Можемо привітати одне одного: Путін в очах українців став меншим злом, ніж Навальний. Принаймні, в очах певної частини українських громадян як ліберальних, так і націоналістичних поглядів. Що цікаво: і перші, і другі звинувачують Навального (і як реального політика, і як своєрідний символ нової генерації в російському політикумі) в тому ж самому: що він вважає українців і росіян за один народ, тобто є імперіалістом. Але що найцікавіше: це так і є насправді, принаймні, сам Олексій Навальний торік висловив свою позицію на всю Україну в одному з популярних телевізійних ток-шоу.
Висновок з цього напрошується подвійний: 1) нехай уже краще Путін... ми принаймні знаємо, чого від нього чекати... бо ж із цими, молодими та енергійними, не минемо лиха; 2) у Росії немає з ким мати справу, крім кількох лібералів, та й то або українського походження, або якось пов’язаних із Україною обставинами життя.
Як на мене, такі настанови створюють одну з найбільших геополітичних загроз для Української держави та її перспектив.
Передусім тим, хто твердить — нехай уже буде Путін — варто було б замислитися про неминучу вікову ротацію російських політичних еліт. Вікову — а водночас у силу цього і ментальну, світоглядну. Вже сьогодні у деяких вчинках Володимира Путіна та його команди аналітики вбачають ознаки «брежнєвізму». Власне, справа не тільки в поведінці «національного лідера», головне полягає у тому, що кремлівська стратегія сьогодні виглядає прямим продовженням (часом на пародійному рівні, бо ж колишньої сили Москва вже не має) стратегій доби Брежнєва: використання експорту сировинних ресурсів як головного економічного рушія; намагання створити навколо Росії зону держав-сателітів, які в усьому озиратимуться на Кремль; загравання з автократичними режимами ісламського світу і спроби їхнього використання у протистоянні Заходу; ресталінізація ідеології та культурного життя; опертя у внутрішній політиці на гасло «стабільність на усе» тощо. А такі стратегії неминуче матимуть наслідком услід за консервацією на більш-менш тривалий час тяжку соціально-економічну й політичну кризу в Росії.
І при цьому влада не перейде, умовно кажучи, від «генерації Путіна» до «генерації Медведєва» — так, як свого часу не перейшла від «генерації Сталіна» (від якої він, власне, на той час залишився один) до «генерації Молотова». Справа в тому, що ані Молотов з Булганіним, ані Черненко з Гришиним та Щербицьким не були самостійними діячами: вони були виконавцями наказів «згори», так само, як і Медведєв з Шойгу. А тому перехід влади відбудеться до «генерації Навального» (нехай навіть на цей момент він сидітиме за ѓратами або вибуде з політичного життя). З усіма специфічними рисами та «мухами в голові», притаманними цьому першому в Росії поколінню політиків, які зростали за умов багатопартійності та свободи слова (які в 1990-ті були реальними) і яких радянська система в особі комсомолу та піонерії «прихопила» вже в часи перебудови. І якщо вже сьогодні претенденти на роль української політичної еліти не почнуть напряму, через голови кремлівської влади і старших поколінь російських діячів «наводити мости» до цієї генерації, вона, найшвидше, продовжить путінську політику щодо України, а то і спробує діяти ще агресивніше.
«...сьогодні, на жаль, навіть такі «зубри» російського правозахисного руху, як Валерія Новодворська, допускають грандіозні ляпсуси щодо України внаслідок непоінформованості й відсутності прямих контактів з українськими колегами (між іншим, такі контакти та тісна співпраця були беззаперечним фактом у часи класичного дисидентського руху в СРСР у 1960—1980-х роках). Невже уроки історії нікого не вчать?»
А щодо того, що Олексій Навальний вважає українців і росіян одним народом... Перепрошую, але так само — за різних соціологічних опитувань — вважає і близько третини українських громадян. Ось де головна проблема і головна небезпека! Так само вважає і знаний російський письменник доволі-таки ліберальних поглядів Б. Акунін (він же при народженні Григорій Шалвович Чхартишвілі), вважаючи, що принципової різниці між східними слов’янами немає. А як інакше можуть вважати люди, вигодувані на телевізійній і газетній (ба навіть «науково-книжковій») московській пайці? Ось недавно у Росії наче серйозні наукові інституції на основі аналізу генетичного матеріалу «довели», що українці у своїй масі однорідні з росіянами — але крім галичан, бо останні генетично є... татарами. На лихо Навальний та російські діячі його віку й спрямування часом читають не лише детективи Б. Акуніна, а й «наукові» книжки подібного ѓатунку...
А тепер щодо діалогу та співпраці.
За результатами парламентських виборів 1994 року в Україні і 1995 року в Росії, стало зрозуміло, що в обох країнах сформувалися своєрідні «червоні смуги», абсолютна більшість виборців яких підтримувала комуністів і тяжіла до відновлення СРСР. Але от що цікаво: в Україні це були переважно російськомовні області з більшим, ніж середні показники, числом етнічних росіян, а у Росії — навпаки. Вороніжчина, Кубань, Далекий Схід тощо. Інакше кажучи, ті регіони, де етнічні українці або їхні нащадки, записані «козаками» чи «росіянами», становили значну частину населення і де соціокультурні «сліди» українства у вигляді фольклору, типу господарювання та побутових традицій були відчутні. Автор цих рядків писав у «Дні» ще напередодні виборів 1998 року: потрібно контактувати і взаємодіяти правоцентристам і лібералам обох країн, щоб допомагати один одному; росіянам слід ще до початку офіційної виборчої кампанії попрацювати у «червоній смузі» України, і навпаки. Ясна річ — на основі повної рівноправності держав та народів. Певне число виборців авторитетні люди, котрі приїхали «з самої Москви», в Україні б переагітували, а в Росії гості з батьківщини борщу та галушок також мали б шанс достукатися (бодай на етнографічному ѓрунті) до сердець частини зрусифікованих та асимільованих українців. Але політики в обох країнах переймалися іншими матеріями...
А тепер цей чинник уже мало діє; останній раз він спрацював під час виборів до Верховної Ради 2002 року і до Державної думи 2003 року. Далі пішли інші часи з іншими політичними закономірностями, на які оперативно відгукнувся Кремль. Він одразу ж зрозумів небезпеку того, що путінські ідеологи назвали «помаранчевою чумою»: єднання у боротьбі за свободу не на етнічному, не на партійно-ідеологічному, а на національному, тобто на громадянському та культурному підѓрунті. Було створено «чорні списки» українських політиків та громадських діячів, щоб унеможливити їхній приїзд до Росії й убезпечити соціально активний сегмент російського суспільства від безпосередніх контактів із ними. Знов-таки українські політичні діячі навіть не спробували обійти ці заборони (наприклад, посилати молодих активістів та науковців, не «засвічених» у списках, замість себе), щоб наполегливо і стабільно працювати з російською опозицією. Знову не склалося — і тепер маємо те, що маємо...
А тим часом реальне підѓрунтя для співпраці з російською опозицією існує, і це зафіксувало опитування, результати якого щойно оприлюднив Всеросійський центр дослідження громадської думки (російська абревіатура ВЦІОМ). Так от: росіянами («русскими») вважають тих українців і білорусів, котрі проживають у Російській Федерації багато років, 44% опитаних; і тільки 29% респондентів вважають, що Україна — це загалом також Росія. І це всупереч цілодобовій обробці мізків, яку веде влада! Можна цілком умотивовано припустити, що переважна більшість потенційного електорату політиків «генерації Навального» — саме серед таких російських громадян, отож хоч-не-хоч, а Навальний і Ко муситимуть зважати на своїх виборців (адже навіть за умов недемократичного правлячого режиму певні можливості для проведення своїх кандидатів у ті чи інші представницькі органи існують). Тому непрощенний гріх не скористатися такою ситуацією і, по-перше, знайти способи напряму (передусім через Інтернет) працювати з більш-менш вільними від імперських та радянських стереотипів росіянами, по-друге, вийти безпосередньо на лідерів цієї генерації. Так, вести з ними діалог буде складно, та ще складніше буде будувати українську політику у майбутньому, якщо зараз не вести такого діалогу. Бо ж сьогодні, на жаль, навіть такі «зубри» російського правозахисного руху, як Валерія Новодворська, допускають грандіозні ляпсуси щодо України внаслідок непоінформованості і відсутності прямих контактів з українськими колегами (між іншим, такі контакти та тісна співпраця були беззаперечним фактом у часи класичного дисидентського руху в СРСР у 1960—1980-ті роки). Невже ж уроки історії нікого не вчать?
І найкраще буде, якщо таку серйозну справу візьмуть на себе не українські політичні партії, а громадські рухи та ініціативи, на котрих не висить тягар минулих помилок та дурниць і котрі можуть бути значно гнучкішими та динамічнішими у своїй діяльності. Ясна річ, таку справу мав би підтримати й вітчизняний бізнес — без вимог лобіювання його інтересів у Росії, але задля створення атмосфери взаєморозуміння та плідного діалогу на стратегічну перспективу. Так, «колективний Навальний» може мати хибні уявлення щодо України — але що зробили ми всі, щоб ці уявлення стали правильними?
