принципи залишаються неперевіреними ідеалами, які ніколи не втілювалися на практиці в реальному управлінні. Покійний король Хусейн зіткнувся з цією проблемою в 1989 році, після хлібних бунтів у місті Маан, яке розташоване на півдні Йорданії. Король скликав всі політичні сили країни, щоб скласти національну хартію, в якій визначалися правила участі в політиці. Ісламісти підписали її і таким чином дали обіцянку поважати правила гри.
Відтоді ісламісти брали участь у чотирьох виборах, які відбулися в Йорданії. Першого разу вони отримали правлячу більшість і змогли перевірити свої девізи на практиці, проте не змогли забезпечити збереження своєї популярності. У чотирьох кабінетах міністрів, у яких провідну роль грали ісламісти, вони накладали обмеження на жінок-співробітниць, чим викликали широкі протести, і внаслідок чого ці чотири кабінети міністрів вимушені були піти у відставку. Таким чином, частка тих, хто голосував за них на наступних виборах, різко скорочувалася.
І навпаки, була б помилковою думка, що ісламістські рухи можна усунути за допомогою сили. Повинна проводитись політична реформа, направлена на їх включення за таких умов:
— повага національної конституції, торжество закону і незалежність судової влади;
— прийняття принципу ротації влади, заснованої на вільних, чесних виборах із контролем із боку міжнародних спостерігачів;
— гарантовані рівні права всім учасникам політичного процесу з числа меншин, які дотримуються мусульманського віросповідання;
— повна і рівна участь жінок у громадському житті.
Роль зовнішніх дійових осіб у просуванні демократії на Близькому Сході також дуже суттєва. Багато було сказано про «хрестовий похід», який проводиться під керівництвом Джорджа Буша та Америки і направлений на експорт демократії в мусульманський світ. Ведення війни в Афганістані та Іраку виправдовувалося, принаймні частково, необхідністю поширення свободи, й аналогічно Близькосхідна ініціатива партнерства, як передбачається, повинна зробити демократію центральним елементом американської допомоги в цьому регіоні.
Важливо пам’ятати, що питання демократії було поставлене на міжнародний порядок денний до того, як Сполучені Штати зазнали атаки терористів у вересні 2001 року. Відповідно до Барселонської угоди від 1995 року, Європейський Союз запропонував допомогу і покращання режиму торгівлі кільком арабським країнам в обмін на прогрес у проведенні в них демократичних реформ. Режим торгівлі було покращено, однак стосовно демократичних реформ у арабських країнах зроблено було небагато. У 1970-ті роки Гельсинська угода допомогла зародженню нової зорі над Радянською імперією. Аналогічна формула тепер потрібна і для Близького Сходу.
І хоч що б думали про американську військову інтервенцію, необхідно визнати, що вона змінила динаміку перебiгу подій у регіоні. Місцеві опозиційні сили, незважаючи на те, що вони дистанціюють себе від США, явно набралися сміливості як у Лівані, Єгипті, Саудівській Аравії, так і в інших країнах регіону. Ми всі зараз бачимо ознаки більшої відкритості серед наших сусідів.
Я знаю, що паростки демократії раніше безпощадно знищувалися: у Будапешті в 1956 році, у Празі в 1968 і на площі Тяньаньмінь у 1989, але те, що відбувалося останні кілька місяців, здається новим і безповоротним. Дуже багато людей у багатьох місцях кидають виклик своїм гнобителям і ризикують життям в ім’я свободи. Для тих, хто вже давно бере участь у цих процесах, сьогоднішня атмосфера нагадує весну.
Саад ЕДДІН ІБРАГІМ — професор Американського університету в Каїрі.
