Невелика Чехія сьогодні задає темп європейським процесам, які здатні допомогти впоратися з тоталітарним тягарем не тільки Україні, але й Росії. Чеські власті в черговий раз «дістають» Москву. Тепер — готовністю розмістити у себе американську РЛС. Раніше разом із західними союзниками вони пустили під укіс плани створення в Празі цитаделі російського шпигунства: Служба зовнішньої розвідки (СЗР) намагалася компенсувати великі втрати своїх позицій у сусідній Австрії. А в 90-ті роки за чеського сприяння зірвалося перетворення кревно близької Москві Словаччини на «клин» для розчленування геополітичних порядків НАТО, а заразом на базу російських систем ППО та радіоелектронної розвідки. Держсекретар США Мадлен Олбрайт називала Словаччину «чорною дірою в альянсі, що розширяється».
Проте для режиму в нинішній Росії все це — майже дрібниці в порівнянні з процесом, який знову пожвавився усією Центральною Європою і в якому чехи виступають авангардом. Йдеться про ліквідацію багатоманітної спадщини комуністичної системи, яку центральноєвропейці офіційно вважають злочинною, а в Росії нині прийнято трактувати як «складний і неоднозначний етап вітчизняної історії».
Становище України вже тоді було не стороннім. Ще Петро Шелест, на той час глава ЦК України, особливо ратував за придушення будь-якими засобами «Празької весни», не без підстав побоюючись потрапляння іскор бунту з тогочасної ЧССР на західноукраїнський ґрунт. Генерал Іван Теніщев — один із керівників окупації ЧССР, а пізніше командуючий Центральною групою військ, говорив нам, що НАТО, врозріз з усіма версіями прикриття, «ні за жодних обставин не вторглося б у бунтівну країну». Навіть командуючий європейськими силами НАТО у ті дні демонстративно пішов у відпустку. Заходу було не вперше здавати Чехословаччину на з’їдання тоталітарним монстрам. Мовляв, «післявоєнні кордони в Європі непорушні».
Тоді найзавзятішими противниками введення радянських танків у бунтівну Чехословаччину була жменька московських дисидентів. Іншою найнепримиреннішою групою «опору» виявилися російські дружини громадян Чехословаччини, які переховувалися від радянського дефіциту та встигли сповна натішитися благами реального соціалізму.
Тож, «іскри самостійності» були серйозною проблемою Кремля. Тепер вони знову проскакують, тероризуючи Москву вже через Україну. Спроби законодавче закріпити люстрацію в Україні після помаранчевої революції 2004 року засновані саме на чеському досвіді. Приклад Чехії, як і іншого лідера декомунізації — Польщі, особливо актуальний для України, якщо вона ставить задачу повернення в Європу. Хоча новий етап декомунізації набирає силу також і в інших колишніх радянських сателітах — Німеччині та країнах Балтії. Створюються спеціальні оргструктури, приймаються закони, публікуються великі масиви інформації про комуністичну владу та її функціонерів, політики профілюються на антикомунізмі.
В унісон із цими реформами США, як місіонер свободи в новій Європі, актуалізували теми боротьби з комунізмом і перемоги в холодній війні. За відкриттям минулого червня меморіалу жертвам комунізму в Вашингтоні, на якому був присутній президент Буш, пішли ініціативи конгресу щодо «просування демократії» усім світом. Із критикою «марксистської системи», яка зруйнувала не тільки економіку й екологію, але й «призвела до болючого розпаду людського духу», в травні виступив Папа Римський Бенедикт XVI. Боротьба на європейському театрі ведеться і світськими, і духовними силами.
Декомунізація дає можливість людям дізнатися про себе історичну правду та укріпити владу відповідно новому статусу своїх країн, схваленому більшістю членів ЄС і НАТО, включаючи весь спектр економічних і силових структур. Кадри, яким випадає заповнити відповідні національні квоти та включитися в орбіту західних союзів, мають бути щиро лояльні і віддані західним цінностям. Їх необхідно також позбавити від тиску Москви, що зберегла від часів Варшавського договору значну агентуру та мережі впливу, які до цього дня використовуються.
З’ясувалося, що самою лише люстрацією та прокурорськими розслідуваннями цю проблему не вирішити. За зразком денацифікації у Німеччині, люди мають побачити механіку колишнього режиму — чи то йдеться про внутрішні репресії, чи про зовнішню експансію. Тоді вони вибиратимуть не просто між партіями, харизматичними персонами або крикливим піаром, а між політичною суттю майбутньої влади. Сьогоднішні вибори в Європі, включно з Україною, дуже ідеологізовані. Щосили йде розмежування на два табори.
Чехія виділяється в колишньому соцтаборі, як масштабами люстрації, так і фактологічною глибиною. Частково це — результат перверзії комуністів. У 1968 році їх виганяли як частину реформаторської сили, яка прийшла до влади. Тепер — як основу сили реакційної, що активно співпрацює з Москвою. «Людське лице» змінилося радянською гримасою. Після 1968 року з КПЧ виключили третину членів, більшість з них втратили роботу. Викинули на вулицю й тисячі безпартійних, які на «атестаційних комісіях» засуджували вторгнення армій Організації варшавського договору (ОВД). Союз письменників та Інститут філософії Академії наук, були закриті. Роботу втратили 20% співробітників апарату профспілок, 40% господарських менеджерів і половина журналістів. Усього через упереджену перевірку на лояльність пройшли 5 із 14 мільйонів громадян ЧССР.
Чеська специфіка полягає в тому, що комуністи-реформатори прийняли на себе удар репресій після серпня 1968 року, заслуживши ореол борців і мучеників. Їх представники були серед ініціаторів знаменитої «Хартії-77». Але на руїнах «соціалізму з людським лицем» зміцнилися і глибоко пустили коріння оновлена номенклатура та розгалужений політичний розшук, сконструйований за указкою Москви.
Ще 1991 року в межах Чехословаччини, комунізм був оголошений поза законом. Офіційна норма відтоді свідчить: «Комуністична партія Чехословаччини була організацією злочинною і гідною осуду, так само як інші організації, засновані на її ідеології, діяльність яких була спрямована на позбавлення людей їх прав і на придушення демократії».
140 тис. людей, які співробітничали з режимом у 1948-1989 роках, майже відразу отримали різні категорії заборони на роботу в держорганах, включно з управлінням залізницями, керівними постами в фінансах, науці, ЗМІ. Подібна доля спіткала й тих, хто вчився у Вищій школі КДБ або Дипакадемії у Москві. Так команда президента Вацлава Гавела трактувала зовнішню загрозу національної безпеки.
Першою професійною групою, що зазнала перевірки на співпрацю з держбезпекою, стали журналісти. Союз добровільно опублікував списки агентів СТБ (аналог радянського КДБ). За останні роки не було жодного випадку, коли діючий журналіст був би викритий у співпраці з колишньою комуністичною держбезпекою. Час від часу такі скандали приголомшують німецьку пресу.
З 1993 року була запущена система люстрації, спершу тимчасова, але кілька років тому переведена у безстроковий режим. Через її фільтри до сьогодні пройшло понад 370 тис. осіб.
У 2002 в Чехії — знову ж єдиній серед колишніх соцкраїн — оприлюднили офіційні повні списки штатних і різного штибу позаштатних співробітників держбезпеки (до цього багато які імена циркулювали неофіційно). Водночас налагоджений майже необмежений доступ громадян до досьє спецслужб.
Проте досі всі ці зусилля виявлялися непереконливими. Відомство з документації та розслідування комуністичних злочинів ініціювало карні процеси відносно 190 осіб, причому засуджено було в результаті не більше як 20 — 30% виборців віддає перевагу комуністам, які мають сильну фракцію в нижній палаті парламенту і намагаються відіграти ключові посади в уряді. Вони прагнуть протягнути установки марксизму-ленінізму, активно співпрацюють з Москвою і завели тісні відносини зі спорідненими силами за кордоном, насамперед у Росії. КПРФ регулярно виступає з різного роду об’єднувальними проектами, що стосуються не тільки самих компартій, а й «братських країн і народів». Не виключено, що російське керівництво використовує підручних зюганівців задля розширення власного впливу в колишньому соцтаборі та за його межами. І оскільки серед лідерів чеських комуністів виявляються все нові агенти СТБ, а КПРФ взагалі не приховує своїх зв’язків з російськими спецслужбами, то на порядку денному постала ще одна версія «руки Москви».
Молодіжні організації, журналістські спілки, творча інтелігенція Чехії відповіли серією публічних ініціатив щодо протидії комуністичній небезпеці. А політики повели процес декомунізації вглиб. Декілька місяців тому почали розкривати вміст 200 мішків з оперативними документами військової розвідки. Їх вдалося отримати лише 2004 року — так добре вони були приховані «старими» співробітниками, які вже мали намір їх ліквідувати. Були виявлені й документи, що доводять співпрацю чеської і російської військових розвідок, принаймні, до середини 1990-х років.
Минулого року було підняте питання про вилучення з МВС колишніх співробітників СТБ, які там залишаються. Як заявив сенатор Яромір Штетіна, член комітету із закордонних справ, оборони та безпеки, голова Комісії з вивчення конституційності Компартії Чехії і Моравії: «Настав час завершити розпочате в «оксамитову революцію». Ми маємо довести до кінця декомунізацію відносно агентів СТБ так само, як у Німеччині була завершена денацифікація відносно гестапівців».
У травні 2007 року чеський парламент схвалив створення Інституту із вивчення тоталітарних режимів за зразком аналогічних центрів у Німеччині та Польщі. Він має об’єднати архіви всіх підрозділів СТБ, охопивши періоди як нацистської окупації, так і комуністичного правління. Пару тижнів тому відповідальним за створення цього Інституту уряд призначив історика Павла Жачека — одного зі студентських лідерів у часи оксамитової революції і нинішнього директора архіву служб безпеки при МВС. Через півроку він займе офіційний пост директора нової структури.
Отже, декомунізація, подолавши етап розкриття секретних досьє, набуває в Чехії концептуальної і політичної спрямованості. Дуже скоро вона обіцяє добратися до «справжньої» інформації (досі циркулювали численні вироби від Горбачев-фонду) про діяльність СРСР у Чехії та ОВД, захованої у російських архівах. З такими вимогами вже не раз виступали представники Польщі та балтійських республік. На цьому ж останнім часом наполягає і глава німецького відомства у справах «штазі» Маріанна Біртлер, що донині трималася стороною від теми КДБ у Німеччині. Чехія, за словами лідерів нового етапу відновлення історичної правди, обіцяє приєднатися до цих зусиль. Зі свого боку, вона пред’являє вкрай неприємні для Москви розробки щодо окупації 1968 року, політичних репресій, а також участі ЧССР у таємних операціях СРСР по всьому світу.
Для сучасної Росії спадщина «реального» соціалізму — не тяжкий тягар відкинутого минулого, а власна «суперечлива» історія і небезпечний ресурс сучасної практичної політики. У цьому сенсі її шляхи розходяться з колишнім соцтабором все більше. Тож взаєморозуміння з Москвою в частині інформаційного забезпечення декомунізації не буде.
Доказів щодо цього більш ніж достатньо. Наприклад, десь із місяць тому начальник Управління реєстрації та архівних фондів російського ФСБ Василь Хрістофоров підтвердив на прес-конференції, що «документи, в яких йдеться про співробітників та осіб, що їм сприяли, а також про форми та методи роботи не будуть розсекречені ніколи. Така практика архівів будь-якої спецслужби».
Досвід нової Європи свідчить, що ефект декомунізації визначається рішучістю та повнотою її проведення. Всупереч умовлянням ліберальних (а тим більше лівих) політиків і багатьох дипломатів, поетапність у такій справі себе не виправдала. Вона дала можливість колишній номенклатурі заховати кінці у воду і надійно влаштуватись у нових реаліях. Бізнес Чехії вщент повний колишніх чекістів, і це серйозно позначається в політиці і держуправлінні, незважаючи на те, що прямо туди для них шлях заказаний.
Провести вододіл між старим і новим в Україні буде ще складніше — занадто тісно переплелися інтереси і конфлікти частини еліт, бізнесу, спецслужб і церкви з російськими. Затятості додає й те, що в Україні вирішується задача геополітичного розкладу сил в усій Європі: посилить вона коаліцію країн НАТО чи зону безпеки, яку формує Росія. Тому, аби уникнути політичної перверзії, боротьба з радянсько-комуністичною спадщиною має вестися всіма наявними засобами і набути масштабу першорядної національної задачі.
