Яким бачить Ізраїль вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, а також в цiлому забезпечення стабільності на Близькому Сході після Ліванської війни? Про це в інтерв’ю політологу Віктору Каспруку розповідає заступник офіційного представника ізраїльського міністерства іноземних справ Едді ШАПІРО.
— На ваш погляд, чи відчуваються сьогодні в Ізраїлі наслідки останньої Ліванської війни?
— Ця війна — достатньо велика подія у близькосхідному регіоні, в ході якої висвітилося кілька особливих явищ. Можна сказати, що спостерігалася пряма участь Ірану, який передавав зброю «Хізбаллі» через Сирію. Також був обстріл мирного ізраїльського населення, піратське захоплення ізраїльських солдат на суверенній території Ізраїлю, для того, щоб потім вимагати звільнення ув’язнених. Вочевидь, терористи не думали, що реакція Ізраїлю буде саме такою. Але тут вони перетнули певну межу, коли ми не могли собі дозволити змиритися з цим.
В Ізраїлі існують розбіжності з приводу того, чи виграли ми війну, чи ні. Я вважаю, що після закінчення війни є позитивні моменти, які співпадають з ізраїльською політикою і йдуть на користь Ізраїлю. Наприклад, важливо, що на території південного Лівану зараз перебувають сили ООН. Вони контролюють цю територію, i «Хізбалла» на разі не може її використати. Це не означає, що вона почала любити Ізраїль, а те, що миротворці ООН, які перебувають в Лівані, не дають їм повернутися на ті позиції, які у них були до початку війни. Це важлива подія, яка дає можливість для Ізраїлю та Лівану домогтися певного мирного врегулювання, й не дає можливості «Хізбаллі» продовжувати свою терористичну діяльність.
Головною проблемою, на даний момент, є те, що, на жаль, двоє ізраїльських солдатiв, які були захоплені, хоч це є порушенням будь-яких міжнародних законів, (адже це ні що інше, як піратство), на жаль, ще досі не звільнені. Але якщо говорити про геополітичні зміни, то, я гадаю, що головна зміна, до якої призвела ця війна, це була зміна парадигми, яка визначала, що ізраїльсько-арабський конфлікт — це головний чинник нестабільності на Близькому Сході. Зараз, згідно із опитуванням громадської думки, все більше та більше людей у Європі гадають, що головним дестабілізатором Близького Сходу є конфлікт між помірними й екстремістськими країнами арабського світу. На сьогодні — це головний дестабілізатор, а не ізраїльсько-арабський конфлікт.
Адже, раніше вважали, що якщо вирішити ізраїльсько-палестинський конфлікт, то автоматично настане мир і стабільність на Близькому Сході. Сьогодні ж стало зрозуміло, що навіть якщо вирішиться цей конфлікт, тобто інші актори на цій арені, які не дозволять стабілізувати ситуацію. Помірні країни — це Єгипет, Йорданія, Емірати й Саудівська Аравія. Екстремістські країни, це, в основному, Іран і Сирія.
Було достатньо доказів, що Іран притримується своєї політики для дестабілізації регіону. Як у Лівані, так і в Іраку Тегеран продовжує співпрацювати з терористичними групами. А також із палестинцями — вони допомагають ХАМАСу. Я вже не говорю про ядерну програму. І все більше й більше людей починають розуміти, що саме позиція Ірану в цих країнах дестабілізуватиме ситуацію на Близькому Сході.
— А відносини Ізраїлю з Ліваном і Сирією?..
— Що стосується мирного процесу з Ліваном, то відомо, що в Ізраїлю з Ліваном немає ніяких територіальних проблем. Із Сирією існує територіальна проблема — Голанські висоти — й її можна подолати шляхом переговорів. Але ми вимагаємо для цього (на мій погляд, це дуже нормальні умови) припинення підтримки терористичних організацій із боку Сирії. Наразі Сирія підтримує Халеда Машала, який перебуває на її території. Сирія підтримує «Хізбаллу», як виявилося під час Ліванської війни. І ми не можемо налагодити мирний процес із цією країною, в той час як вона паралельно допомагає та заохочує терористичні організації. Я вважаю, що можна швидко розв’язати сирійську проблему доброзичливістю та відвертим підходом з обох боків, коли Сирія виявить політичну волю та припинить підтримку терористичних організацій. Це коротко про північний кордон Ізраїлю.
— А як може вирішитися конфлікт із палестинцями?
— Рік і три місяці тому парламентські вибори в Палестинській автономії виграв рух ХАМАС, який не визнає права Ізраїлю на існування. Для того, щоб сформований ХАМАСом уряд було визнано світовою спільнотою та Ізраїлем, «квартет» — четвірка міжнародних посередників висунула три умови. Це: визнання Ізраїлю, відмова від насильства та визнання всіх угод, які були досягнуті між ізраїльтянами й палестинцями.
І як ми можемо вести переговори про мирне врегулювання конфлікту, коли інша сторона не визнає нас? Коли інша сторона не згодна ухвалювати ті рішення, які були досягнуті раніше? Це що, після кожних виборів прийде новий уряд, і вимагатиме початку переговорів із нуля? Природно, що за демократії уряд міняється, але новий уряд завжди дотримує попередні міжнародні угоди минулого уряду. Це найбільш нормальний принцип, нічого особливого в цьому немає.
І третє — це відмова від насильства. Як ми з вами можемо вести мирні переговори, коли будь-якого моменту ви можете стати з ножем і загрожувати мені? Цього не може бути. Або ми говоримо, або ми воюємо. Але, коли ми говоримо — ми не воюємо. І тому цей принцип є універсальним. Не можна вести переговорів, коли інша сторона не відмовляється від насильства й використання терору для досягнення своїх політичних цілей.
— Але все ж таки не всі політики у Палестинській автономії так вважають?
— Два місяці тому в рамках внутрішнього політичного конфлікту в Палестинській автономії була досягнута угода в Мецці щодо уряду національної єдності. І цей уряд, в якому головну роль відіграє ХАМАС, відмовляється визнати право Ізраїлю на існування. Я би хотів навести цитату із заяви, зробленої Махмудом А-Захаром, колишнім міністром закордонних справ в уряді ХАМАС, а нині одним із найбільш впливових представників руху на територіях. ХАМАС, — пояснює А-Захар, — продовжує відстоювати незалежність Палестини, й це лише проміжний етап. Кінцева мета — домогтися панування ісламу в кожному будинку та встановлення влади халіфа».
Як можна за таких умов, за такої ідеології вести якісь переговори? І тому наша позиція така: ми вимагаємо від світової спільноти продовжувати тиск на ХАМАС, щоб він прийняв принципи «квартету». Тому що, якщо вона не наполягатиме, то таким чином послабить позиції президента Аббу Мазена. Ми ж хочемо його підтримати, а не послабити. Наша позиція щодо палестинців складається із трьох принципів.
По-перше, ми продовжимо контакти з Аббу Мазеном і не говоритимемо з міністрами, які входять до складу уряду, який не приймає принципів «квартету».
По-друге, ми хочемо продовжити мирний процес, незважаючи на уряд ХАМАСу. Прем’єр-міністр Ізраїлю Єхуд Ольмерт сказав, що Ізраїль вестиме переговори також із Лігою арабських країн, щоб використати всі можливості для досягнення миру.
По-третє, ми робимо все, щоб поліпшити гуманітарне становище серед палестинців. Поліпшення їхнього соціального становища — це наша мета. І паралельно з цим вимагатимемо від ХАМАСу прийняти умови «квартету».
— А що ви можете сказати з приводу відносин Ізраїлю з Іраном?
— Я би хотів процитувати кілька висловлювань президента Ірану. Таких як: «Ісламська умма (нація) не дозволить своєму історичному ворогу поселитися в самому серці своєї батьківщини...»; «...Ізраїль повинен бути стертий з обличчя Землі»; «...Будь-який лідер в ісламській уммі, який визнає Ізраїль, вимушений буде стикнутися з гнівом власного народу...»
Кілька днів тому в Ізраїлі відзначався День пам’яті жертв нацизму й слухати такі лозунги від людини, яка прагне придбати ядерну зброю, яка заперечує Голокост і яка всіма можливими шляхами хоче прийти до можливості виробництва ураніуму, це просто є неприпустимим.
Іранська проблема — це не лише проблема Ізраїлю, незважаючи на те, що Іран є загрозою номер один для нас. Все більше проявляється та негативна роль, яку відіграє Іран. Без фінансової, моральної та військової підтримки Ірану «Хізбалла» не мала можливості чинити того опору, який вона чинила під час цієї війни. Без підтримки Ірану ХАМАС не став би такою організацією, якою він є сьогодні. А також Іран активний у війні в Іраку.
Але, звичайно, найголовніше — це іранська ядерна небезпека. Це загроза для всього світу. Світова спільнота повинна знайти правильний підхід до вирішення цієї проблеми. Це не лише загроза для Ізраїлю, це світова загроза. Йдуть переговори з «європейською трійкою», є резолюції щодо санкцій Ради Безпеки ООН. І я сподіваюся, що ця проблема вирішиться. Загроза не лише для Ізраїлю — це загроза для всього світу. Тому що радіус польоту у чотири тисячі кілометрів — відстань, яку сьогодні можуть пролетіти іранські ракети, дозволяє досягти не лише території Ізраїлю, але й території Європи. Вони «дістають» будь-яку європейську столицю. Але відповідальність за рішення іранської ядерної загрози лежить не лише на Ізраїлі.
— Наступного року Ізраїль святкуватиме 60-річчя поновлення своєї державності. Скільки ще, на ваш погляд. Палестинці зволікатимуть із проголошенням своєї незалежності?
— Припустимо, що не шістдесят років. Але вони вже могли святкувати шосту річницю створення держави, як мінімум, після вересня 2000 року. Після зустрічі в Кемп-Девіді, коли палестинці отримали досить щедру пропозицію з боку колишнього прем’єра Єхуда Барака. На жаль, не знайшлося політичного бажання та мудрості в палестинського керівництва. Це, звичайно, велика біда палестинського народу, що керівництво не виявило тієї мудрості, яка була необхідна, щоб слушного моменту ухвалити історичне рішення.
Ми говоримо, що будь-яке розв’язання палестинського питання грунтується на рішенні проголошення палестинської держави. Ми не проти цього. Але один принцип повинен бути головним і панівним — питання про палестинську майбутню державу не повинно вирішуватися за рахунок безпеки Ізраїлю. Без гарантування безпеки Ізраїлю ми не можемо дійти жодного компромісу. Як говорять наші лідери, ми готові віднайти будь-яке рішення мирним шляхом, для підписання мирної угоди з палестинцями та проголошення палестинської держави.
Це бажання та політична воля Ізраїлю, й більшість ізраїльтян поділяють його. Але, на жаль, палестинці ще не готові прийняти цю політичну волю. Це, звичайно, велика біда палестинців. Тому що багато людей через це страждають. Полишіть лідерів, полишіть політиків. У політиків — це їхня спеціальність — вести переговори та перевірити всі можливі шляхи для досягнення дипломатичного рішення. Але, важливо зазначити, що народ, інтереси якого повинні відстежувати політики, які обрані палестинським народом, по-моєму, не виконують своїх обов’язків. Покращити становище своїх громадян і розв’язати ізраїльсько-палестинський конфлікт. У нас ця воля існує. З іншого боку, на жаль, ми є свідками того, що наразі така можливість не використовується палестинським керівництвом.
