Для врегулювання палестинського питання дуже важливим є те, чи дійдуть згоди дві антагоністичні сили палестинського політику му — «ХАМАС» та «Фатх». 25 липня вони проведуть сьомий, ймовірно останній, раунд національного діалогу, ініціатором якого був Єгипет. Затримка в підписанні угоди полягає у тому, щоб дати «Фатху» і «ХАМАСу» шанс для проведення подальших консультацій з метою врегулювання тих питань, що залишилися.
Тим не менш, обидві сторони досить оптимістично були налаштовані наприкінці шостого раунду і вважали, що перспективи «прориву» покращилися. Вони провели спільну зустріч з керівником єгипетської розвідки Омаром Сулейманом, яку лідер «ХАМАС» Махмуд Захар назвав переломним моментом. У свою чергу, голова парламентської групи «Фатх» Аззам аль-Ахмед вважає, що зустріч з Сулейманом врятувала шостий раунд переговорів від провалу. «Фатх» і «ХАМАС» мають в подальшому підписати угоду, де буде зафіксований закон про вибори, визначений склад сил безпеки Палестинської автономії, а також визначений комітет для підтримки зв’язку між двома сторонами до проведення виборів у 2010 році.
Як повідомляють арабські джерела, єгиптянами підготовлений комплексний план з припинення внутрішнього розколу та досягнення перемир’я між Ізраїлем і палестинськими угрупованнями. За цією інформацією план запропонованого палестинського примирення включає резолюцію щодо захопленого «ХАМАСом» ізраїльського солдата Гілада Шаліта, а також всеосяжне перемир’я між палестинськими угрупованнями та Ізраїлем. Цей план був схвалений американцями та прийнятий із застереженнями ізраїльтянами. Він дійсно має шанс подолати розкол в рядах палестинців і призвести до національного примирення.
Водночас єгиптяни закликали до створення органу, котрий би представляв усі палестинські угруповання і мав би працювати у Секторі Газа до січня 2010 року, часу проведення президентських і парламентських виборів. Цей пропонований орган має складатися з 12 представників «ХАМАСу», 10 представників «Фатху», і по одному представнику від Народного фронту визволення Палестини, Демократичного фронту визволення Палестини, Палестинської народної партії «Аль-Сайка» (авангард «Народно-визвольної війни»). «Ісламський джихад» відмовився брати участь у цій коаліції.
Така пропозиція дасть змогу президенту Махмуду Аббасу сформувати в кінцевому підсумку цей легітимний орган влади, оскільки ні США, ні Європейський Союз, і навіть арабські держави не визнавали владу «ХАМАСу» в Секторі Газа. А уряд Саляма Файяда в Рамалласі міг би взяти на себе відповідальність за розгляд адміністративних і фінансових справ і за спілкування з міжнародними організаціями, котрі є донорами Сектора Газа.
Єгипетський план також включає виділення 5 мільярдів доларів, котрі були обіцяні на донорській конференції у Шарм-Аль-Шейху по відновленню і котрі направлятимуться через Махмуда Аббаса і установи Палестинської автономії. У свою чергу, «ХАМАС», «Фатх» та інші палестинські угрупування будуть зобов’язані поважати результати виборів і визнати палестинський законодавчий орган.
Утім, постає закономірне питання — чи може стати «ХАМАС» частиною політичного процесу? Адже попри всю свою радикальність і непримиренність ця організація має досить значну підтримку в палестинському суспільстві. Варто пригадати, що на виборах у січні 2006 року за список «ХАМАСу» проголосували 44% виборців. Останні опитування суспільної думки показали, що нині «ХАМАС» та його політику підтримує 33% палестинців і це рівень підтримки, яку не можна ігнорувати. Що в свою чергу означає, що жоден палестинський лідер не зможе мати можливості укласти мирну угоду з Ізраїлем без підтримки «ХАМАСу».
Іншими словами, «ХАМАС» є частиною рівняння, вирішення якого може у підсумку привести до успіхів мирного процесу. Але домовленості між «ХАМАСом» і «Фатхом» не здатні прискорити другу частину цього рівняння — яким чином підійти до примирення з Ізраїлем, якщо «ХАМАС» не хоче й слухати про перегляд своєї позиції стосовно проблеми біженців і не здатен просунутись до розуміння Ізраїлю, як єврейської держави. Адже якщо гіпотетично уявити собі, що таки вдасться створити уряд національної єдності, то він швидше за все буде дуже схожим на казкового «Тягништовхая» (якого вигадав англійський письменник Х’ю Лофтінг) з двома головами й тулубами, кожен з яких намагатиметься з усіх сил тягти у свій бік.
У цьому сенсі варто пригадати й те, що лідери «ХАМАСу» їздили з поклоном до Москви в часи президентства Володимира Путіна, яка, намагаючись відновити колишній вплив Радянського Союзу в арабському світі, зовсім не є зацікавленою у тому, щоб араби примирилися з Ізраїлем. Адже сама ситуація постійної конфронтації палестинців з ізраїльтянами дає змогу Москві (під виглядом намагання допомогти їх замиренню), збільшувати свою присутність та впливи на Близькому Сході. Російський фактор дестабілізації в близькосхідному регіоні розуміють навіть в арабському світі. Шукаючи свою нову роль на Близькому Сході, Росія здатна на все для того, щоб відновити свою вагомість і значення. Володимир Путін свідомо запросив у 2006 році хамасівських лідерів, прагнучи пробити пробоїну в стіні ізоляції «ХАМАСу».
Публічно ж російська дипломатія намагалася пояснити це дивне з усіх точок зору запрошення нездатністю інших посередників у близькосхідному мирному процесі (мова йде про «близькосхідний квартет» — ООН, США, ЄС і Росія). Хоча цей контроверсійний крок більш за все був сплеском величезного бажання Путіна збільшити вагомість Росії на міжнародній арені. Проте зустріч Путіна з лідерами «ХАМАСу» більше свідчила про слабкість реальної ваги Росії в регіоні, ніж про її зростання. Намагаючись протиставити себе трьом іншим членам «квартету», Москва ніби занурювалась в спогади про радянську епоху (коли СРСР виступав головним спонсором руху «Фатх» на чолі з покійним палестинським лідером Ясіром Арафатом), використовуючи його як важіль у своїй конфронтації зі Сполученими Штатами в період холодної війни.
Намагаючись «перезавантажити» взаємини не лише з Росією, але й підходи до ситуації на Близькому Сході, президент США Барак Обама має проявити виняткове терпіння і не форсувати процес, котрий за багато років протистояння «обріс» певними традиціями й неписаними правилами. Він має зрозуміти, що ізраїльтян ставитися відповідально до безпеки своєї держави змушує сама трагічна їхня історія.
Опитування, проведені в країнах арабського світу, показують, що на даний момент президент Обама має набагато кращий рейтинг, ніж його попередник Джордж Буш і багато хто сподівається на його адміністрацію. Але багато негативних відчуттів викликані відсутністю прогресу в напрямку палестинської державності, за який багато хто покладає вину на США. Нещодавній виступ президента Барака Обами в Каїрському університеті позитивно зустріли на Близькому Сході, але від Обами чекають не тільки конкретних пропозицій, але й реальних справ.
Утім, не все в ініціативі президента Обами зрозуміло навіть його союзникам в близькосхідному регіоні. Так президент Єгипту Хосні Мубарак прямо заявив у своєму інтерв’ю впливовій ізраїльській газеті Yedioth Ahronoth: «Існує міжнародний консенсус щодо того, що тепер існує можливість для миру, але американський план поки що не цілком зрозумілий. І я говорив з президентом Обамою щодо американського плану. Він повинен бути заснований на ідеях, котрі висували лідери регіону, включаючи Ізраїль, а також на збігу поглядів. Щоб вони могли вийти з планом, котрий буде реалізовувати мирний процес, щоб не допустити нового провалу».
Звичайно, можна погодитись з президентом Єгипту в тому, що потрібно висувати план, котрий не був би від самого початку приречений на провал. Але сам же Хосні Мубарак у тому ж інтерв’ю намагався дати пояснення з приводу того, чому ізраїльтяни мають пустити в свою країну біженців, які вже 60 років там не живуть. Мубарак наперед чудово знає, що Ізраїль на це ніколи не погодиться, як і на поділ Єрусалиму. То ж про який реалізм у мирному близькосхідному процесі тоді можна говорити взагалі?
Як випливає з каїрської промови президента Барака Обами і виступів державного секретаря США Гілларі Клінтон, нова американська адміністрація намагається відмежуватися від колишнього однобічного підходу Джорджа Буша. При цьому демонструючи не лише розуміння національних інтересів учасників близькосхідного конфлікту, а й готовність до компромісів і альянсів. Утім, як показує розвиток процесу на Близькому Сході, цього ще явно замало.
Як наголосив саудівський правозахисник, директор Institute for Gulf Affairs у Вашингтоні Алі Аль-Ахмед: «Нам не потрібні слова. Їх було вже достатньо. Нам потрібні дії. Араби прагнуть прозорості, прав людини і правосуддя». Немає сумнівів, що Барак Обама сформулював складне завдання, яке здатне забезпечити мир і стабільність на Близькому Сході. І тут багато що залежатиме від його лідерських навичок і практичної політики, котру реалізовуватиме президентське оточення.
