Увесь рік Азія була охоплена передвиборною лихоманкою. На Філіппінах і Тайвані були обрані нові президенти, в Індії та Малайзії — нові парламенти та прем’єр- міністри. У вересні відбудуться ще два важливі голосування — вибори до законодавчого органу влади в Гонконзі та президентські виборів в Індонезії. Вони також можуть відобразити парадокс, який виник у регіоні й викликає тривогу: чим «здоровіша» азійська демократія, тим вона менш функціональна.
Нестачі прикладів немає. Спроба опозиційних партій усунути з посади президента Південної Кореї Ро Му Хена на абсолютно непереконливих підставах, нездатність президента Тайваню Чень Шуй-бяня провести закон через парламент, контрольований опозиційною партією Гоміньдан, застійний перший термін президента Філіппін Глорії Макапагал Арройо і тупикова ситуація у зв’язку з фіскальними реформами, необхідними для запобігання кризі, яка насувається, в аргентинському стилі, на початку її другого терміну — кожен із цих прикладів свідчить про демократичний параліч в Азії.
Якби застій та паніка були єдиними наслідками, такі політичні тупики ще можна було б терпіти. Але хронічний застій поставив багато демократій Азії під загрозу дискредитації, а також перед перспективою спалахів насильства та економічного спаду.
Справді, прецеденти демократичної нерухомості в Азії навряд чи мають вигляд підбадьорливих. Наприклад, з часу утворення Пакистану в 1947 році протиріччя між партіями призвели до того, що жоден уряд не зміг протриматися біля влади хоча б один повний термін. У результаті пакистанці похмуро прийняли військове правління як свою долю.
Проблеми в Азії часто виникають через те, що французи називають «співіснуванням» — незручну систему, коли президент, обраний шляхом прямого загального голосування, вимушений співіснувати з парламентом, контрольованим опозиційною партією або партіями. Сполучені Штати та зрілі європейські демократії можуть досить добре функціонувати при системі сил стримування та урівноважування в розділеному уряді (хоч спроба республіканців усунути з посади президента Клінтона кілька років тому може свідчити про протилежне), але в Азії неможливість зосередити виконавчу та законодавчу владу в руках однієї організації є серйозним недоліком.
Це особливо проявляється, коли уряд намагається провести радикальні економічні або політичні реформи. Обраний президент хоче діяти, але законодавчі збори відмовляються прийняти необхідні закони. Або навпаки.
Все починається з парламентської кризи. Некомпетентні лідери кладуть провину за власні помилки на законодавців, в той час як останні звинувачують у всьому президентів із опозиційних партій. Виявлення винних замінює відповідальне ставлення, підігріваючи в суспільстві бажання мати сильного лідера, який зможе подолати політичні протиріччя. Коротке «аварійне» правління Індіри Ганді в 70-ті роки було частково результатом такої інституційної нефункціональності.
Розділений уряд також грає на руку азійським сепаратистам. У критичний момент для мирного процесу в Шрі- Ланці президент Кумаратунга була так розгнівана політикою свого політичного противника прем’єр-міністра Вікремессінгхе, що відправила у відставку трьох його міністрів і призначила вибори майже на чотири роки раніше від встановленого терміну. Єдині, хто виграв від цих демократичних розбіжностей, були «тамільські тигри». У Непалі бунтівники-маоїсти використали протиріччя між королем та парламентом для того, щоб встановити контроль над значними територіями.
Азійські демократії, незважаючи на їхню нестабільність, все-таки кращі за автократію, чи то військові автократії, як у Пакистані та Бірмі, або комуністичні, як у Китаї та у В’єтнамі. Але небезпека слабкої демократії полягає не лише в неефективній законодавчій та виконавчій владі. Амбіційні президенти, стикаючись із протидією, схильні вдаватися до заходів, які суперечать конституції. Зрештою, вважають вони, люди обрали їх шляхом прямого голосування. Те ж саме стосується і деяких прем’єр-міністрів, як, наприклад, авторитарний прем’єр-міністр Таїланду Таксин Шинаватра, якого сьогодні звинувачують в ослабленні демократичних традицій своєї країни з метою зміцнення власної влади.
Беручи до уваги цих прецедентів та загальну нестабільність, як показали вибори поточного року, азійським політикам варто розглянути можливість відмови від «співіснування» і впровадити систему, в якій перемога на виборах означала б реальну владу. Звичайно, парламентські політичні системи далеко не досконалі. Ні Сінгапур, ні Малайзія, де правлячі партії давно домінують у парламенті, не мають такої здорової політичної культури, як на Тайвані або в Південній Кореї.
Але в парламентських демократіях, таких як Японія або Індія, обраний лідер управляє країною доти, доки його партія або коаліція не втратить парламентської більшості. Це означає, що про уряд судять не за його здатністю обіграти законодавців, а за якістю його політики. Це видається ефективнішою і політично стабільнішою формою демократії, ніж нещасливе співіснування, яке викликає такі небезпечні конфронтації на Тайвані, Філіппінах і в Південній Кореї.
Небезпека розділеного уряду може бути більшою від простих парламентських негараздів. Співіснування може дуже швидко стати проблемою в квазідемократичному Гонконзі, якщо 12 вересня виборці проголосують за парламент, вороже налаштований по відношенню до Тань Чи Ху — призначеного Пекіном глави адміністрації цієї території. Індонезія також ризикує потрапити у безвихідь, якщо, що досить імовірно, президентські вибори 20 вересня завершаться обранням президента не з партії, контролюючої парламент.
Авраам Лінкольн був правий: роз’єднаний уряд не може функціонувати. В багатьох азійських країнах лише інституційні зміни можуть запобігти краху.
Сатьябрата РЕЙ ЧОУДХУРІ — заслужений професор у Комісії з розподілу грантів для індійських університетів, колишній викладач міжнародних відносин Оксфордського університету.
