Проблема забезпечення територіальної цілісності турбує кожну державу, оскільки поліетнічність і мультиконфесійність є характерними ознаками переважної більшості країн. Враховуючи прогресуючу інтенсивність міграційних процесів, які охоплюють сьогоднішній світ, актуальність проблеми посилюється. Саме тому вибір стратегії розвитку підштовхує владу країн на вироблення конструктивних шляхів розв’язань цієї проблеми, висуваючи її на пріоритетні позиції. Зрозуміло, кожна країна вирішує проблему створення сприятливого клімату для суспільної злагоди, зважаючи на особливості своєї демократичної структури. Однак при розв’язанні настільки важливої проблеми потрібно рахуватися з деякими універсальними закономірностями, без чого складно досягти позитивнi результати. У сьогоднішній публікації ми знайомимо читача з досвідом Казахстану, чий шлях побудови громадянської злагоди становить певний інтерес.
Вважається, що кон’юнктура і стартові умови державного суверенітету Казахстану були одними з найбільш сприятливих серед усіх країн на пострадянському просторі, оскільки потенціал сировинної зони республіки давав їй можливість вступу до «міжнародного клубу» як досить привабливої нареченої. Нехай і з сумнівним минулим, але вихідця з «країни соціалізму», який переміг, зате з солідним посагом.
Цікаво, що очевидний брак структури економіки Казахстану, пов’язаний із сировинним напрямом, за умов слабкого розвитку переробних галузей промисловості перетворився на безперечну перевагу. Річ у тому, що на відміну від пострадянських країн із розвиненим, але технологічно відсталим парком техніки і технологічних ліній (що опинилися до того часу на межі технічного зносу, а це було характерно й для інших країн СНД), Казахстану не потрібно було оперативно модернізувати нафто- й газовидобувну галузі. Необхідно було лише інтенсифікувати процес видобутку сировини. А це значно спрощувало завдання.
Остання обставина й сприяла тому, що Казахстан без особливих проблем вийшов на світові ринки вуглеводневої сировини.
Ще одна традиційна економічна спеціалізація Казахстану на загальносоюзній «виставці досягнень народного господарства» — м’ясо-молочна продукція, натуральна вовна і сирі шкури — через архаїчні технології та неокупність мала значення лише на внутрішньому ринку, оскільки надто високi рентабельність і якість продукції тваринництва світових лідерів у цій галузі — Аргентини, Австралії, Нової Зеландії — не залишали жодних надій на успішну конкуренцію на зовнішніх споживчих ринках.
Продукція незернового землеробства давала можливість лише частково покривати потреби внутрішнього ринку. Що ж до товарного зерна (за обсягами якого Казахстан уже в найближчій перспективі вийде на п’яте місце у світі), то воно, без значних складнощів реалізовується на ринках багатьох країн світу.
Транспортна інфраструктура за радянські часи ніколи не була флагманом економіки республіки, але за останнє десятиріччя, отримавши державні субвенції, у галузi було здійснено створення і розширення мережі авто- i залізничних транспортно-логістичних центрів, які відповідають сучасному попиту на ці послуги, i вона почала потроху розвиватися, наближаючи задекларовану мету — вже найближчих років перетворитися на розвинений комунікаційний коридор для товарних потоків між Далеким і Близьким Сходом та Європою, які багатократно активізуються.
Однак найбільшими надбаннями Казахстану стали нафта і природний газ, що видобуваються в регіоні Каспійського шельфу. Розпочато розробку вуглеводневих енергоносіїв було ще в радянські часи, однак союзна влада (навмисно чи ні, інше питання) не налагодила систему підготовки професійних кадрів з представників місцевого населення, вважаючи за краще вести розробку нафто- і газових промислів за рахунок залучення вахтових робітників (між іншим, також із Західної України). Тож, отримавши нафтогазові родовища під свою юрисдикцію, Казахстан зіткнувся з проблемою найгострішого дефіциту професійних кадрів. Однак досить швидко республіці вдалося підготувати корпус кваліфікованих робітників і фахівців, здатних вирішувати найскладніші завдання з видобутку й підготовки до транспортування вуглеводневих, які почали приносити країні високі дивіденди.
Потрібно особливо зазначити, що висока ринкова кон’юнктура вуглеводневої сировини загрожувала розбалансуванням усієї системи національної економіки та соціального сектору країни. Річ у тому, що нафто- і газовидобувна промисловість країни, яка приносить «швидкі гроші», відсувала на периферійні позиції інші (особливо несировинні) галузі промисловості. Відповідно й інвестиції в цей сектор економіки були незрівнянно більшими, ніж в інші галузі промисловості. Казахстану було вигідніше імпортувати багато груп товарної продукції, ніж розвивати їх виробництво в себе, через що значна частина населення, незайнята у видобутку вуглеводневої сировини, залишилася за межами виробничого циклу та забезпечуючої його інфраструктури. Тож проблема безробіття в регіонах, де не було високоліквідної вуглеводневої сировини, постала з особливою гостротою.
Значну частку коштів, зароблених від реалізації вуглеводневої сировини, країна могла б інвестувати у модернізацію технологічного парку, перекваліфікувавши профільних фахівців для виробництва широкої і високотехнологічної номенклатури споживчих товарів для внутрішніх ринків. Ці дії сприяли б створенню додаткових робочих місць з гідною оплатою праці, що, у свою чергу, дозволило б створити містку базу оподаткування для належного рівня соціального забезпечення широких верств населення всієї країни. Крім того, нерівномірність розвитку регіонів загрожувала дефрагментації країни, оскільки відсутність оптимального балансу при розподілі прибутку могло викликати об’єктивне протистояння між регіонами по лінії «справедливого розподілу» отриманих капіталів, що зводяться до простодушного, але цілком резонного запитання: «Чому основні кошти добуваються в західному регіоні країни, а акумулюються у двох столицях — у північній (Астана) і в південній (Алмати)?..»
Останнє запитання, враховуючи традиційний розподіл країни на три жузи (політико-адміністративних зони) — Старший (Південь), Середній (Центр) і Молодший (Захід), має аж ніяк не риторичне значення, оскільки політико-адміністративна конфігурація країни, що склалася протягом століть, сприяла виробленню особливого типу ідентичності, зважаючи на яку пересічний казах визначав свою приналежність через територіальну ознаку, що має певний набір характеристик локального характеру, здатних за певних умова (якщо уміло змоделювати) впливати на прагнення до регіональної автономії та сепаратизму. На тлі все більшої обізнаності казахського населення країни про всі особливості вельми непростих колізій родоплемінної стратифікації і розподілу Казахстану, за прикладів класифікації, що почастішали, представниками різних родів і жузів виключно в компліментарних характеристиках при самоідентифікації по лінії «ми—вони» (особливо в кадровій політиці), подібні питання можуть мати досить насичений внутрішній зміст і більш ніж драматичні перспективи деструктивної властивості. З усіма відповідними до цієї обставини наслідками.
Не секрет, що прецеденти поки ще спонтанних соціальних (Бакай, Шанирак) і національних (Тенгіз, Шелек) протистоянь тривають. А тому питання про те, чи отримають вони в найближчій або середньостроковій перспективі свій розвиток і чи знайде влада Казахстану ефективні механізми профілактики їх, залишається відкритим.
Представляється, що найменше ефективними протидіями щодо профілактики і попередження відцентрових і сепаратистських тенденцій будуть адміністративні санкції та репресивні заходи. На Сході кажуть: «Країну можна завоювати, сидячи на коні, але не можна нею управляти, сидячи на коні».
Сьогоднішня вельми непроста і мало прогнозована ситуація міжнародних відносин, в яких проявилися нові суб’єкти політики в особі транснаціональних і місцевих фінансово-промислових мега-груп, не відміняє того, що які-небудь анонімні сили можуть узяти вельми активну участь у прагненні фрагментувати країну, виходячи зі своїх корпоративних інтересів. Для реалізації цих проектів «карта прагнення до автономії» може бути вийнята «з рукава» і може стати «керівництвом до дії» для певних територіальних груп. А тому покладання надій влади на єдиний механізм — «на адміністративний ресурс» і репресивні акції проти ініціаторів сепаратизму — може викликати симетричні дії з боку тих, проти кого їх застосують, і становитиме більш ніж реальну загрозу для майбутньої єдності Казахстану, а отже — контрпродуктивними.
І хоча сьогодні подібний сценарій розвитку подій здається гіпотетичним, владі все ж таки не варто його ігнорувати. Річ у тому, що протягом останніх двох століть своєї історії, в період, коли Казахстан був інкорпорований до складу Росії, а пізніше — СРСР, питання міжродового та міжжузівого протистояння відсувалися на периферію повсякденного життя. Проти такого протистояння виступала і демографічна ситуація, коли з різних причин корінне населення Казахстану становило абсолютну меншість на своїй території, що стало для нього консолідуючим фактором.
Отримання державного суверенітету спричинило цілу низку нових викликів і проблем. Зокрема, динаміку зміни демографічної ситуації в позитивному для титульної нації країни напрямі. Інтерес до своєї національної історії, традицій і звичаїв, що різко підвищився, при всій загальній позитивності цього процесу, мав у собі й елементи деструктивної якості: він проявив відсутність абсолютної гомогенності казахської нації, що вплинуло на традиційний адміністративний розподіл та несло в собі потенціал можливого сепаратизму.
Одним із напрямів дослідження (і конструктивної профілактики) сепаратизму є відповіді на запитання: як пов’язане відродження національної історії, культури, традицій і мови народу зі специфікою міжродових відносин і з посиленням відносин безпосередньо усередині народу? При всій зовнішній парадоксальності подібної постановки питань не можна не помітити, що вони, за своєю суттю, взаємопов’язані, оскільки структуру національної ідентичності становлять її «малі кола» — ідентичність жузу, родового об’єднання, сім’ї, які не можна ігнорувати. При цьому необхідно подолати багато помилок, ілюзії колишніх поглядів та оцінок, які зі зневагою відносять поняття «національне» як до певного рудимента. Крім того, усвідомлення своєї кількісної переваги над іншими етнічними групами переорієнтує енергію протистояння в доцентровому напрямі. При цьому характер тепер уже міжжузівського і міжплемінного протистояння представляється майже точним зліпком протистояння міжетнічного.
Очевидно, одним із механізмів розв’язання проблеми, що виникла, стає переформатування самого поняття «нація», для чого влада країни має прийняти за основу національної ідеології міжнародні критерії та ознаки цього терміну — як синоніма держави, зважаючи на який усі «нетитульні» групи населення інкорпоруються в нову соціально-політичну цілісність.
Схоже, влада Казахстану усвідомлює це. Про надзвичайну важливість проблеми досягнення громадянської згоди для майбутнього країни йдеться в стратегічному документі розвитку Казахстану «Казахстан-2030» на новому етапі розвитку», в якому особливий акцент робиться на підвищенні ролі Асамблеї народів Казахстану для подальшого зміцнення суспільної злагоди і стабільності. Завдання цього недержавного інституту визначаються в документі як розвиток широкого громадянського консенсусу в аспекті основоположних цінностей модернізації казахського суспільства, які виходять за межі політичних ідеологій і поточної кон’юнктури, як зміцнення єдиної громадянськості, заснованої на рівності можливостей для всіх громадян, незалежно від їхнього національного, соціального і, так би мовити, «станового» походження, як забезпечення сприятливих умов для подальшого зміцнення міжетнічної та міжконфесійної злагоди і толерантності; як протидія будь-яким виявам екстремізму і радикалізму та прагненням, направленим на утиски конституційних прав громадян країни.
На думку авторів корпоративного документа, озвученого президентом РК як стратегія розвитку країни, «в міжнародному співтоваристві вже отримала визнання послідовна політика, яка має на меті забезпечення толерантності, міжконфесійної i міжкультурної злагоди представників усіх національностей, які проживають в нашій країні та які є єдиним народом Казахстану».
Зрозуміло, ця самооцінка поки що має декларативний характер, однак не можна заперечувати того, що вектор соціально-політичного розвитку країни визначений у ній досить виразно.
