Поняття «десталінізація» зазвичай пов’язують із ХХ з’їздом КПРС (14 — 24 лютого 1956 року), який дав перший, але такий потрібний поштовх процесу болючого вивільнення Радянського Союзу з мертвих обіймів казармено-табірного «соціалізму». Дійсно, саме доповідь першого секретаря ЦК Микити Хрущова розпочала відхід від непорушних канонів сталінізму — хай Хрущов робив це вкрай непослідовно, боязко, часто лицемірно, сам несучи в собі мертвущий дух Сталіна і в дуже істотних моментах будучи його рабом. Та все ж...
Проте виникає запитання: якщо розпочав процес «десталінізації», умовно кажучи, ХХ з’їзд (хоча є й інші думки), то — де ж, власне, кінець цьому процесові? Насправді, кінця йому, схоже, досі не видно: президент РФ Дмитро Медведєв через 55 років (!) після з’їзду знову і знову говорить про потребу наполегливо здійснювати очищення суспільства від сталінізму (і має на це всі підстави — сталінського «мулу» у свідомості російських громадян накопичилося загрозливо багато). А яка ситуація в Україні? Хоча ми не маємо дуже важкої складової частини сталінської спадщини, що тисне на суспільство, — великодержавного екстазу (радше вже слід говорити про гранично низьку національну ідентифікацію), але проблем більше ніж достатньо — досить пригадати про ту трагічну фантасмагорію, яка відбулася за вибухом пам’ятника генералісимусові в Запоріжжі, коли на захист «вождя» (визнаного, до речі, українським судом злочинцем!) була кинута фактично наша (чи наша?) державна машина! А вельми виразний сталінський «акцент» у виступах і діях деяких високопоставлених представників церкви (певної політичній орієнтації), що дає вже підставу говорити про «православний сталінізм»?
Чому десталінізація нагадує нерідко Сізіфів труд — насилу вкочуєш величезний камінь на гору, а він падає донизу — і все знову доводиться починати спочатку? Де вихід із цього зачарованого кола? Про це на сторінках «Дня» розмірковують російський політолог і публіцист Микола Злобін, а також постійний автор нашої газети, журналіст Юрій Райхель.
«Нет, Сталин не умер... Но как из наследников Сталина Сталина вынести?»
Якось непомітно минула вельми знакова дата. Із 14 до 25 лютого 1956 року в Москві відбувся ХХ з’їзд КПРС. І якщо радянська пропаганда кожні такі партійні збори називала історичними, то саме цей з’їзд цілком заслуговує на таке визначення.
Це був перший з’їзд після смерті Сталіна. Хоч делегати, котрі приїхали в Москву, не чекали нічого особливого, проте, за спогадами учасників, щось витало в повітрі. Суспільна атмосфера в країні, зокрема в колах творчої та наукової інтелігенції, отримала назву «відлига».
Це поняття як історіографічна категорія походить від назви оповідання Іллі Еренбурга, що було опубліковане в журналі «Знамя» навесні 1954 року. Ще раніше, восени 1953 року, головний літературний журнал «Новый мир» надрукував вірш Миколи Заболоцького «Оттепель», вельми співзвучний духу часу. Стаття Володимира Померанцева «Об искренности в литературе», оповідання Гаврила Троєпольського «Из записок агронома», літературні нотатки Федора Абрамова «Люди колхозной деревни в послевоенной прозе» та інші публікації журналу стали провісниками духовної, творчої «відлиги». Політичним початком «відлиги» стала заява голови Ради міністрів СРСР Георгія Маленкова про необхідність «припинити політику культу особи», з якою він виступив на засіданні Президії ЦК КПРС на другий день після похорону Сталіна.
За неписаними правилами, всі члени президії ЦК мали бути присутні на всіх засіданнях. За тим, хто сидів і в якому ряду, хто і в якому порядку вів засідання, визначався ступінь їхньої впливовості. Проте досвідчені апаратники з перших секретарів обкомів, членів ЦК компартій союзних республік із подивом зауважили, що перший секретар ЦК Микита Хрущов був відсутній на декількох засіданнях. Вони ж розуміли, що це не може бути випадковістю.
Першою ознакою того, що має відбутися щось незвичайне, був виступ Анастаса Мікояна. Він, хто пережив усі сталінські чистки, успішно розпочав свою партійну кар’єру ще за Леніна, виголосив промову, в якій піддав різкій критиці священні до цього книжки «Короткий курс історії ВКП(б)» та «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», автором яких був Сталін, негативно оцінив літературу з історії Жовтневої революції, Громадянської війни та радянської держави. При цьому прізвище Сталіна в його виступі не прозвучало.
Цікаво, що більша частина делегатів засудила виступ, про що розповів його брат Артем Мікоян, знаменитий авіаконструктор, делегат з’їзду. На адресу президії з’їзду надійшла телеграма від керівника партійної організації Комуністичної партії Чехословаччини в місті Теплиці: «Я не згоден з виступом правого Мікояна, який є образою світлої пам’яті Сталіна, котрий живе в серцях усіх класово свідомих робітників, і буде з радістю сприйнятий усією буржуазією. Нас виховав Сталін». Нічого дивного, КПРС залишалася «партією Леніна — Сталіна». Такими ж залишаються її спадкоємці з КПРФ у Росії та КПУ в Україні. Причому після виключення Леоніда Грача з партії виявилося, що в ній досить багато комуністів-ортодоксів, для яких навіть Петро Симоненко — зрадник та опортуніст. Хоча можна припустити, що взаємні обвинувачення пов’язані не стільки з вимогою ідеологічної чистоти, скільки з банальною боротьбою за керівництво.
Історія доповіді Хрущова досить драматична. Як він згадував: «...Ми перебували ось ці три роки в такому стані (після смерті Сталіна. — Авт.), коли ми самі не могли набратися, я б не сказав мужності, але внутрішньої переконаності та внутрішньої потреби відкрити нам невідому сторінку, підняти завісу й зазирнути, що ж там відбувається, тобто за тим, що було за Сталіна, — ті самі арешти, ті самі суди, не суди, а свавілля й розстріли». Не випадково секретар ЦК Аверкій Арістов на засіданні Президії ЦК КПРС 1 лютого 1956 року поставив питання: «Товаришу Хрущов, чи стане нам мужності сказати правду?»
Цілком можливо, що Микиту Сергійовича, в якого руки по лікті у крові, якісь муки совісті й мучили, але його доповідь на ХХ з’їзді «Про культ особи та його наслідки» була зумовлена абсолютно іншими, цілком прагматичними причинами.
По-перше, повстання в таборах ГУЛАГу засвідчили, що далі зволікати зі звільненням в’язнів неможливо. Тисячі людей поверталися додому, до своїх сімей і несли з собою правду про те, що там коїлося. За словами Анни Ахматової, дві Росії ніби поглянули одна на одну. І всі вони вимагали реабілітації, а з нею й відповіді на два взаємопов’язаних запитання: «за що?» і «хто за це відповість?». Народові треба було дати хоч якесь виразне пояснення.
По-друге, як зазначає американська журналістка Енн Аппельбаум, метою доповіді Хрущова було не лише звільнення співвітчизників, а й консолідація особистої влади і залякування партійних опонентів, які всі також брали участь (у репресіях. — Авт.) з великим ентузіазмом.
По-третє, найвищий і середній партійний апарат хотів позбутися страху часів Сталіна. Їм потрібні були гарантії того, що широкомасштабних репресій уже ніколи не буде. Перебування в номенклатурі мало стати довічним, незважаючи на всі мінливості партійної долі, підвищення кар’єрними сходами та падіння з них. Не останнім було й бажання дещо посунути «солдатів Сталіна» для просування вгору.
По-четверте, викриття Сталіна та його культу треба було провести таким чином, щоб, висловлюючись сучасним сленгом, не підставити колег по президії ЦК та самого Хрущова. До того ж, знадобилося майже три роки після смерті Сталіна, щоб за допомогою голови КДБ Івана Сєрова почистити архіви й вилучити документи, які підтверджують причетність Микити Сергійовича до репресій.
Та й потім, і це найголовніше, треба було викрити культ, але залишити незмінною всю систему, створену Сталіним. І не допустити самої демократизації. Вона Хрущову була не потрібна так само, як його партійним однодумцям, та й супротивникам. Слід віддати належне Микиті Сергійовичу — він вирішив цю нелегку проблему віртуозно.
Сам термін «десталінізація» вигадали для камуфляжу того факту, що відмовлялися від найодіозніших дій тоталітарного режиму Сталіна, але без демонтажу його основ. Саме тому в доповіді Хрущова багато йшлося про повернення до ленінських норм партійного життя, справжніх соціалістичних ідеалів. Саме протиставлення Леніна Сталіну й мало замінити назрілу демократизацію.
Навіть позначені межі відходу від сталінізму навіювали страх правлячій еліті. Як відверто зазначав у своїх спогадах Хрущов, «ішли на відлигу в керівництві, зокрема і я в цьому колективі, свідомо. І свідомо побоювалися цієї відлиги, тому що як би з цієї відлиги не настала повінь, яка захлеснула б і з якою було б важко впоратися». Тому, викриваючи сталінізм, від його методів відмовлятися не збиралися.
Усього через місяць після з’їзду, на початку квітня 1956 року за «ворожі вилазки», спрямовані «проти політики партії, її ленінських основ» постановою ЦК КПРС було розпущено партійну організацію Теплотехнічної лабораторії Академії наук СРСР. За «усну ворожу пропаганду серед робітників» було заарештовано молодого робітника Верховського лісопункту комсомольця Генерозова. Улітку 1956 року ЦК КПРС суворо попереджає організації, де антипартійні виступи «не завжди отримують рішучу відсіч».
Подальші події влітку й восени 1956 року в Польщі та Угорщині наочно показали комуністичному керівництву й особисто «вірному ленінцеві» Микиті Хрущову, по якому лезу бритви вони ходять. Тому з’їздівську псевдодемократичну демагогію рішуче відсунули вбік і більше до неї не поверталися аж до перебудови. «ЦК КПРС, — ішлося в його закритому листі від 19 грудня 1956 року, — з особливою силою наголошує, що стосовно ворожого охвістя в нас не може бути двох думок з приводу того, як з ним боротися. Комуністи, котрі працюють в органах прокуратури, судах і державній безпеці, повинні охороняти інтереси нашої соціалістичної держави, бути пильними до підступів ворожих елементів і відповідно до законів радянської влади, своєчасно запобігати злочинним діям». І почали запобігати.
За чотири з половиною місяці 1957 року лише до Верховного суду РРФСР надійшло 128 справ «про антирадянську діяльність». У серпні 1957 року відбувся арешт так званої групи Краснопевцева в Московському університеті, потім погром «літераторів-очорнителів», цькування письменника та поета Бориса Пастернака, похід до Манежу й подальші нападки на художників-абстракціоністів. Саме тоді Хрущов назвав скульптури відомого скульптора Ернста Нєізвєстного «дегенеративним мистецтвом». «Відлига» йде в «самвидав» і дисидентство. Закінчується фактично й боротьба проти «культу особи». Після червневого та жовтневого пленумів ЦК КПРС 1957 року зосередження всіх найвищих посад у партії та державі в руках Хрущова ця тема відходить із політичного порядку денного. Винесення тіла Сталіна з Мавзолею ставило крапку не на «культі особи», а на критиці «культу особи».
Відсутність реальної демократизації була смертним вироком СРСР і КПРС. Але вся проблема в тому, що й після 1991 року сталінська структура влади за деякої модернізації залишається основою в державах СНД. Що й послужило причиною повернення авторитаризму практично в усіх цих країнах. Більшою чи меншою мірою. Тому президент Росії Дмитро Медведєв не знає, що робити з десталінізацією. Він чудово розуміє, що сталінська система залишається головною й чіпати її неможливо. Інакше зруйнується така плекана вертикаль влади.
Проблеми України та її влади мають ту саму природу. Усі розуміють, що робити щось треба, інакше підриваються підвалини держави. Але відчувають той самий страх, що й Хрущов. І так само, як і він, займаються імітацією реформ, обманюючи себе й народ. Але вічно так тривати не може. Історичні паралелі завжди умовні, та коли аналізуєш події в Тунісі, Єгипті, Алжирі та Ємені, пригадуються події в Угорщині 1956 року, Польщі 1956-го, 1980-х, Чехословаччині 1968-го. Ці гучні сигнали радянське керівництво проігнорувало, покладаючись на брутальну силу у вигляді інтервенцій. Але й цьому настав кінець.
Проблема не тільки й не стільки в Сталіні та пам’ятниках йому, скільки у відсутності свободи. Передусім економічної. На зміну командно-адміністративній радянській прийшла система тотальної корупції. І проблема не в чиновниках-хабарниках, а в тій системі їхнього всевладдя, що дісталася від Сталіна й практично не змінилася, цілковитої безконтрольності знизу догори. І управи на них знайти неможливо. Що вбиває в країні все живе. Доки це не зміниться, все українське суспільство приречене на безправ’я та стагнацію.
Тінь Сталіна продовжує витати над Україною. Бо наша влада просто не знає, як керувати вільними й незалежними людьми. Звідси спроби спочатку накинути намордник цензури, переслідуючи письменників за іншу думку.
«Им, бывшим
когда-то опорами,
не нравится время, в котором
пусты лагеря,
а залы,
где слушают люди стихи,
переполнены.»
Виникає таке враження, що Євген Євтушенко писав свого вірша не в 1961—1962 рр., а в наш час. І хоч багато наших політиків за віком і не були опорами сталінського режиму, але дуже хотіли б.
Обдурюють дрібних та середніх підприємців Податковим кодексом, а далі й іншими, які готуються. Хоча не в кодексах проблема. Сталінська конституція 1936 року була на папері набагато демократичнішою за багато які західні того часу. Але саме після її ухвалення розпочався Великий терор. Жодний закон не допоможе, якщо влада керує не за правилами, а за свавіллям. Як Сталін. Йому здавалося, що так краще. Мрія тих, хто не вміє грамотно управляти й вирішувати складні економічні та політичні проблеми, щоб усі боялися і крокували в ногу стрункими лавами. Тому Сталін залишається їхнім ідеалом.
У цьому на ток-шоу не зізнаються, але так намагаються діяти. І забувають, що Піночета не врятували від осуду жодні економічні досягнення. А якщо навіть такого не можна записати на свій рахунок, то варто ввімкнути телевізор з репортажами з площі Ат-Тахрір. Чи не нагадує лютневий Каїр 2011 року грудневий Київ 2004-го?..
