Перший у новітній політичній історії Росії звіт уряду перед Державною думою, з яким минулого тижня виступив його голова В. Путін, не показав нічого нового в економічних планах російської влади.
На жаль, нічого конкретного про плани російського керівництва щодо протидії посиленню кризових явищ (а тим паче щодо їх подолання) громадяни країни так і не дізналися. Наприклад, як не було названо в антикризовій програмі уряду на 2009 рік, оприлюдненій незадовго до звіту прем’єр-міністра в Думі, ніяких конкретних виробничих програм активізації галузей реального сектора, так нічого конкретнішого не прозвучало й цього разу. Але ж чимало галузей — і це відомо всім — навіть до кризи ледве перебивалися, а в нинішніх умовах можуть просто не вижити.
Про які вже тут «нанотехнології», про який «науково-технічний прорив» можна говорити, якщо, за даними популярного в Росії тижневика «Аргументы и факты», «найжирніший шмат» у згаданій антикризовій програмі уряду дістався не громадянам і не промисловим підприємствам, а банківській системі! А це — ні багато, ні мало — 555 млрд. рублів проти, скажімо, 300 мільярдів, що спрямовують на допомогу регіонам. Росія, як усім відомо, — держава федеративна, де регіони мають статус не просто територій, а суб’єктів федерації, які, згідно з Конституцією й законами, наділені певним набором прав і обов’язків в проведенні соціально-економічної політики. Так от, переважна більшість російських регіонів сьогодні — глибоко дотаційні території, тобто фактично існують за рахунок перерозподілу через бюджетну систему коштів, джерелом яких є невелика група «сировинних» регіонів плюс міста Москва й Санкт-Петербург.
Зрозуміло, що в умовах падіння цін на сировину можливості останніх зменшуються, а що ж тоді казати про всіх інших? До речі, як випливає з доповіді міністра фінансів Олексія Кудріна президенту Дмитру Медведєву невдовзі після виступу прем’єр-міністра в Держдумі, прибутки федерального бюджету в першому кварталі зменшилися на чверть, а витрати зросли аж на третину. Зрозуміло, що всіх пересічних громадян хвилює, як довго може тривати такий дефіцитний стан бюджету й на скільки державі вистачить запасів, аби такий дефіцит покривати. Адже всім добре відомо, що золотовалютні резерви Росії, якими в докризовий час так пишалися, встигли за останні місяці «схуднути» до 385 млрд. доларів, або на цілих 35 відсотків. А чого можна чекати далі? Конкретної відповіді, на жаль, з виступу прем’єра не почули й з цієї проблеми.
Але якщо так, тоді тим паче всіх хвилює, чому в таких непростих умовах федеральний бюджет надає велику перевагу «жирній» банківській сфері, обходячи й без того скромні регіони або, наприклад, соціальну сферу. Адже, як, наприклад, підкреслює відомий фахівець у сфері політичних і економічних відносин між Росією й Заходом, член-кореспондент Російської академії наук, директор Інституту США й Канади РАН Сергій Рогов, соціальні витрати на душу населення в сучасній Росії в 15—20 разів поступаються аналогічним витратам у Сполучених Штатах або Західній Європі. І це після того, як над Росією пролився, в повному розумінні слів, «золотий дощ» від шалених нафтових і газових цін! Нагадаємо, до речі, що цей період цілковито припав на президентське правління Володимира Путіна (2000—2008 роки), й він, як зараз очевидно, не приніс блага переважній більшості населення країни й не забезпечив ніяких прогресивних заділів у структурі її економіки.
Зате, як бачимо, банкірів російська влада не ображає. Більше ніж показовий факт: під час свого виступу в Думі Володимир Путін, звертаючись до депутатів, прямо заявив: «Прошу вас, шановні колеги, не надто нападати на банкірів... Перед ними стоять серйозні завдання, особливо в другій половині року». Дуже хотілося б дізнатися, що це за серйозні завдання перед ними стоять? Чи не «освоїти» ще більші суми з прибуткової частини російського бюджету, що й без того зменшується?..
Тоді знову поставимо закономірне питання, чого ж варті постійні критичні випади нинішніх господарів Кремля на адресу горезвісних «лихих» 1990-х років, на які полюбили останнім часом валити всі біди? Не уник цього Володимир Путін у своєму звіті й цього разу. Однак якщо однією з характерних ознак 1990-х років називають засилля наближених до тодішнього президента Бориса Єльцина олігархів і банкірів, то чим же тоді від них відрізняється так яскраво виражена любов нинішньої влади до сучасних олігархів і банкірів, що так «добре присмокталися» до бюджетних коштів? У чому ж різниця? У тому, що колишні олігархи, мовляв, були «неправильними», а сьогоднішні, навпаки, «правильні» й «патріотично налаштовані»? Погодьтеся, доволі непевне пояснення!
Тим часом, як банківські кредити і для дрібних підприємців, і для великих підприємств (не кажучи вже про більшість пересічних громадян) були практично недоступними в докризову пору через позамежно високий відсоток, такими ж (якщо не більш недоступними) вони залишаються й зараз, незважаючи на «закачані» до банківської сфери понад півтриліона рублів. І чим далі, тим більше це питання загострюватиме не лише економічну, а й соціально-політичну ситуацію в країні.
А ось іще один гострий момент, що непокоїть російське суспільство, й тому проявився під час виступу Володимира Путіна в Держдумі. Відомо, що жодна з розвинутих країн світу й навіть жодна з поважаючих себе держав на шляху розвитку не встановила в себе фантастично несправедливу, так звану пласку шкалу прибуткового податку, коли, образно кажучи, мільярдер і шкільний вчитель платять однаковий відсоток зі своїх відповідно багатомільйонних прибутків і скромної зарплати. У сучасному соціально орієнтованому суспільстві таке вважається просто непристойним, а тому неможливим. Скрізь використовується прогресивна шкала оподаткування особистих прибутків: і Сполучені Штати й Німеччина, Швеція й Іспанія, Японія й Індія відрізняються лише конкретними розмірами вищої ставки прибуткового податку з дуже багатих людей — притому, що сама наявність такого підвищеного оподаткування практично ніде в світі сумніву не підлягає. Практично ніде, сказали ми, — за винятком сьогоднішньої Росії.
Нагадаємо, до речі, читачам, що цей «податковий шедевр» — однакова 13-відсоткова ставка прибуткового податку для наближених до влади мільярдерів і прибиральниць — був винайдений аж ніяк не в згадувані «лихі 1990-ті роки», а влітку 2000 року, тобто незабаром після обрання Володимира Путіна на його перший президентський термін. І ось зараз, у своєму виступі в Держдумі, тепер уже прем’єр-міністр Володимир Путін чітко дав зрозуміти, що не збирається відмовлятися від цього свого податкового «досягнення», гідного бути занесеним до Книги рекордів Гіннесса під № 1 у розділі «Соціальна несправедливість». Більше того, відповідаючи на обурені репліки з тієї частини думського залу, де розмістилися нечисленні депутати від парламентської опозиції (чути було їхні голоси: «Весь світ так [тобто за прогресивною шкалою. — О.Ч.] платить!»), прем’єр, анітрохи не зніяковівши, виголосив фразу, яку, впевнений, не скоро забудуть: «Та весь світ нам заздрить!».
Думаю, чимало людей в цю мить пережили просто шок. Це хто ж саме нам заздрить?! Та не те щоб політик будь-якого рангу в будь-якій цивілізованій країні, навіть мультимільйонер просто не ризикне озвучити питання про запровадження такої соціально несправедливої й непопулярної речі, як пласка шкала прибуткового податку — така пропозиція була б одразу відкинута суспільством, а на її ініціатора накинулися б усі засоби масової інформації. Звісно, можливо, такій потворній з погляду соціальної справедливості ситуації, що склалася в сучасній Росії, хтось десь і заздрить, але робить це мовчки й де-небудь під ковдрою. Вітаємо прем’єр-міністра Росії з придбанням такого роду «союзників»!
Тим паче що зі справжніми союзниками у Росії справи йдуть дедалі гірше. Так сталося, що в момент написання цих рядків автор перебував у сусідній і для Росії, і для України Білорусі. І тут уже, як то кажуть, навмисне не вигадаєш: мені вдалося повною мірою відчути реакцію білоруської сторони на посилення протекціоністських настроїв у Росії, що прямо суперечать, до речі, нещодавнім рішенням «Групи 20» у Лондоні, до яких Російська Федерація — на словах — з готовністю приєдналася. На практиці ж, як випливає з офіційної доповіді прем’єр-міністра Білорусі Сергія Сидорського президенту республіки Олександру Лукашенку, результатом односторонніх дій російської сторони стало, зокрема, встановлення преференцій для товарів російського походження на шкоду білоруським. Це стосується зокрема цукру й молочної продукції. Тим часом, як нагадав Олександр Лукашенко, статус Союзної держави прямо передбачає забезпечення рівного доступу білоруських і російських виробників на ринки обох країн.
То в чому ж річ? Що ж це за політику проводить Росія, коли, з одного боку, мало не з простягнутою рукою ходить по найближчих сусідах, вимагаючи визнання своїх сателітів — режимів Абхазії та Південної Осетії, й водночас відмовляє цим же сусідам у — зверніть увагу! — рівноправному (всього лише рівноправному!) доступі їхніх товарів на російський ринок!
І тут природним буде питання: якщо навіть по відношенню до свого декларованого найближчого союзника керівництво Росії вважає за необхідне так чинити, то чого тоді можна чекати, скажімо, українським підприємцям? І коли в Криму з вуст деяких політиків лунають мітингові заклики про «якнайшвидше приєднання» України до економічного союзу з Росією або Союзної держави Росії й Білорусі, хочеться лише сказати: перш ніж морочити голову громадянам України, шановні, подивіться на те, що реально відбувається в рамках тієї-таки Союзної держави! Ви хочете, щоб в будь-яку мить продукція українських підприємців стала заручником чергових політичних авантюр московського керівництва? Як то кажуть, треба менше заздрити, а більше думати й аналізувати.
