Російське роздвоєння особистості, символічно відображено на її царському гербі, двоголовому орлові, нещодавно було виставлено напоказ. Одну хвилину режим президента Володимира Путіна зачаровує світ, мріючи про врегулювання своєї шістдесятирічної територіальної суперечки з Японією з приводу Курильських островів та втішаючи інвесторів після ув’язнення нафтового магната Михайла Ходорковського. Наступного моменту Путін відмовляється виводити російські війська з сепаратистського регіону Молдови Придністров’я, в той час як прокурори жорстко говорять про те, щоб посадити на лаву підсудних інших олігархів.
Можливо, найбільший прояв цієї політичної шизофренії спостерігався минулого місяця на Красній Площі, де чаклунське зілля з Червоних знамен «Перемоги», триколірних «імператорських» прапорів, портретів Сталіна й православних ікон пройшло строєм пліч о пліч під час святкування 60-ї річниці з дня закінчення Другої світової війни. Путін скористався нагодою, щоб повторити свою політичну мантру — «Росія будує свою власну модель демократії» — з презирством відкидаючи прохання країн Балтики про те, щоб Росія зізналася в своїй угоді з Гітлером про план їхнього знищення напередодні Другої світової війни.
Це дивовижне зілля, здається, було приготовано для того, щоб примирити непримиренне: сьогоднішню тугу за демократією з деспотичним минулим Росії. Але як і будь-яка плутанина, вона лише збила росіян із пантелику стосовно самих себе і своєї країни. Дивно, але, здається, Путін також потрапив у пастку цієї плутанини, як і всі інші.
Час від часу Путін дійсно вважає себе «модернізатором», який прагне зробити Росію частиною Заходу. Іншим часом, як і Сталін, він вважає, що російській владі необхідна сильна рука — те, що він називає своєю «диктатурою закону». Проблема, як показало ув’язнення Ходорковського, полягає в тому, що диктатура зазвичай перемагає закон.
З історичного погляду спроби модернізації в Росії, навіть коли вони виглядають реальними, як індустріалізація Сталіна чи ринкова реформа Єльцина, зрештою, нагадують село Потьомкіна, тому що російське суспільство не може змінюватися досить швидко, або йому не вистачає терпіння, яке необхідно для того, щоб пережити зміни.
Таким чином, коли демократизація в американському стилі, що проводилася Єльциним у 90-х рр., не змогла негайно створити «організований» капіталізм, Путін при своєму вступі на посаду нав’язав відновлення державного «порядку», ніби стійка політична чи економічна система вимагала об’єднання радянського минулого з православною церквою й образами Матінки Росії.
Дійсно, характерна особливість Путіна — бажання сподобатися всім. Змішуючи радянське минуле з царським минулим та кількома уламками від демократії єльцинськой ери, Путін, здається, думає, що він може нейтралізувати крайнощі російської історії. Натомість крайнощі часто витісняють бажання модернізації.
Високі ціни на нафту сьогодні, здається, єдиний фактор, що дозволяє Путіну зберегти шараду реформи. Цар ХIХ століття Олександр III одного разу сказав: «У Росії лише два вірних союзники — її армія та її флот». Нафта — це армія і флот Путіна, що дозволяє йому створювати й підтримувати образ сильної, але також і інтернаціональної держави.
Формулювання Олександра також популярне сьогодні серед націоналістів Путіна в Москві та Санкт-Петербурзі. У своєму оспівуючому імператора російському фільмі «Сибірський цирульник» режисер Нікіта Міхалков, який отримав Оскара — чий батько склав державний гімн Сталінської ери, який Путін нещодавно відновив — використав коронацію Олександра III як символічну основу російської величі, запрошуючи російських керівників наслідувати його. Цей вольовий монарх, деспотично управляючи Російською імперією, зміг принести стабільність і процвітання, дозволивши капіталізму пустити коріння. Він працював над зміцненням і модернізацією збройних сил Росії, уникаючи озброєного зіткнення. Він прославився як «селянський цар», хоча він не дозволяв жодних опозиційних думок, протилежних його власним.
Путін вважає свій власний хрестовий похід в ім’я порятунку Росії від розпаду й сепаратизму подібним походу Олександра. Але наскільки далекоглядно моделювати країну двадцять першого століття за зразком абсолютистського прикладу минулого?
Сталін — це ще один приклад для наслідування. Тут Путін також намагається йти відразу по обидва боки дороги, називаючи Кобу тираном, щоб заспокоїти почуття керівників країн Балтики, і негайно ж видозмінюючи свої зауваження, говорячи, що Сталін не був Гітлером. Чи можемо ми дійсно порівнювати ступінь зла цих двох людей?
Незважаючи на свою наполегливість під час спілкування з світовими лідерами та спробу показати себе модернізатором, Путін, як і його попередники, насправді є правителем, який вважає, що тільки авторитарне правління може захистити його країну від анархії й розпаду. Але старі ідеї, наслідування і символи, які використовує Путін для досягнення своїх цілей, більше не відповідають сьогоднішній дійсності чи існуючим можливостям Росії.
У минулому західна місія Росії була лише селом Потьомкіна. Сьогодні сам русизм, здається, відчуває брак непорушної основи, оскільки він не що інше, як лише порожниста оболонка знехтуваних державних символів. Країна, яка як поганий водій дивиться ліворуч і праворуч, але ніколи не дивиться вперед, обов’язково зазнає краху.
Ніна ХРУЩОВА викладає міжнародні відносини в Університеті нової школи в Нью-Йорку.
