З висоти пагорба, на якому стоїть його будинок, Едуард Шеварднадзе може спостерігати обпалений сонцем Тбілісі й оцінювати політичну панораму, що склалася в тих країнах, які до самого моменту розпаду 1991 року Радянського Союзу входили до його складу. День 76-річного колишнього міністра закордонних справ СРСР і колишнього президента Грузії починається в оточеній трояндовими кущами альтанці. Шеварднадзе одягнутий у поношений спортивний костюм — і це ще більше підкреслює зовнішній вигляд людини, яка пішла на заслужений відпочинок. Свого часу він пережив багато замахів на своє життя, а сьогодні з дозволу Михаїла Саакашвілі живе в цьому офіційному особняку, де пише свої спогади. Численна охорона ставиться до всіх відвідувачів украй суворо — так, немов патріарх грузинської політики все ще продовжує визначати долю цієї держави. Але революція троянд, що поклала в листопаді минулого року край його правлінню, постійно втручається в його життя. У ході боротьби з корупцією у в’язниці опинився зять Шеварднадзе Георгій Джохтаберідзе, який очолював одну з компаній стільникового зв’язку. Зятя колишнього грузинського лідера відпустили після того, як його дружина — дочка Шеварднадзе Манана — перерахувала до бюджету понад 15 мільйонів доларів. І все ж таки Шеварднадзе підтримує Саакашвілі.
— Як просувається робота над вашими мемуарами?
— Я вже написав більшу частину своїх спогадів, і, вважаю, вони зацікавлять — там є деякі деталі, які нікому невідомі або про які ніхто не розповідає.
— У них описується якийсь маловідомий епізод того процесу, що супроводжував розпад Радянського Союзу?
— Переді мною постала серйозна проблема. З одного боку, я повинен описувати той процес, безпосереднім учасником якого я був. Але не в тому сенсі, що я також руйнував Радянський Союз, у чому мене нерідко звинувачують... У грудні 1990 року я попереджав усіх про загрозу становлення диктатури. Я попереджав Горбачова про підготовлювану контрреволюцію, а коли під час виступу в парламенті я заявив, що ми можемо залишитися без усього того, чого досягли останніми роками, весь зал встав і почав мені аплодувати. Мене просили не залишати посаду міністра закордонних справ. Але я вже прийняв рішення.
— Майже перед розпадом ви знову стали міністром, але зовсім ненадовго...
— Так, і знаєте, чому я погодився знову зайняти цю посаду? Коли Горбачов дав поштовх до демократизації грузинського народу та інших етнічних меншин, вони почали мріяти про свою незалежність. Я, як один із представників таких меншин, чудово розумів, що демократизація завжди приводить до прагнення здобути незалежність. Усвідомлюючи існування подібної проблеми, я, однак, вважав, що найгостріше вона виявить себе лише через п’ять або шість років. І основна причина того, що це сталося раніше, полягає в тому, що Єльцин і Горбачов не зуміли домовитися. Хоч би як там було, Радянський Союз мав розпастися, це було неминуче. Надто багато народів змусили жити разом.
— Ви підтримуєте стосунки з Горбачовим?
— Так, іноді ми телефонуємо, пишемо один одному. Ми ж серйозні люди. А що було — те минуло.
— Якої основної помилки припустився Горбачов?
— І йому, і Єльцину я докоряю в тому, що вони не захотіли подати один одному руки, не захотіли об’єднатися в ім’я інтересів країни, в тому, що вони зробили все навпаки, в тому, що Горбачов постійно гнівався на Єльцина.
— А Путін, він інший?
— Я високо ціную Путіна. Я добре знаю його, хоча й не дуже близько. Після своєї відставки з посади міністра закордонних справ я провів у Ленінграді кілька конференцій, а мер міста Анатолій Собчак, який запросив мене, попросив свого помічника — Путіна — супроводжувати мене. Я дуже поважаю його, бо він, як і раніше, вірний пам’яті Собчака.
— Чи можна вважати Путіна продовжувачем російських імперських традицій? Ваші відносини нерідко ставали напруженими.
— У Грузії завжди були нормальні відносини з Росією, оскільки завдяки їм наша країна змогла відкрити собі шлях на Захід. Багато видатних грузинських учених здобували освіту в Санкт-Петербурзі та Москві. Путін не винен у тій напруженій ситуації, що склалася за єльцинських часів, коли за участю російських військових і добровольців — кількох тисяч осіб, серед яких і чеченці, — у нас відібрали Абхазію та вигнали звідти 300000 грузинів. Населення того району становили 17% абхазців і майже 50% грузинів, котрих і прогнали. У цьому криється причина нашого сьогоднішнього ставлення до Росії. Я не кажу, що це був Єльцин, але це був КДБ та інші...
— Чого прагне Путін?
— Путін хоче знайти розв’язання існуючої проблеми, але не може. Пригадайте Балтійське море — скільки портів там було в Росії, а тепер не залишилося практично жодного. Подивіться на Чорне море: Одеса, Іллічівськ, Севастополь вже належать Україні, Росії ж залишився один Новоросійськ. Якщо Росія залишиться без Абхазії — вона втратить вихід до Чорного моря, тому Москва будь-якими засобами намагається залишити за собою право на Абхазію. Але зберегти за собою це право також неможливо.
— Чи ви бачите якусь можливість виходу з цього конфлікту?
— Молоді політики, які змінили мене, працюють добре і, можливо, зможуть дійти якоїсь угоди. Але компромісне рішення знайти зовсім непросто. Росія закрила одну з своїх військових баз, але інші залишаються недоторканними — Москва не хоче виводити свої війська, як не хоче йти з Абхазії та Південної Осетії. І це добром не скінчиться.
— Що ви порадили б Саакашвілі?
— Саакашвілі дуже розумний і знає, як йому вчинити. Інші регіони мене не хвилюють, але в тому, що стосується Абхазії, йому варто добре подумати, створити якусь комісію, можливо, навіть міжнародну, яка вивчила б проблему та прийняла рішення. Грузини ніколи не погодяться з тим, що Абхазія перестала бути частиною Грузії. І абхазці здійснили страшний злочин, коли вигнали зі своєї території 300000 грузинів.
— У Грузії, як і раніше, живий сталінізм?
— Ні. Певна частина грузинів справді пишається тим, що Сталін був їхнім земляком, що він народився тут, у Горі. До речі, він був хорошим поетом і хорошим співаком, але потім приєднався до революції. Меншовики, котрі правили тут, ненавиділи революціонера Сталіна, і тому йому довелося виїхати до Баку: він завжди дуже сильно переживав, що земляки не люблять його. У дитинстві я пишався Сталіним, а пізніше, дізнавшись, скількох людей знищили за його наказом, перестав мати до нього це почуття. Серед жертв сталінських репресій виявився і мій тесть.
— Яку пораду ви могли б дати у боротьбі проти тероризму?
— Мені здається, що американці починають розправлятися з тероризмом, і хоч рішення було прийнято з деяким запізненням, воно було вірним. Погано лише те, що країни Заходу розійшлися у думках. На одній стороні опинилися Сполучені Штати, на іншій — Європа. Разом вони є найпотужнішою силою, і жодний терорист не зможе перемогти їх. Найголовніше — вони повинні об’єднатися, як під час Другої світової війни, як під час «холодної війни» з Радянським Союзом. Сьогодні терористи підбадьорилися, бо відчувають цей розкол Заходу. Тероризм й агресивний сепаратизм — це запущені захворювання. Агресивний сепаратизм неминуче призводить до зародження тероризму, а тероризм — до зародження сепаратизму.
— Ви почуваєтесь у безпеці у своїй країні?
— Це питання вирішується зараз, але не воно непокоїть мене найбільше. Найголовніше для мене зараз — написати книжку. Завершена книжка залишить свій слід в історії.
— Але ж ваш зять зазнав переслідувань?
— Не думаю, що в цьому винен уряд. Вважаю, це були просто бандити, розумієте мене? Він — успішний підприємець, який очолював американсько-грузинську компанію, яка приносила хороший доход. Він провів у в’язниці півтора місяці. Американці й наша сторона зуміли зібрати 15 мільйонів доларів, які передали без будь-якого складання документів. Усе це справжнє свавілля.
