«Тут майже тисяча метрів над рівнем моря», — попереджає мене водій, коли ми підіймаємося крутою дорогою на гору. Це — шлях до невеличкого містечка Луколі, поруч із містом Л’Аквіла, де 2009 року стався сумнозвісний землетрус. Луколі, щоправда, відновилося значно швидше, ніж понищена Л’Аквіла. Тож за крутими поворотами ми прямуємо до унікального ресторану на вершечку містечка. Там, у центрі гірської Італії, можна посмакувати українськими стравами. Адже готує тут наша співвітчизниця, заробітчанка зі Львова, Оксана.
Нас вона частує популярним серед відвідувачів салатом олів’є. «Ще людям подобаються вареники та млинці», — розповідає Оксана. А готувати українські страви її заохотив чоловік, Мікеле, власник закладу. На пару з українськими, Оксана готує і традиційні італійські страви. За понад десять років, які вона тут, уже встигла вивчити місцеву кухню досконало.
«Я приїхала сюди наприкінці дев’яностих. Починала, як і більшість, без мови і документів. Подруга знайшла мені роботу офіціанткою, і так я тут залишилася». Оксана пройшла довгий шлях від камер’єра до співвласниці ресторану. Зараз, разом із чоловіком, вона керує закладом. Забрала до себе сина, який доволі довго ріс із бабусею в Україні, та свою матір. Повертатися на Батьківщину Оксана не хоче. «Італія замінила мені домівку, — каже вона. — Моє майбутнє — тут, а в Україну навіть нема до кого їхати».
Молодші Оксанині діти, котрі народилися в Італії, уже зовсім не знають української. Спочатку хотіла навчити їх рідної мови, однак чоловік-італієць був проти. Оксана каже, що не заперечувала, бо дітям все одно не знадобиться її мова. Тож зараз спілкується з дітьми лише італійською мовою.
Попри це, Оксана й досі сумує за Батьківщиною. Щоправда, в дуже особливий спосіб. Українська кухня — ось за чим вона найбільше скучила. Тому готує і регулярно замовляє вітчизняні продукти у постачальників. Адже наша кухня подобається клієнтам.
ТУГА ЗА ХАРЧАМИ?
Те, що найбільше українці сумують за рідними стравами, аж ніяк не дивує заробітчанку Ларису. У курортному місті Пескара вона відкрила крамницю українських товарів, яку охоче відвідують її співвітчизники. «Я продаю те, чого не знайдеш у місцевих супермаркетах. В Італії нема дуже багатьох продуктів, до яких звикли українці. Тому вони охоче купують рідні й доволі рідкісні, як для Італії, продукти».
Лариса продає все: від халви до оселедців. Каже: хоча більшість українців рахує кожну зароблену копійку, на рідні продукти грошей не шкодують. Для багатьох це — єдиний місток із рідним краєм, куди вони вже не повернуться.
«У мене — переважно постійні клієнти. Щотижня вони приходять і роблять великі замовлення. Це вже цілі сім’ї. Буває так, що виїхала мати, знайшла тут роботу чоловікові, а потім і забрала дітей. Діти, які тут виросли, не сумують за Україною. Навпаки, вона здається їм безперспективним краєм, у який вони не хочуть повертатися. Діти бачать дуже велику різницю між Україною та Італією і зазвичай обирають останню».
Лариса розповідає: її крамниця стала таким собі «українським центром» у місті. «Хоч у Пескарі кілька сотень українців, тут немає ніякого товариства. Росіян, наприклад, у кілька разів менше, але вони організували свій культурний центр. Українці, на жаль, не такі згуртовані». Тому й приходять зазвичай у крамничку до Лариси. Хто розпитує за роботу, хтось скаржиться на життя, а деякі просто хочуть поспілкуватися рідною мовою. Лариса показує мені дошку оголошень, яку вона спеціально повісила у крамниці. Туди клієнти занотовують власні побажання.
«Як бачите, найбільше тут тих, хто шукає роботу. Зараз в Італії криза, і навіть італійці мають проблеми з пошуком роботи». Відсутність роботи дуже позначилася і на заробітчанах. І хоч нерідко вони скаржаться на Італію, в Україні працювати не хочуть. «Україна для них — такий собі обітований край. Усі гроші, зароблені тут, витрачаються в Україні, наприклад, на ремонт квартир та будування осель, у яких ніхто не живе», — каже Лариса.
ЦЕРКВА, ЯКА ЄДНАЄ
У такому місті, як Пескара, більшість українців знаються між собою. І хоч культурного товариства не мають, можуть зустрітися двічі на тиждень у міському храмі. Там щонеділі і щосереди відбувається українська меса греко-католицького обряду. Отець Сергій розповідає: близько сотні людей приходить на відправи, дехто приїжджає з інших міст, адже це також змога дізнатися українські новини. «Люди, навіть ті, які вже не відвідують Україну, приходять, аби дізнатися вісті з Батьківщини. Крім цього, це змога поспілкуватися із земляками, відпочити від буденних турбот. Тому ми часто організовуємо екскурсії Італією спеціально для українців».
Отець Сергій розповідає: організація меси українською — це ініціатива української церкви в Італії. «Найбільше можливостей, звичайно, в Римі. У громади там своя власна церква. Не кажучи вже про товариства, куди щонеділі сходяться українці. Ми поки що таких можливостей не маємо. На щастя, католицька громада дозволяє нам проводити відправи у своїй церкві. Тому організовуємо громаду, як можемо», — пояснює отець Сергій.
Крім самих заробітчан, побільшало італійців, які відвідують українську месу. «Це свідчить про те, — каже отець Сергій, — що місцевим жителям цікава наша культура і вони хотіли б дізнатися більше про неї».
Чи вдасться дізнатися більше у місті, де немає ні культурного товариства, ні української школи для дітей, — складно сказати. Складається враження, що українська громада занадто зайнята роботою, аби думати про те, як створити в Італії свою маленьку Батьківщину. Зрозуміло, що заробітчан насамперед цікавить працевлаштування, але, дивлячись на те, як організовано діють інші слов’янські іммігранти, можна їм лише позаздрити. Українці, натомість, або ж повністю асимілюються із корінним населенням, або ж геть не сприймають місцевої культури. І коли в першому випадку наступні покоління таких українців навіть не знають, звідки родом їхні батьки, то в другому — Італія є лише місцем для заробітку. Якщо Рим ще може запропонувати заробітчанам хоч якийсь зв’язок з українською культурою, ба навіть україномовну пресу, то безініціативні маленькі міста не можуть таким похвалитися. Тому сотні українців так і залишаються іммігрантами без Батьківщини.
