«І як ми могли зробити таку дурницю...» Минулого тижня ця фраза рефреном чулася з вуст цілого ряду експертів на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, коли їм ставили запитання на тему, як дійшли ми до такого життя і до глобальної економічної кризи. Причому саме цим людям себе звинувачувати в тому, що сталося, зовсім необов’язково: все ж таки Давос є Давос, і в основному сюди з’їхалися люди з розряду тих, хто ще декілька років тому справедливо пророкував катастрофу. Але як мінімум нотка колективного розчарування відбивалася і в їхніх голосах.
Звичайно, до Давосу народ приїжджає аж ніяк не посипати голову попелом. Щорічний зимовий зліт «володарів всесвіту» став справжнім символом процесу економічної глобалізації. Але цього року, коли глобальна економіка лежить пластом, наявним є прагнення до певного корпоративного самоаналізу. За словами, які звучать за круглими столами, виразно читається «Ой, мамо!» і жалібне «Що ж тепер робити?».
Одну з причин подібної тональності потрібно шукати в Сполучених Штатах: їхні представники, що звикли задавати тон дискусії на подібних глобальних зборищах, цього разу в більшості своїй вирішили залишитися вдома. Але якщо відсутність уряду Обами комусь здалася ознакою «постамериканськості» нинішнього форуму, — даремно. У середовищі глобальних титанів «баракоманія» процвітає так само, як і всюди.
Щодо найбільш оптимістичних доповідей, то вони прозвучали від «новачків» капіталізму — китайського прем’єр-міністра Вень Цзябао та російського Володимира Путіна. Вень побачив промінчики надії у збільшенні обсягів банківського кредитування та внутрішнього споживання в Китаї, Путін же виступав, немов перероджений капіталіст: Росія, за його словами, пересвідчилася в тому, яких збитків завдає економіці надлишок державного контролю, і ніколи не повернеться до політики Радянського Союзу. З особливим ентузіазмом він говорив про зниження податків.
Проте Путін не встояв перед спокусою закинути США щодо створення ними «ідеального шторму», який ударив по світовій економіці. Він пригадав, як рік тому американські чиновники говорили «про безхмарні перспективи», і вказав на «низьку якість управління» американськими банками.
— Уся ця «піраміда очікувань» мала б рано чи пізно зруйнуватися, — сказав колишній комуніст, а нині ярий поборник ринкової дисципліни.
У давоському клубі голів провідних корпорацій, Вень і Путін явно відчували себе як удома. Китайський лідер мало того, що одягнув темно-синій костюм, так ще й періодично розбавляв свою мову фразами на кшталт «хочу сказати вам абсолютно відверто» та «говорячи від усієї душі», тобто успішно освоїв «сучасний словник людяності та нещирості» справжнього топ-менеджера. І ще він кілька разів згадав про «відвертість і прозорість» Китаю — якості, що, відверто кажучи, нечасто асоціюються з Народною Республікою.
Путін, який прийшов на зустріч у червоній краватці та елегантному костюмі, з рішучістю колишнього агента КДБ відбивав питання, поставлені лідерами бізнесу. У відповідь на мирну пропозицію Майкла Делла допомогти Росії продавати свої комп’ютерні вміння, він різко відповів: «Ми не інваліди... Реально потрібно допомагати пенсіонерам, потрібно допомагати країнам, що розвиваються». Іншими словами, Путін і Вень виступали як люди, які сьогодні навіть більше, ніж кілька років тому впевнені, що світ іде в майбутнє точно так, як їм того хочеться.
Отже, як могли гіганти капіталізму зробити таку дурницю? Це питання протягом усього тижня ставили в Давосі, й прямота, з якою йшла дискусія, по-своєму навіть вселяє певну впевненість. Нехай глобальна економіка й вирушила в пекло — люди, виявляється, не втратили здатності міркувати про неї критично. З однією із заяв, що найбільш запам’яталася, виступив гарвардський професор історії Найал Фергюсон, який повторив свою тезу, висунуту в кількох останніх книгах: американський «довгозавр» наслідує шлях Британської Імперії, тобто видихається та зазнає занепаду.
Увага найбільш захоплених прихильників цього року дісталася не рок-зіркам, як зазвичай, а двом аналітикам від економіки — Нуріелю Рубіні та Насіму Ніколасу Талебу, що побачили ознаки катастрофи, яка насувається раніше, ніж переважна більшість. Рубіні говорив про те, що в старій системі сама структура мотивації працівників була перекошена, що практично гарантувало її руйнування. Іпотечні компанії преміювали тих, хто пропонував людям сумнівну субстандартну іпотеку; банки — тих, хто викупляв ці заставні; інвестиційні банки — тих, хто перетворював їх на небачені досі цінні папери; а рейтингові агентства — тих, хто привласнював цим паперам штучно завищені рейтинги. Загалом, система працювала — якщо це можна так назвати.
Талеб, колишній трейдер, що написав книгу «Біла ворона», узагалі вважає, що проблема була створена багато в чому моделями Уолл-стріту, передусім розробленими для того, щоб банкіри не брали на себе надто багато ризику — саме через них банкіри піддалися помилковому відчуттю впевненості в майбутньому. Якщо трейдера щось непокоїть, а він, щоб заспокоїтися, звертається до подібних моделей, сказав він, то набагато дієвішим для зняття стресу буде піти випити склянку або навернутися до якої-небудь релігії:
— Набагато легше сказати «Бог його знає», ніж «Я не знаю».
Непоганий девіз для нинішніх зустрічей у Давосі.
