З кожною епохою світ усе більше ускладнюється. Народам на різних континентах все важче зрозуміти один одного, культуру один одного, а також мотиви, якими вони керуються на світовій арені. Нинішня доба глобалізації не є виключенням. Для того, щоб зрозуміти мотиви провідних країн недостатньо класичних термінів як військова потужність, кількість населення, наявність стратегічних ресурсів, географічне положення. В епоху глобалізації значну роль відіграють емоції, які є незамінними для розуміння складності світу, в якому ми живемо, вважає Домінік Муазі, автор книжки «Геополітика емоцій. Як культура страху, приниження й надії змінюють світ». «Посилені мас-медіа емоції відображають і реагують на глобалізацію й у свою чергу впливають на геополітику, — наголошує він.
Автор відзначає, що провідні актори на світовій сцені є нерівними не лише за такими параметрами як могутність і вплив, але й значно відрізняються своїми поглядами на світ. Якщо Америка й Європа досі підходить до світових справ на основі віри в універсальні цінності, то Китай, Індія та посткомуністична Росія значно менше зацікавлені в тому, який має бути світ, а радше у тому, яке місце вони займатимуть у ньому.
На думку Муазі, емоції повернулися на передній план міжнародної арени частково тому, що Захід більше не може покладатися ні на свої цінності, ні на в’янучу економічну перевагу, й відтак реагує на глобальні зміни з певною гіркотою й бажанням захистити свій відкритий світ проти ворожих сил.
Однак головною причиною того, що сьогоднішній глобалізований світ став ідеальним плодючим грунтом для розквіту чи навіть вибуху емоцій, вважає він, є те, що глобалізація викликає відчуття небезпеки й порушує питання ідентичності. А сама ідентичність сильно пов’язана з упевненістю, яка або відсутність якої у свою чергу виражається в таких емоціях як-то: страх, надія й приниження. «Якщо ми не будемо інтегрувати емоції в наш аналіз світу, ми наражаємося на небезпеку ігнорування фундаментальних аспектів політичного життя», — наголошує автор.
В якості прикладу він приводить Ізраїльсько-палестинський конфлікт, який характеризується протистоянням двох емоцій: приниження й страху. «Якщо Захід не зможе успішно вийти з цього зловісного кола — протистояння між приниженням і страхом, що існує між ним та арабо-ісламськими фундаменталістами, то він може бути приречений на безжалісний занепад і перехід із центру історії на окраїну», — застерігає Муазі.
За його словами, відносини між США та Росією також визначаються емоціями. «Поновлене відчуття впевненості Росії й відродження від приниження, яке вона відчувала після завершення холодної війни, та самовпевненість Америки в універсальну силу демократичного ідеалу й унікальну силу власної військової могутності може насправді відображати глибоку кризу ідентичності. Оскільки США намагаються змінити існуючий статус-кво на Близькому Сході в ім’я демократії, а Росія погрожує змінити його на Кавказі, намагаючись відновити власний імперський статус, то обидві країни мають більше спільного, ніж кожна сторона хоче визнати», — відзначається в книжці.
Говорячи про значення емоцій, Муазі зазначає, що вони відображають ступінь упевненості суспільства в собі, яка визначає спроможність суспільства відновитися після кризи, відреагувати на виклик, адаптуватися до обставин, що змінюються. Автор вважає, що завдяки ролі емоцій в колективній психології народів Китай та Індія мають більшу спроможність відновитися після нинішньої економічної кризи, ніж Європа.
Оскільки емоції мають значення, впливають на поведінку народів, відносини між культурами, поведінку країн, стверджує Муазі, то їх не можуть ігнорувати ні політичні лідери, ні студенти історії, ні прості громадяни. Хоча скласти емоційну карту світу може виявитися ризикованим завданням, значно ризикованішим буде ігнорування факту, що такої карти не існує, вважає автор.
У книзі пояснюється, чому Схід, зокрема, «найбільша демократія в світі» — Індія, й «найбільша цивілізація у світі» — Китай, більше керується емоціями надія та які виклики стоять перед культурою надії. На думку автора, з подальшим економічним зростанням Китай та Індія повинні сприйняти факт, що за могутністю приходить відповідальність, а у взаємозалежному світі повага до міжнародних правил і норм є частиною відповідальності.
Муазі вважає, що приниження певною мірою існує серед усіх культур і суспільств, і подібно до холестеролу воно приймає добрі й погані форми. Певна ступінь приниження, яка потребує мінімальної впевненості та сприятливих умов, може стати стимулом для вдосконалення чи підняття по соціальній ієрархії завдяки важкій праці. Зокрема, як відзначається в книжці, перше азійське економічне чудо 80-х років частково пояснюється відповіддю на національне почуття приниження. Такі країни як Південна Корея та Тайвань хотіли довести Японії, колишній окупаційній країні, що вони також можуть досягати успіху на глобальній економічній арені.
Інший тип приниження без надії може призвести до відчаю та прагнення помсти, що може легко стати поштовхом до руйнування. І сьогодні така культура «поганого приниження», пише Муазі, найбільшою мірою присутня в значній частині арабо-ісламського світу, за винятком арабських еміратів, крихітних міст-держав, які є винятком з правил. Політичний, економічний і військовий занепад Ісламу, який розпочався у XVIII столітті, продовжується сьогодні. Відтак психологічно й емоційно в мусульманському світі домінує почуття політичного і культурного приниження, а також озлоблена вимога визнання гідності. Якщо традиційний Іслам виключає жінок, то тим самим він прирікає себе на відсталість і занепад. У ширшому значенні, система, яка наділяє владою релігію, не може прогресувати, якщо домінуюча інтерпретація релігії ворожа до сучасності та змін, наголошує Муазі.
Тим часом домінуючою емоцією на Заході, вважає автор, є страх як реакція на події та почуття, які трапляються в інших місцях. «Вперше за більш ніж два століття Захід більше не задає мелодію, й це відчуття нашої вразливості та нашої відносної втрати центральності є самим головним у нашій кризі ідентичності», — відзначає Муазі. Водночас він додає, що «страх може бути початком надії. Страх нової війни між Францією та Німеччиною після Другої світової війни став вирішальним фактором створення Європейського Союзу. Страх наслідків глобального потепління може змусити людство піти на кроки, які необхідні для збереження нашої планети від біологічної катастрофи».
Завершуючи аналіз впливу емоцій на геополітику, автор приходить до висновку: «Все має змінюватися досить радикально, якщо ми не хочемо побачити колапсу міжнародного порядку в глибокий і небезпечний дисбаланс. І національні лідери самі мають бути переконані, що статус-кво є рецептом до нещастя». За словами Муазі, більшість країн і культур також повинні змінитися, щоб зберегти надію й вийти за межі страху та приниження. Зокрема, для Азії зміни означають відновлену повагу до верховенства права та інтеграцію найбідніших верств населення в основний потік суспільства. Навіть Сінгапур має змінитися й прийняти свіже повітря та дух відкритості, якщо він хоче продовжувати привертати так йому потрібні регіональні та міжнародні еліти.
Торкаючись Росії, автор вважає, що вона не повинна пасивно сприймати фатальність «східного деспотизму» в одній чи іншій формі. Росіяни заслуговують кращого і в якийсь момент вони мають самі вибрати для себе в якості головного завдання ціль скорочення розриву між багатством їхньої художньої та літературної культури та бідністю політичної культури. Для Росії продовження статус-кво в політиці також є гарантією занепаду. Самозбереження для Заходу означає відновлення почуття універсальних цінностей. Для Америки це також означає відновлення почуття скромності на світовій арені без заглиблення в ізоляціонізм, а також розуміння, що у термінах «твердої» та «м’якої» сили Америка більше не буде самотньою. Для Європи самозбереження та зміни означатимуть відновлення амбіції стати глобальним гравцем, зберігаючи головну турботу про норми й моделі. Для Сполучених Штатів Європи «спрага надії» має поступово замінити «можливості страху». А щоб це сталося, відзначає Муазі, важливим є відновлення впевненості в цінності і місію Заходу.
На думку автора, прихід весни для Азії не обов’язково означає, що для Заходу наступить темна зима. «На нас чекає багата й плодоносна осінь, якщо буде виконано три умови. По-перше, ми визнаємо, що ера нашої переваги завершилася. По-друге, ми сприйматимемо та вчитимемося на успіхах інших. По-третє, можливо, це найважливіше, ми залишимося вірними нашим цінностям. Наша відмінність лежить у нашій унікальній марці універсалізму, нашого глибокої поваги до верховенства права й наша турбота про соціальну та економічну рівновагу. Якщо ми об’єднаємо нову скромність і відновлену впевненість у наші цінності, тоді все можливо, й осінь Заходу не обов’язково буде синонімом занепаду Заходу», — вважає Муазі.
Він переконаний, що знання про емоції інших культур ставатиме все актуальнішим. «Емоційні кордони світу стали такими ж важливими, як і географічні. І їх не можна механічно порівняти. З часом складання емоційних карт стане таким же легітимним і обов’язковим, як фіксація на карті географічних реальностей. Культурне та історичне розуміння відмінностей і схожості з Іншим є важливою основою для більш толерантного світу. Відтак вивчення історії та культури буде обов’язковим у будь-яких програмах міжнародних студій», стверджує автор. Він зізнається, що головною турботою його професійного життя було — як примирити етику та геополітику.
ДОВIДКА «ДНЯ»
Домінік МУАЗІ — засновник і старший радник Французького інституту міжнародних відносин (IFRI). Він веде колонку для The Financial Times і є дописувачем журналу Foreign Affairs.
