Сьогодні ми не згадуватимемо подробиць російсько-грузинського воєнного конфлікту, що тривав кілька важких серпневих днів 2008 року, причини й хід якого обидві сторони трактують настільки по-різному, що краще залишити це питання політикам завтрашнього дня й історикам. Набагато важливіше зрозуміти, що робити з таким наслідком цієї швидкоплинної, але кривавої війни між двома ще вчора братськими пострадянськими республіками, як скоростигле визнання Росією «незалежності» двох, по суті справи, відторгнутих від єдиної міжнародно визнаної території Грузинської держави частин — Абхазії й Південної Осетії. Це визнання відбулося саме чотири роки тому.
Проте уявлення українських читачів про драматизм того, що сталося, буде неповним, якщо не нагадати про те, що тема горезвісного «визнання» Росією двох автономій Республіки Грузії як незалежних держав почала педалюватися в російських засобах масової інформації ще задовго та трагічних подій серпня 2008 року, причому обговорювалася з наростаючою активністю. Мало того, частенько — у відверто провокаційно-підмовницькому (інакше не назвеш!) дусі. Якщо спробувати виділити певний «сухий залишок» від безлічі виступів такого роду, то він зводився до такого. По-перше, визнавати треба, тому що Росію в цьому безумовно (!) підтримають як мінімум (!!) кілька країн СНД (!!!). Чому, на підставі яких аналітичних викладок робили такий «висновок» проурядові політологи — незрозуміло досі.
По-друге, особливо підкреслювалося, що Білорусія, ясна річ (!), підтримає це визнання першою (!!). Ось ця теза так прямо кочувала з однієї газетної публікації до іншої. При цьому розповсюджувачів її аж ніяк не бентежила образливість самої подібної постановки питання, неначе Республіка Білорусь — не суверенна держава, не співзасновник (разом із Республікою Україна) Організації Об’єднаних Націй 1945 року, а якесь острівне село!
Але читачів, упевнений, найбільше вразить третя теза політологів-підбурювачів, що прозвучала напередодні згубного серпня 2008-го. Ця теза за своєю — не знаю вже, як правильніше сказати: авантюрністю чи печерною дрімучістю — не просто затьмарила собою всі інші разом узяті; вона взагалі шокує будь-яку хоч трохи освічену людину, яка знається на міжнародних справах. Тому найдивніше те, що озвучив її відомий політолог, який наразі є членом Громадської палати Російської Федерації. Так ось він цілком серйозно запевняв читачів солідного видання, що в справі визнання Абхазії і Південної Осетії Росію «й Китай може підтримати»! Так-так, вам не привиділось, шановні читачі: друга наддержава світу, яка веде тонку глобальну політичну й особливо економічну гру за статус наддержави № 1, раптом з якоїсь радості повинна поставити на карту весь свій дипломатичний капітал для підтримки відвертого порушення міжнародного права! Це якої ж кваліфікації «фахівцем» треба бути, щоб цілком серйозно, а не у вигляді недоброго першоквітневого жарту, заявляти подібне?!
Тепер читачам, напевно, стане зрозуміліше, що за наявності безлічі такого рівня «радників» і «аналітиків» російська влада в принципі була внутрішньо підготовлена до того, аби здійснити міжнародно-правову авантюру. Та ще якщо взяти до уваги, що була ще одна, економічна причина, про яку вголос намагались не говорити, але яка, втім, була добре відомою в московських навколополітичних колах. В одній із двох автономій — приморській Абхазії, відомій своїми курортами і багатством чорноморської природи, російська еліта упродовж півтора десятиліття, від часу закінчення війни 1992—1993 років, активно скуповувала нерухомість і «золоту» субтропічну землю. Узаконити ці придбання — це, погодьтесь, набагато вагоміший аргумент для зовнішньополітичних авантюр, ніж порожні розмови «за патріотизм».
Були певні плани — хоча, можливо, і в меншому обсязі — й на Південну Осетію.
Словом, за всім виходило, що бракувало лише приводу... І ось такий привід — у вигляді людської крові з обох боків — з’являється. Чи варто дивуватися, що вища російська влада швидко здійснила сподівання як гучноголосих «патріотів», так і товстосумів, які вважали за краще мовчати, проголосивши обидві автономії «незалежними державами»?
Але подальші події одразу ж почали розвиватися зовсім не так, як передбачали підгодовані владою політологи й радники. Категоричне небажання жодної (!) з країн СНД псувати свою міжнародну репутацію і визнавати новоявлені «суб’єкти міжнародного права» виявилось дуже неприємним сюрпризом для російського керівництва. А коли серед тих, хто відмовився підставляти свої країни і народи під можливу реакцію у відповідь світової спільноти, опинився й президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко, московські правлячі кола мало не вибухнули подібно до перекипілого казана. Адже вони, як ми вже знаємо, заздалегідь поквапилися «записати» Білорусь до списку «згодних» — забувши, щоправда, запитати думки її керівництва...
І подальший тиск на «батьку» Лукашенка призвів лише до дуже серйозного охолодження російсько-білоруських відносин, про що ми, до речі, тоді детально розповідали читачам «Дня» і що значно зіпсувало й без того далеко не блискучий імідж Росії серед близьких і далеких сусідів. Як би там не було, тверда позиція білоруського керівництва, яке заявило про намір дотримуватися принципів міжнародного права в абхазькому і південно-осетинському питаннях, стала для Кремля неабияким холодним душем. Принаймні, коли 2010 року в ході прес-конференції в Києві, присвяченій першим 100 дням перебування Віктора Януковича на посту Президента Республіки Україна, він заявив про те, що Україна не визнає «незалежності» Абхазії і Південної Осетії і так само має намір дотримуватися принципів міжнародного права, російські державні засоби масової інформації як води в рот набрали. Ясна річ, не було жодної реакції від вищого керівництва Росії. Можливо, тому, що там почали розуміти, у що вони вклепалися з «визнанням»...
Підсумовуючи питання з цим самим визнанням, нагадаємо, що на сьогодні «незалежність» двох грузинських автономій, окрім Росії, визнали лише Нікарагуа, Венесуела, а також острівні території Науру, Тувалу і Вануату... Нехай пробачать на слові народи трьох останніх, але авторові цих рядків чомусь здається, що переважна більшість населення, скажімо, всіх країн СНД взагалі вперше почула про існування таких держав саме у зв’язку з повідомленнями про скандальне «визнання»... Отож анекдотичність існування, а якщо називати речі своїми іменами, то міжнародна ізоляція «незалежних» Абхазії і Південній Осетії, стає дедалі більш очевидною.
А ще очевиднішою стає та фінансова прірва, в яку йдуть гроші з російського федерального бюджету, офіційно призначені «на відновлення економік» Абхазії і Південної Осетії. Ось цифри. За даними, опублікованими наприкінці 2010 року в офіційній урядовій «Российской газете», тільки в Південну Осетію було вкладено понад 26 млрд рублів (за тодішнім курсом — майже 1 млрд дол.). У травні нинішнього, 2012 року було оголошено, що Південна Осетія отримала ще 9 млрд рублів, а наступного року їй «відписано» 8,5 млрд. В Абхазію, за даними російського друку, лише за 2010—2012 роки направлено майже 11 млрд рублів.
Який же результат цих «вливань»? Економіки двох самопроголошених держав як перебували в стані розвалу, так у такому вигляді й продовжують перебувати. Питається, на що ж витрачено гроші російських громадян-платників податків?.. На жаль, це запитання в сучасній Росії належить до категорії запитань без відповіді. Але якщо, окрім самої Росії і кількох екзотичних держав, ніхто у світі не бажає визнавати Абхазію і Південну Осетію «незалежними», у свою чергу, гроші — і чималі! — вони з Росії продовжують отримувати регулярно, але при цьому в них самих мало що змінюється, — який висновок з усього цього напрошується? Виходить, операція «Визнання» чотирирічної давності була політично непрорахованою і продовжує завдавати Росії прямих політичних і економічних збитків.
У зв’язку з цим чи можна чекати від російського керівництва якихось кардинальних кроків найближчим часом? Думається, навряд. Адже в цілому на сьогодні міжнародний авторитет Росії настільки підірвано, що моментальний «відіграш назад», тобто відмова від визнання грузинських автономій «незалежними державами», просто опустив би російський вплив у світі до нуля. Тому, як уявляється, найближчим часом триватиме становище, яке зазвичай описують словами «валіза без ручки». Тобто й нести дедалі важче, а покинути — шкода. Точніше — собі дорожче обійдеться.
Олег ЧЕРКОВЕЦЬ — доктор економічних наук, Москва
