Враження про перемогу «Хізбалли» в Лівані може бути короткочасним, але воно висвітило нові й важливі зміни. Вперше збройним силам Ізраїлю не вдалося панувати в рішучій військовій операції. Ще важливіше те, що переможцем цього разу є шиїтський недержавний озброєний рух, що підтримується Сирією та Іраном. У попередніх війнах — iз 1948 по 1982 рік — Ізраїль мав справу з арабами-сунітами.
Насправді, нинішня спроба Ізраїлю знищити «Хізбаллу» не була новою версією колишніх ізраїльсько- арабських воєн. Вона окреслила дещо складніші й, на перший погляд, суперечливі тенденції на Близькому Сході. Перша — це відродження радикального ісламського фронту, який відхиляє арабо-ізраїльський мирний процес. Друга — зростаюче розходження між сунітами та шиїтами в зоні Персидської затоки. Нарешті, має місце нова політична динаміка, що змінилася після нещодавнього приходу радикальних ісламських рухів, таких як «Хізбалла» та ХАМАС, в основне русло виборчої політики.
Об’єднання «Хізбалли», Сирії й Ірану в радикальний фронт, що протистоїть мирному урегулюванню з Ізраїлем, активізує антиамериканські й арабські націоналістичні лозунги більше, ніж могла б будь-яка ісламська ідеологія. Сунітська «арабська вулиця» прийняла лідера «Хізбалла» Сайєда Хасана Насраллу як нового арабського героя, «Насера наших днів». Але возвеличення Насралли водночас частково ослабляє привабливість Осами бен Ладена на арабському Близькому Сході.
Те, що цей радикальний фронт очолюють шиїти або світські шиїти (як у Сирії) також має значення. Після американського військового вторгнення в Ірак в 2003 році консервативні сунітські арабські режими в Персидській затоці та Йорданії занепокоїлися не через ізраїльсько- палестинський конфлікт, а через те, що вони сприйняли як зростання шиїтського «півмісяця», що призводить під заступництво Ірану нафтові родовища північної частини зони Затоки (Ірак, Бахрейн і північний схід Саудівської Аравії). Релігійні лідери саудівських вахаббітів видали фатву, тобто релігійний указ, що оголошує шиїтів єретиками. Але й вони, й сунітські релігійні лідери були змушені відступити в світлі того, що відчувається як перемога «Хізбалли». Ті ж релігійні лідери, які раніше засуджували шиїтів, видали нову фатву, що підтримує «Хізбаллу»(!) в її війні з Ізраїлем. На урядовому рівні промовисте мовчання Йорданії, Єгипту й Саудівської Аравії після припинення вогню в Лівані є явною ознакою спантеличення, що змінило колишню ворожість щодо до дій «Хізбалли».
З іншого боку, Іран і Сирія швидко стали претендувати на перемогу й для себе. Сирія хоче відновити свій вплив у Лівані й з задоволенням спостерігає, як Ізраїль руйнує й без того слабку центральну владу цієї держави, доки Ізраїль не вживає заходів у відповідь у Сирії. Але, як це не парадоксально, Дамаск захищений власною слабкістю: крах режиму рано чи пізно поставить на чолі країни радикальний ісламський рух «Брати мусульмани», і, хоча він більш поміркований, ніж близькі до нього рухи в Єгипті та Йорданії, ані Ізраїль, ані Захід не хочуть давати нові шанси ісламським партіям.
Іранці мстяться за поразку, яку завдав Ірак у 1988 році, коли сунітські арабські націоналістичні й ісламські рухи підтримали Ірак проти Ірану, і лише частина шиїтського населення підтримала Іран (звідси бажання Тегерана сприяти створенню «Хізбалли» як партії, залежної від шиїтського руху в Лівані). Іран ніколи не був здатен об’єднати шиїтів під своїм заступництвом ані на релігійній, ані на суто політичній основі. Тепер Тегеран грає в «арабську вулицю» й підриває легітимність правлячих арабських режимів, очолюючи новий альянс ісламістів та арабських націоналістів на Близькому Сході. Проте в Іраку той же альянс працює проти Ірану. Отже, іранське лідерство в новому альянсі не обов’язково сприяє наведенню мостів між шиїтами й сунітами в Іраку.
Крім наведення мостів iз арабськими режимами, іранці управляють конфліктом із Заходом через уповноважених. Тегеран хоче уникнути можливого військового удару по його ядерних об’єктах і в цьому значенні радий тривозі Заходу з приводу високої ціни військового втручання. Проявивши розумний підхід, Іран грає скромну роль на своїх кордонах iз Іраком і Афганістаном, знаючи, що час працює на нього, одночасно розпалюючи кризу на Близькому Сході. Якщо європейські війська затримаються в Лівані, ставши заручниками будь-якої ескалації напруженості між Іраном та Радою Безпеки ООН з приводу санкцій, це влаштує Тегеран.
Зрозуміло, що іранці виявилися справжніми переможцями в ліванському конфлікті й збережуть пануючі позиції доти, допоки «Хізбалла» вважається легітимною захисницею арабської справи, а не частиною «шиїтського півмісяця».
Тепер ключовим питанням є організація «Хізбалла», що позиціонує себе на трьох рівнях. По-перше, вона сигналізує про шиїтську солідарність з Іраном. По-друге, вона приваблива для ліванських націоналістів, представляючи себе як центральний елемент ліванської внутрішньої політики. По-третє, вона підігріває арабську войовничість по відношенню до Ізраїлю й США. «Хізбалла» спровокувала конфлікт з Ізраїлем під маркою руху інтернаціоналістів, що прагнуть ослабити тиск на ХАМАС. Але нещодавня «переможна промова» Насралли зобразила організацію, як захисницю ліванських інтересів і націоналізму. «Хізбаллу» не роззброять і не виштовхнуть на узбіччя політичного життя; з нею можна мати справу, лише прагнучи в Лівані нового державного устрою, де вона грала б центральну роль як одна з ліванських партій.
Якщо Захід хоче протистояти спільним діям арабського націоналізму, сунітській войовничості й шиїтському «півмісяцю», який зв’яже поля битв від Афганістану до Лівану, він має втягувати ісламські рухи на зразок ХАМАСу й «Хізбалли» все глибше в головне русло. Це означає сприяння адекватному врегулюванню в Лівані за участю всіх ліванських гравців і без втручання Сирії й Ірану, підтримку демократизації Сирії й переговори з ХАМАСом. Це також означає, що Ізраїль має відмовитися від своєї політики «бункеризації» — відходу за укріплений кордон й обстрілу всього, що відчувається як загроза.
Олівер РОЙ — професор Ecoles des Hautes Etudes en Sciences Sociales, автор книги «Глобалізований іслам» (Hurst 2004)
