Адміністрація Буша поставила розширення сфери демократії на перше місце своєї зовнішньої політики. Це набагато благородніший заклик, ніж просто розширення гегемонії Америки. Питання в тому, чи насправді Буш мав це на увазі та чи дійсно він розуміє, що таке демократія?
Адміністрація Буша похвалила муніципальні вибори в Саудівській Аравії, але як щодо прав жінок — у тому числі й виборчих? Вона привітала повалення демократично обраного лідера Венесуели (якщо не брала активної участі в цьому процесі), проте продовжує підтримувати військового диктатора Пакистану. Вона критикує президента Росії Володимира Путіна, але лише тоді, коли він чинить всупереч інтересам бізнесу. І вона може висловлювати стурбованість монополізацією ЗМІ в Росії, але мовчати про аналогічний процес в Італії.
Тут присутній душок лицемірства й у більш фундаментальному сенсі. Адміністрація Буша має слушність, коли наголошує на важливості виборів, без яких демократію уявити собі неможливо. Але демократія — ширше поняття, ніж періодичне проведення виборів, і легітимність цих виборів залежить від довіри народу до виборчого процесу. З огляду на це останні й передостанні вибори в Америці навряд чи можна назвати зразком для всього світу.
Колишній президент Джиммі Картер, який очолює центр в Атланті, що здійснює спостереження за виборами в усіх країнах, порушив питання про те, чи відповідають останні вибори в Америці тим стандартам, які слід підтримувати Сполученим Штатам. У той час як колишній президент Білл Клінтон прагнув гарантувати реєстрацію виборцями усіх американців, які мають право голосу, республіканці спробували дати зворотний хід цим перетворенням, створюючи перешкоди як на шляху реєстрації, так і на шляху голосування. Сучасна технологія дозволяє легко й ціною малих витрат дублювати на папері результати роботи машин для голосування; проте в кількох штатах вирішили не забезпечувати цього мінімального кроку безпеки.
Якщо відволіктися від теми виборів, то громадяни можуть забезпечити ефективний контроль уряду лише в тому разі, якщо вони добре інформовані. Ось чому такі важливі закони про «право знати». Звісно, політики вважають за краще працювати в обстановці секретності й безконтрольності. Неможливо уявити собі наймача, який дозволяє працівнику не інформувати його про те, чим той займається на роботі. Політики працюють для суспільства, яке має право знати, чим займаються його наймані працівники.
Громадяни мають право знати, як витрачають їхні гроші та з ким радяться при формуванні політики. Вони мають право знати, чи справді Enron і нафтові компанії визначають політику в галузі енергетики. Вони мають право знати, чому Америку і весь світ ввели в оману помилковими твердженнями про зброю масового знищення в Іраку.
Мої дослідження були спрямовані на вивчення наслідків інформаційних диспропорцій для функціонування економіки. Але відсутність точної інформації призводить до таких самих, якщо не більших, сумних наслідків і для політичних процесів.
Рішення розпочати війну в Іраку — найяскравіший приклад цього, але в Америці часів Буша було й багато інших прикладів. Надання пільг на ліки в рамках Medicare, американської медичної програми для немолодих, можливо, було і правильним рішенням. Але обмеження повноважень уряду в торгах із фармацевтичними компаніями було чистої води благодійністю, і нічим не можна виправдати грубе спотворення інформації щодо витрат — які зараз оцінюють у понад 1,1 трильйона доларів протягом наступного десятиріччя. Це втричі перевищує цифру, спочатку заплановану адміністрацією Буша.
Сьогодні адміністрація Буша веде кампанію дезинформації про загрозу кризи соціального страхування. Хоча щось у цьому робити треба, але масштаб проблеми такий, що навряд чи провіщає кризу. Навпаки, систему можна майже гарантовано стабілізувати на наступні 75 років, задіявши лише невелику кількість коштів, втрачених при зниженні податків у 2001 і 2003 роках.
Якісна інформація означає не лише право дізнатися, а й право сказати — тобто необхідні ЗМІ різної спрямованості. Як ми зазначали, є обгрунтовані скарги на відсутність різноманітності в російському телеефірі, проте Буш не виступив проти спроб Федеральної комісії із засобів зв’язку США ослабити закони, що протидіють монополізації ЗМІ.
Демократія вимагає також визнання прав індивідуумів. Підрив прав будь-якого з індивідуумів ставить під загрозу права кожного. Проте за Буша у США були підірвані фундаментальні громадянські права, такі як недоторканність особистості, що гарантує людині можливість звернутися до органів судового нагляду, якщо держава утримує її під вартою. Тривале утримання десятків людей у Гуантанамо — без висунення обвинувачення і без суду — є елементарним анулюванням цього права. На щастя, якщо Буш і не розуміє таких фундаментальних принципів, їх розуміють американські суди, і нині вони, нехай із запізненням, примушують його адміністрацію дотримуватися цих принципів.
Нарешті, чого варте право голосу без визнання права на певний мінімальний рівень життя, зафіксований у Загальній декларації прав людини? У країнах, де значна частина населення має доходи нижче прожиткового мінімуму, скупити голоси дуже легко. Але єдині економічні права, які визнає адміністрація Буша, — це право інтелектуальної власності, яке ставить інтереси фармацевтичних компаній вище за інтереси людей, які страждають на небезпечні для життя захворювання, і право вільного переміщення капіталу, що призвело до таких руйнівних наслідків у багатьох країнах.
Рівень демократії в Америці все ще є предметом заздрості для значної частини світу, і добре, що адміністрація Буша зараз настійно бореться за розширення сфери демократії. Але до неї було б набагато більше довіри, і її дії були б набагато успішнішими, якби вона приділяла більше уваги власній країні, чесніше поглянула на власні діяння й вступила б у відкритіший діалог про те, що насправді означає демократія.
Джозеф Е. СТIГЛIЦ — Нобелівський лауреат з економіки, професор економіки Колумбійського університету, колишній голова Ради економічних консультантів при президенті Клінтоні, а також головний економіст і старший віце-президент Світового банку.
