Міські заворушення у Франції називають найсерйознішими з часів бунтів студентів і робітників у 1968 році. Ця аналогія неточна. У той час як протести 1968 року висловлювали вимогу до французької республіканської моделі — відповідати її найпіднесенішим спрямуванням, сьогоднішня криза кидає виклик моделі громадянства, народженій французькою революцією, та самій інтеграції як такій.
Французька республіканська модель стверджує, що всі громадяни Франції належать до однієї культури. Дійсно, це єдино прийнятний варіант. Щоб ця культурна спільність була реальністю, всі громадяни повинні говорити однією офіційною мовою та навчатися за однією й тією ж програмою. Але разом із тим вони користуються рівними правами та мають однакові обов’язки перед суспільством.
Усе це не лише заохочується державою, а й вимагає такої одноманітності, яку може забезпечити лише централізована держава. Дійсно, ідеологічна вірність єдності, породжена французькою революцією, була настільки сильною, що в дев’ятнадцятому столітті виступ на захист федералізму в окремі часи карався смертною карою.
Три компоненти цієї моделі спричинили сьогоднішню кризу та заважають Французькій Республіці ефективно її улагодити.
Перший компонент — класична заборона Французької Республіки на збір даних в офіційному переписі — й урядовими, й громадськими чи приватними організаціями — про етнічну приналежність, віросповідання і навіть соціальний клас. Стверджується, що збір цих даних був би порушенням республіканського принципу про те, що Франція є «єдиною та неподільною».
Але відсутність вторинної класифікації таких даних, наприклад, як це робиться в Великій Британії: чотиристоронній аналіз за класами (плюс дослідження характерних ознак безробітних за етнічною чи релігійною приналежністю), — робить важчою діагностику нових проблем для соціальних працівників, чиновників системи охорони здоров’я й тих, хто займається плануванням економіки. Без даних, необхідних для аналізу, наприклад, неможливо зорієнтувати політику охорони здоров’я на групи, які перебувають в особливо невигідному чи ризикованому становищі.
Другим чинником є класичне заперечення, — і юридична заборона, — з боку Французької Республіки будь-якої форми «аффірмативних дій», або позитивної дискримінації, навіть найнеобразливішої. Як і в разі заборони на точно орієнтовані дані — без яких позитивна дискримінація в будь-якому випадку неможлива — «аффірмативні дії» сприймаються як такі, що завдають шкоду республіканській моделі, тому що вони засновані на визнанні етнічних відмінностей.
Третій компонент — держава загального благоденства в його найвищій формі, яка є тепер частиною французької моделі громадянства та гарантує всім працівникам, зайнятим на повну ставку, одну з найвищих мінімальних зарплат у світі та високий рівень соціальних пільг за рахунок наймача. Це надзвичайно утруднює звільнення працівників, через що наймачі просто не хочуть наймати нових людей.
Багато соціал-демократичних країн Європи, такі як Швеція, Голландія та Данія, прийняли аналогічні норми в епоху повної зайнятості. Проте, на відміну від Франції, вони нарівні з цим використали дані переписів, щоб ідентифікувати потенційні джерела нового безробіття та спрямувати соціальні й політичні зусилля не лише на чудові програми виробничого навчання, а й на створення робочих місць, а також, що не менш важливо, створити систему направлення на роботу.
У Франції тепер дуже погані справи зі створення нових робочих місць. У країні мало навчальних програм, але високий рівень пільг для безробітних і значні обмеження стосовно звільнення працівників. Поєднайте все це, і справа виглядає так, неначе в молодих представників меншин, які шукають роботу, просто закривають двері перед самісіньким носом.
Це основна причина того, що рівень безробіття серед представників меншин у віці від 16 до 24 років у багатьох французьких «міських зонах підвищеного ризику» сягає 30—50%. Таким чином, бунти, із якими тепер зіштовхується Франція, виникають внаслідок політики країни, а не через підбурювання ісламістів.
Франція просто так і не прийняла по-справжньому своїх громадян, які належать до меншин — багато хто з них є іммігрантами в третьому поколінні, що вчилися двадцять років у сприяючих асиміляції державних освітніх установах. Але мало хто з політичних лідерів визнає, що криза має хоч якесь відношення до французької моделі громадянства. Замість цього вони упевнено чекають, що ось-ось почнеться асиміляція. Але при сьогоднішньому високому рівні безробіття, слабкому створенні нових робочих місць і співіснуванні численних культур у суспільстві, асиміляції у Франції не станеться, якщо не трапляться великі зміни.
Франція тільки тепер починає розуміти, що її республіканська модель рівного громадянства перебуває в кризі. Нещодавно призначений на знову створену посаду міністр соціальної єдності розпочав організацію досліджень, які фіксують факти дискримінації. Одне з таких досліджень показало, що для претендентів із рівним рівнем компетентності, ті, в кого ім’я звучить «по-ісламському» й хто живе в передмісті з компактним проживанням етнічних меншин, шанси навіть на співбесіду з наймачем уп’ятеро менші, ніж у людей із французьким ім’ям і «безпечною» адресою.
Двісті п’ятдесят найбільших приватних і державних підприємств створили організацію, спрямовану на співпрацю з урядом із метою, вперше за весь час, зафіксувати дискримінацію, що існує, у сфері зайнятості, а потім виправити становище.
На щастя, лідери організованих мусульманських груп поки що не сприяли посиленню заворушень. Звичайно, проведена урядом заміна поліцейських патрулів у житлових районах на воєнізовані формування, розміщені в казармах напіввоєнного типу, й те, що міністр внутрішніх справ назвав молодих бунтівників «покидьками», яких треба змити могутнім водометом, — усе це не дуже сприяло позитивному результату.
Французька республіканська модель плекає абстрактні принципи свободи, рівність і братерство, сама по собі похвальна. Проте, поки громадян країни в другому та третьому поколінні, які належать до меншин, запевняють, що єдина прийнятна культурна ідентичність — французька, але фактично за французів їх не визнають — по суті не дають їм сповна скористатися благами французького громадянства, — республіканська модель буде джерелом відчуження, а не демократичної інтеграції.
Альфред СТЕПАН — професор державного управління в Колумбійському університеті, фахівець у галузі порівняльної демократії. Езра СУЛЕЙМАН — директор Програми європейських досліджень у Прінстонському університеті й автор численних книжок про Францію
