Державний секретар США Хіларі Клінтон здійснила поїздку по країнах Південного Кавказу. Обговорювалося досить багато питань. Проте головними залишалися два: стосунки з Іраном і конфлікт довкола Нагірного Карабаху. І це не випадково. Обидві проблеми виявилися тісно взаємопов’язаними.
Якось повелося, що головним патроном Вірменії у вельми чутливому і стратегічно важливому регіоні вважається Росія. Це дійсно так, але досить вагомим гравцем також виступає Іран. Останнім часом протистояння ісламської республіки із Заходом дещо відтіняло загострення по лінії Тегеран-Баку. Причому воно наростало паралельно складнощам через ядерну програму Ірану із перестрілками, що почастішали на лінії розділу в Нагірному Карабаху. Там гинуть люди, сторони, як повелося, звинувачують у всьому один одного. Додамо до цього суперечки довкола статусу Каспійського моря і отримаємо уявлення про досить глибоку кризу, яка може охопити не лише цей регіон, а і сусідні.
Між Баку і Тегераном стосунки ніколи не були особливо теплими, але до певного моменту залишалися зовні рівними. Проте з першими гуркотами ядерної грози стали погіршуватися і стосунки між двома сусідніми країнами.
Зовнішнім приводом для звинувачень з боку Ірану стали тісні зв’язки Азербайджану з США, і, що особливо викликає роздратування аятолл, з Ізраїлем. Мабуть чашу іранського терпіння переповнив контракт на постачання новітніх озброєнь для азербайджанської армії, що нещодавно був укладений з ізраїльськими фірмами.
Зі свого боку в Баку з постійно зростаючою незадоволеністю спостерігали за тісними зв’язками Ірану і Вірменії. Остання знаходиться в положенні, близькому до ізоляції у прямому розумінні цього слова. З Туреччиною і Азербайджаном кордони закриті, з Тбілісі з багатьох причин стосунки теж не блискучі, хоча газ і товари з Росії по Грузії проходять транзитом. У таких умовах Іран для Вірменії — справжнє вікно в зовнішній світ. Саме через нього надходить така необхідна електроенергія, нафтопродукти і багато чого іншого. Якби не було цього вікна, економічний стан Вірменії був би розпачливим. Фактично Іран грає в карабахському конфлікті проти Азербайджану, хоча офіційно заявляє про підтримку територіальної цілісності останнього.
До цього слід додати і чисто психологічний момент. Поряд з теократичним і шиїтським Іраном знаходиться світський Азербайджан, віруючі в якому в більшості своїй теж шиїти. У певному сенсі такий світський режим є прикладом для дуже багатьох в іранській опозиції. З точки зору аятолл таке положення неприпустиме, що і доливає горючого матеріалу в двосторонні стосунки. Звідси спроби дестабілізувати положення в Азербайджані засиланням терористичних груп, які останнім часом все частіше розкриваються азербайджанськими спецслужбами. На цьому фоні розпалюється інформаційна війна, демонстрації та мітинги біля дипломатичних представництв у відповідній країні і, нарешті, відкликання для консультацій посла Ірану в Азербайджані.
Іранські керівники найвищого рангу неодноразово заявляли, що в разі переростання конфлікту із Заходом в озброєну стадію сусідні країни також зазнають удару. Так була попереджена Туреччина, тепер ця карта розігрується і відносно Азербайджану. Під надуманим приводом, що з території цієї країни діятимуть американці й ізраїльтяни.
Заводитися з Туреччиною Іран навряд чи буде. З дуже багатьох причин. У тому числі і з неспівмірності військового потенціалу двох країн, іранської і турецької армії. До того ж Туреччина — член НАТО, і в разі конфлікту набире чинності відповідна стаття Північноатлантичного договору про взаємну оборону. У цьому сенсі деяким діячам в Тегерані Азербайджан вбачається слабшим противником, до певної міри прийнятнішим об’єктом для локального конфлікту.
Насправді, це вельми помилкове уявлення.
Не лише через підвищену боєготовність азербайджанської армії, а також через неминуче втручання Туреччини. Анкара не кине Баку напризволяще і надасть йому всю необхідну військову допомогу. Конфлікт не буде локальним, а охопить увесь регіон. У тому числі й Нагірний Карабах.
У найважчому положенні опиниться Вірменія.
Із зрозумілих причин Росія не зможе надати їй повномасштабну допомогу, оскільки кордони будуть негайно перекриті, а прориватися через Грузію — означає накликати на себе міжнародне засудження. Проте Москва поки що інформаційно Вірменію підтримує. У російській пресі все частіше публікуються статті про провокуючу роль Азербайджану у зв’язку з його мілітаризацією. Цікаво виходить. Білокам’яна озброює Єреван практично безкоштовно, а ось іншим в такому праві навіть за їхні гроші відмовляє. Саме так у Москві розглядають закупівлі озброєння Баку в інших країнах.
В принципі, Росії конфлікт в каспійському регіоні не вигідний. По-перше, через загрозу Вірменії залишитися одній проти своїх сусідів. По-друге, війна з Грузією вже штовхнула останню в західну сторону, і тим самим послабилися позиції Москви в східній частині Чорного моря.
І протекторат над Південною Осетією і Абхазією політично не покриває тих видатків, що виникли. Природно, що відверта провірменська і проіранська позиція Росії не сприяє поліпшенню стосунків з Азербайджаном, навпаки, вони переживають фазу глибокого охолодження.
Як наслідок постійне посилення американських позицій в м’якому підчерев’ї Росії з усіма можливими наслідками.
Навіть якось дивно, але замість того, щоб займати більш зважену і нейтральну позицію в глибокому протистоянні на Південному Кавказі, Москва усе більш занурюється в антиазербайджанську риторику і діє всупереч своїм стратегічним інтересам.
Військовий конфлікт на Південному Кавказі хоч ірано-азербайджанский, хоч азербайджано-вірменський призведе до ізолювання Росії від транспортного коридору «Північ-Південь» і відкине її від багатого нафтою і газом регіону. Нічним кошмаром російських генералів постає загроза присутності американців на Каспії та включення деяких узбережних держав в систему протиракетної оборони, проти якої Росія так несамовито виступає. Достатньо пригадати незрозумілу ситуацію довкола Габалінськой радіо-локаційної станції в Азербайджані, договір про оренду якої закінчується в кінці поточного року.
У стабільному положенні на Південному Кавказі є і прямий інтерес України. Саме звідти ми можемо отримувати настільки необхідні нам нафту й газ і тим самим послабити енергетичний зашморг, накинутий на нашу країну. На відміну від Москви в Києва немає інтересу домінувати в регіоні. У нас дружні взаємини з Азербайджаном, досить рівні зв’язки з Вірменією. Київ міг би сприяти врегулюванню конфлікту в Нагірному Карабаху на основі територіальної цілісності Азербайджану. Врешті-решт, краще солом’яна згода, ніж золота звада.
