У відносинах між Росією та США склалася вельми двозначна ситуація. Президент Володимир Путін засуджує політику та дії США, а його міністр закордонних справ підтверджує зацікавленість Росії в партнерстві з Америкою. Вашингтон, своєю чергою, намагається заручитися допомогою Росії в боротьбі з поширенням зброї масової ураження, і одночасно проводить у сусідніх з Росією країнах політику, яку Москва і багато хто з росіян сприймає як явно провокаційну.
При цьому обом країнам загрожує радикальний іслам; співпраця між усіма ядерними державами світу вкрай необхідна; а ряд нових глобальних проблем — наприклад, пов'язаних із екологією загалом і кліматичними змінами зокрема — може бути вирішений лише зусиллями усієї світової спільноти. Враховуючи, наскільки взаємопов'язані національні інтереси двох країн, жодна з них не може ні бажати, ні дозволити собі нову «холодну війну».
Нинішня ситуація склалася при двох президентах, що вступили на посаду майже одночасно, і так же синхронно покидають свій пост. Примітно, що особисті стосунки між ними залишаються набагато більш конструктивними, ніж міждержавні стосунки. Оскільки особиста довіра між лідерами впливає і на політичний курс, у обох президентів є можливість за час, що залишився до відходу з посади, подолати деякі з суперечностей, які ослаблюють базу для довготермінової російсько-американської співпраці.
Нинішнє охолодження викликане обопільними претензіями: американська сторона незадоволена нинішніми внутрішньополітичними тенденціями в Росії, розчарована зволіканням, яке вона влаштовує в питанні про іранську ядерну програму, і заперечує проти різких кроків Москви у стосунках з регіонами колишньої Російської імперії, які отримали незалежність.
У російської сторони, у свою чергу, виникло відчуття, що Америка не зважає на Москву, вимагає, щоб росіяни враховували труднощі, з якими стикається Вашингтон, але не бажає помічати проблеми, що стоять перед Росією, провокує кризи без належних консультацій з російськими партнерами і неприпустимим чином втручається у внутрішні справи країни.
Докори кожної зі сторін певною мірою обґрунтовані, однак урегулювання розбіжностей утруднює головним чином їх абсолютно різний історичний досвід.
У XIX ст. в обох країнах відбувався на перший погляд один і той же процес, що потребував від них чималих зусиль і енергії — приєднання сусідніх слабкозаселених територій.
Однак тут була одна істотна відмінність. Рушійною силою американської експансії були окремі люди, які покинули історичну батьківщину заради кращого майбутнього. Російські ж піонери прибували на підкорені землі в обозах наступаючих армій, а корінне населення цих територій включалося до складу імперії. Практично всі міста на півдні України, не говорячи вже про Санкт-Петербург, виникли з волі царів, які примусово переселяли тисячі поселенців у нещодавно приєднані регіони.
Обширність території і можливість її подальшого розширення породили в обох країнах відчуття власної винятковості, несхожості на інших. Однак американська «винятковість» базувалася на можливості самореалізації індивіда, а російська — на містичному уявленні про особливу місію країни. Американська винятковість породила, загалом, ізоляціоністську зовнішню політику, яка час від часу переривалася етично-ідеологічними «хрестовими походами». Російська винятковість виражалася в розширенні території військовими засобами. За період від Петра Великого до Михайла Горбачова Росія зі слов'янського російського «ядра» просунулася до Центральної Європи, Тихоокеанського узбережжя та Середньої Азії.
До другої світової війни Росія і Америка лише зрідка взаємодіяли з питань глобального масштабу. Америка відчувала себе в безпеці за природними бар'єрами двох океанів — принаймні до появи в СРСР міжконтинентальних ракет чи навіть до терактів 11 вересня. Росія, чиї кордони, особливо на Заході, не захищені географічно, постійно відчувала загрозу ззовні.
Америка ототожнювала стабільність і мир із поширенням власних політичних цінностей і інститутів, Росія — зі створенням «зони безпеки» на прилеглих територіях. Чим більше народів приєднувалося до російської імперії, тим вразливішим здавалися її кордони російським лідерам — у кінцевому результаті експансія стала основоположною рисою імперії.
Цими відмінностями пояснюється психологічне коріння нинішньої напруженості в двосторонніх стосунках. Якщо Америка сприйняла розпад СРСР як торжество демократичних цінностей, то для більшості росіян — навіть тих, кому не подобався радянський лад — крах імперії став жорстоким ударом по національній ідентичності.
Американці вважають, що в 1990-х рр. Росія переживала період реформ і прогресу. Для більшості росіян, однак, це роки принижень, корупції та занепаду державності. Багато хто з американців критикує Путіна за повернення до авторитаризму. Проте його прихильники можуть заперечити: найбільш актуальним завданням для Росії є відновлення її позицій на міжнародній арені. Цю думку, за даними незалежних соціологічних опитувань, поділяє й більшість населення країни.
Путін вважає, що його політика продовжує традиції Петра Великого та Катерини II, які перетворили Росію на велику державу. Їх самовладдя виходило навіть за межі абсолютизму XVIII ст., але ці монархи сприймали себе як реформаторів, які ведуть відсталу країну та її вперте населення в сучасність.
У процесі відновлення традиційного міжнародного статусу Росії Америка багато в чому є для неї оптимальним партнером. Азія не стане для неї головним зовнішньополітичним напрямком — почасти тому, що Китай не прагне до всеосяжного партнерства з Москвою. Росію і Європу об'єднують традиційні зв'язки, проте остання, принаймні на нинішній стадії інтеграції, не бажає брати на себе ризики, необхідні для того, щоб перемогти радикальних джихадистів і «батогом і пряником» перешкоджати поширенню ядерної зброї.
У стратегічному плані США і Росія необхідні один одному. Проте для побудови нових, конструктивних стосунків між двома країнами їм потрібно скоректувати свої традиційні підходи: американцям — тенденцію вчити всі країни світу «уму-розуму», а росіянам — схильність до жорстких силових методів у зовнішній політиці.
Будучи найбільшими ядерними державами світу, США і Росія несуть особливу відповідальність за нерозповсюдження цієї зброї. І тут ключове значення має «іранське питання». Торг щодо тактики Ради Безпеки ООН час уже завершити. Або, можливо, Росія прагне зайняти в Ірані якесь «особливе становище» — якщо так, то з якою метою? Чи вона інакше оцінює термін, протягом якого Іран може перетворитися на ядерну державу?
У психологічному плані «найчутливіший» аспект відносин Вашингтона з Москвою пов'язано з регіоном, який у Росії називають «близьким зарубіжжям»: новими незалежними державами, що раніше входили до складу Російської імперії. Багато які росіяни насилу сприймають їх як повністю «іноземні» держави і бурхливо реагують на будь-які дії США, які здаються їм втручанням у ситуацію, яка історично склалася.
У цьому питанні обом сторонам необхідно виявляти стриманість. Свого часу я рішуче підтримав розширення НАТО до нинішніх меж, але його подальше просування на схід, на мій погляд, може бути виправдане лише в разі найсерйознішої провокації. У той же час Росії потрібно зрозуміти, що Америка не може не вважати справжню незалежність цих країн, наприклад, України та Грузії, важливим елементом мирного міжнародного устрою.
Ще одне важливе питання полягає ось у чому: наскільки внутрішньополітична еволюція в Росії повинна відбиватися на її відносинах зі США? Російські лідери повинні зрозуміти: настрої американської громадськості визначаються історією країни в такій же мірі, як і погляди росіян. У своїх думках про інші країни Америка завжди до певної міри керуватиметься таким критерієм, як дотримання прав людини.
Однак, перш ніж переходити від дій правозахисних організацій до прямого тиску з боку офіційної влади, потрібно враховувати й більш складні чинники. Ситуація в Росії неминуче являє собою амальгаму самовладних традицій минулого і нових можливостей, породжених крахом ідеологізованого комуністичного ладу.
З «цеглин» політичного минулого Росії не можна в короткий термін побудувати демократичну систему західного типу; для цього необхідні нові підходи. Путінська Росія, власне, являє собою перехідний синтез, породжений взаємовпливом «закритої» радянської системи і вимог доби глобалізації. Цей синтез поєднує елементи традиційної авторитарної російської держави, централізованої і бюрократичної, з новими можливостями, що відкриваються завдяки співпраці з Європою, яка об'єднується, і дружньою Америкою.
Зараз у країні переважають авторитарні, централізаторські тенденції, хоч є чимало підстав стверджувати, що їхній вплив сьогодні менший, аніж у будь- який період російської історії.
Розумна мета політики США повинна полягати у створенні максимальних стимулів для еволюції Росії в бік більшої відповідності демократичним нормам. Але головні чинники, які зумовлюють таку еволюцію, можуть носити лише внутрішньополітичний характер. Занадто завзяті спроби вплинути на політичний розвиток Росії, швидше за все, сприятимуть лише зміцненню авторитарних тенденцій. З урахуванням вищесказаного, усунення нинішніх розбіжностей між Росією та Сполученими Штатами, а потім і перехід до активної співпраці буде найістотнішим чином сприяти миру, прогресу і стабільності на міжнародній арені.
