Одним із аспектів кризи в Україні, яку повинні зрозуміти і Росія, і Захід, є те, що решті світу, судячи з усього, ця криза відносно нецікава. Хоча Захід, разом із Японією, може розглядати цю кризу як виклик глобальному порядкові, більшість інших країн не відчувають загрози в анексії Росією Криму або в інших її ухвалах щодо решти України. Навіть навпаки, багато хто здебільшого розглядає цю кризу як неспроможність Європи вирішувати свої власні регіональні суперечки — хоча успішний результат міг би зміцнити глобальний вплив Європи в ролі миротворця.
У міру розвитку кризи в Україні російські політики і коментатори говорили про «кінець доби, яка настала після закінчення холодної війни», тоді як віце-прем’єр Росії Дмитро Рогозін навіть, здавалось, вітав початок нової холодної війни. Подібне видавання бажаного за дійсне ґрунтується на тому, що конфлікт між Росією і Заходом знову почне визначати всю систему міжнародних стосунків і тим самим поверне Росії її статус наддержави.
Цього не відбудеться. Відсутність реакції держав, що розвиваються, на кризу в Україні продемонструвала, що світова політика більше не визначається тим, що відбувається в Європі, навіть якщо там назріває великий конфлікт. Міжнародна система стала настільки багатополярною, що тепер неєвропейські держави можуть дотримуватись власних інтересів, а не відчувати потреби стояти на боці Сходу або Заходу.
Лише кілька світових лідерів мають сумнів, що використання Росією сили для підриву територіальної цілісності України, зміни її кордонів та анексії Криму порушило міжнародне право. Той факт, що Китай утримався при голосуванні в РБ ООН, яке відбулося за цими подіями, недвозначно сигналізувало про те, що його лідери невдоволені політикою Кремля. Проте майже третина членів ООН надіслали настільки ж виразне повідомлення, утримавшись або не взявши участь у голосуванні Генеральної Асамблеї, яке засуджувало дії Росії.
Навіть прозахідні уряди — у тому числі Бразилія, Індія, Південна Африка та Ізраїль — не були готові зайняти чийсь бік. Індійський журналіст Індрані Багчі визначив неучасть у голосуванні як нову форму неприєднання.
Цинізм і злорадність також можуть відігравати свою роль. Раджа Мохан, видний індійський стратег, зазначає, що хоча Європа «не перестає читати Азії лекції про достоїнства регіоналізму», тепер вона сама, схоже, неспроможна впоратися зі своїми проблемами регіональної безпеки.
Неявне послання цього нового неприєднання просте: чому ми повинні турбуватися про територіальні конфлікти в Європі, коли ви, європейці, не можете рішуче діяти в питаннях щодо Палестини, Кашміру або щодо територіальних суперечок в Східно-Китайському і Південно-Китайському морях? Замість цього, багато хто з цих країн закликає Захід до деескалації кризи і, як було сказано в офіційній заяві китайського міністерства закордонних справ, «проявити стриманість і утриматися від підвищення напруженості».
Це добра порада — і не відрізняється від того, що європейці радять іншим у подібних ситуаціях. Проте, на відміну від інших регіонів світу, Європа, включаючи Росію, може пишатися своїми організаціями безпеки, такими як ОБСЄ; Європа повинна змусити їх працювати.
ОБСЄ, наприклад, значно зміцнила б свій авторитет, якби завдяки використанню свого широкого спектру дипломатичних механізмів (таких як круглі столи та підтримка конституційних реформ) змогла розрядити кризу в Україні і тим самим зміцнити європейську безпеку. Такі дії також створили б потужний приклад інституційного регіоналізму, який міг би слугувати як модель врегулювання конфліктів для інших країн.
З іншого боку, якщо Європа буде неспроможною розв’язати кризу в Україні за допомогою дипломатії, її глобальний вплив, безперечно, зникне, що в рівній мірі справедливо і для Росії. Росія нагадала світові, що можна залякувати своїх сусідів і красти їхні території за допомогою грубої сили; проте в глобалізованій, багатополярній системі лише цього буде недостатньо для об’єднання інших країн у своїх цілях. І ЄС, як украй складно влаштований паперовий тигр, більше не буде привабливим.
Країни-члени ЄС абсолютно не зацікавлені в тому, щоб дозволити своєму континентові знову скотитися до етнічного націоналізму і політики з позиції сили. Тому криза в Україні є одночасно і викликом, і можливістю. Якщо Європа хоче залишатися полюсом у багатополярній міжнародній системі, вона має довести, що вона може проводити спільну зовнішню політику та політику безпеки, особливо в періоди криз і конфліктів.
Це означає, що ЄС має вийти з української кризи з більшою прихильністю до спільної оборони і спільного планування у випадках надзвичайних ситуацій, а також із єдиною енергетичною політикою, яка може забезпечити йому незалежність від російської нафти та газу. Проте Європа також має показати, що вона може і захищатиме принципи міжнародних стосунків, які засновані на дотриманні правил.
Підтримка і зміцнення стовпів спільної оборони Європи є непростим завданням; проте багатосторонні організації безпеки, такі як ОБСЄ, і не призначені для легких часів. Вони призначені для захисту членів від маніпуляцій і агресії, причому такими способами, щоб мати глобальну підтримку. У цьому сенсі головним завданням Європи на даний момент є використання своїх уже значних стратегічних активів.
Проект Синдикат для «Дня»
Фолькер ПЕРТЕС — голова та директор Німецького інституту міжнародної політики та безпеки, Берлін
