Однією з вельми забавних розумових конструкцій останніх років є спроба протиставити російський імперський націоналізм російському... ну, як сказати, націоналізму неімперському, спрямованому не на експансію, а на внутрішній розвиток. Приводом для цього є суперечки всередині націоналістичного сегменту суспільно активного населення: захоплювати нові території чи виганяти емігрантів. Інколи люди, які живуть у колишніх союзних республіках, радісно записують до нутряних націоналістів тих, хто ратує за візовий режим. Ось, мовляв, антиімперство. Відповідь у мене на це лише одна: запитаєте у прихильника віз про його ставлення до української незалежності, нападу на Грузію, розвитку країн балтії. Про Польщу й США. Про...
І нічим його слова не відрізнятимуться від думки націоналіста-експансіоніста. З Навальним стільки носилися, він навіть щось там про Майдан намагався добре сказати. Але від своїх слів, сказаних ще 2012 року (посилання є), відмовлятися не став:
♦ «Україна й Білорусь є головними геополітичними союзниками Росії. Наша зовнішня політика має бути максимально спрямована на інтеграцію з Україною й Білоруссю... Фактично ми один і той самий народ... Ми повинні підсилювати інтеграцію».
«Це природний політичний процес... Є велика країна, є менша країна... Звісно, політичні еліти — один намагається підім’яти під себе другого, а другий намагається залишити собі більше повноважень. Усе можна порахувати й можна придумати прийнятну конструкцію».
Отже, все-таки імперство, все-таки самоідентифікація у ворожості світу, який треба впокорювати. І, відмовившись від умоглядних пошуків конструктивного націоналізму, якими, на жаль, зайняті деякі інтелектуали, слід зробити такий крок. Відмовитися від раціонального, прагматичного обгрунтування російського імперства. Точніше сказати, шукати це обгрунтування не там, де шукають зараз.
♦ Деколи доводиться чути: ще трохи й Росія не витримає, не зможе оплачувати руйнівне — це вже, слава богу, багатьом зрозуміло — імперське розширення. Так от на це гроші завжди будуть унаслідок того, що імперство — спосіб утримання влади всередині країни. І жодного іншого пояснення, крім владного, не має.
Тільки-но відзначали 25-річчя виведення радянських військ з Афганістану. Сказано було багато дурниць. Незадовго до ювілею вирізнився спікер Думи Сергій Наришкін, який повідомив, що СРСР вторгся до Афганістану для боротьби з талібами. Щось подібне до «Герцен виїхав за кордон, щоб разом з Марксом готувати жовтневу революцію». І, звісно, ніхто не замислився над тим, чому вторгнення сталося через трохи більш як чотири роки після абсолютної перемоги СРСР — підписання Гельсінського акту, що затверджував повоєнні кордони й розділ Європи.
♦ Невже злякали правозахисники, які вважали, що непорушність кордонів має супроводжуватися й дотриманням «третьої корзини» — дотриманням прав людини в СРСР і країнах танкового соціалізму? Думаю, це було якщо не головним, то істотним. Вожді, котрі створили розрядку, діяли начебто на користь Радянського Союзу, що отримав шанс на конвергенцію з цивілізованим світом, не були в змозі управляти країною в нових умовах. І прийняли абсолютно розумне для збереження їхньої влади рішення — почали новий етап міжнародної конфронтації.
Розумне, бо не минело й десяти років, як з’ясувалося, що найменше ослаблення протистояння руйнівне для радянської імперії. Розумне для них, але не для країни, тому що, як давно відомо, вторгнення зробило Радянський Союз головним ворогом ісламського світу, хоча на це місце претендували США після іранської революції й краху операції зі звільнення заручників. Збігнєв Бжезінський цілком слушно вважає залучення СРСР до афганської війни найбільшим досягненням Америки.
При цьому сама війна тривалий час залишалася під забороною. Агітпроп обігравав конфронтацію з усім світом, передусім з США. І ситуація в країні дійшла до того ж консенсусу, що й зараз, до того ж суспільному договору. Росіяни отримали підтвердження своєї державності й рівність з великими державами, погодившись на жертви у війні й на посилення економічних проблем, що очевидно вели до убогості й голоду. Ось це і є раціональним ядром російського імперства.
Нинішня російська експансія має низку особливостей. У ній послабшала антиамериканська складова. Причина цього — неадекватна політика Обами, його «перезавантаження», відхід з Близького сходу тощо. Тривалий час Америка й ставлення до неї були, та й залишаються, основою російської ідентичності. Справжній американоцентризм почався із заклику Хрущова наздогнати й перегнати. І, до речі, з хрущовських часів почалася, власне, справжня гонка озброєнь.
♦ Змінилося, звісно, багато чого, але головне залишилося. Залишилося бажання бути американцем у російської політичної еліти. І все це, звісно, тісно пов’язане з внутрішньою політикою. Російська влада зараз намагається виправити те, що я б назвав «помилкою Горбачова. А саме те, що «нове мислення» не обмежилося зовнішньою політикою. Адже як було б добре: радянська номенклатура інтегрувалася б із західною політичною елітою, нічого не міняючи у внутрішньополітичному устрої країни. Отаке обмежено відкрите суспільство.
Такою є політична реалізація російської національної ідентичності — не більше й не менше. І тому політичні зміни в Росії не можуть пов’язуватися з реалізацією прикладних політичних програм, зміною або оновленням еліти, і вже тим паче з революціями й заколотами. Мова може йти про корінні, принципові, глибокі мотивації політичної поведінки. І не в однієї лише еліти. Для змін треба передивитися імперський суспільний договір, новий національний консенсус.
Те, що відбувається, свідчить, що Росія розвивається зовсім у іншому напрямку. І знову робляться спроби роз’яснити нинішню експансію виключно прагматично, лінійно. Мовляв, силовики все в Росії захопили, тепер рухаються до Європи. Саме Європа, Євросоюз потіснили зараз Сполучені Штати в ролі головного противника. І при цьому сталися принципові зміни в конфронтаційній лексиці. Якщо раніше викривався американський спосіб життя (копійований і елітою, і частиною населення), то тепер Росія подається носителькою й хранителькою справжніх європейських християнських цінностей і традицій.
Уже одне це не дозволяє обмежуватися утилітарними поясненнями. А також те, що захват національної економіки веде до її переділу. Не може не вести. Він і йде на різних рівнях, досить нагадати про конфронтацію «Роснефти» й «Газпрому». І освоєння Європи, нова російська експансія, нове російське імперство багато в чому є справою приватною й корпоративною.
♦ Схоже, держава вирішила втрутитися в цей процес. Можна лише будувати припущення про державну співучасть у проникненні в європейську фінансову систему, тим паче що держава в Росії приватизована й співучасть у цьому чиновників має подвійну природу. Але деякі риси централізованої експансії помітні.
Досі йшлося про корупцію економічного топ-менеджменту й чиновництва. Зараз у Європі у Путіна та його режиму є політичні прихильники, що посилюються, — право-популістські, націоналістичні, «народні» партії, що позиціонують себе як консервативні. Потенційним лобістом є нова російська діаспора. І от тут знову доведеться повернутися до церемонії відкриття олімпіади в Сочі.
♦ На самому початку прозвучало щось на кшталт декларації нового російського імперства. Це російська азбука, що багатьох спантеличила й до якої в ролі персонажів, що презентують Росію, були включені люди, які досягли успіхів як громадяни інших країн. І якщо Набоков — найкращий російський письменник минулого століття, який лише після війни почав писати англійською, то Зворикін і Сікорський — американські вчені й винахідники. За цією логікою можна було записати й Голлівуд до досягнень Росії.
Судячи з усього, серед російської діаспори затверджуватиметься принцип вірності не прапору, а крові й грунту. Якщо вся Росія — наш сад, то весь світ — наша Судетська область.
