Українська криза істотно змінила обстановку в регіоні Південного Кавказу. І без того неспокійний регіон, який пережив у серпні 2008 року Кавказьку війну, зіткнувся з черговою російською загрозою.
Найбільше це відчувають Грузія й Азербайджан. У них або безпосередньо Росією, або за її підтримки була відторгнута частина території. Москва ж і є головним гальмом у можливому врегулюванні Нагорно-Карабаського конфлікту, підтримуючи Вірменію й розташовуючи на її території свої збройні сили.
• Гра військовими м’язами відбувається не лише вздовж українського кордону. Так звані раптові перевірки боєготовності докотилися і до цього регіону. Каспійська флотилія військово-морських сил Росії 6 травня почала військові навчання. У них задіяно близько 20 бойових кораблів і судів забезпечення. У морі екіпажі ракетних і артилерійських кораблів виконають комплекс різної стрільби по морських, берегових і повітряних цілях. Значна частина навчань проходить біля морських кордонів Азербайджану - на Махачкалінському полігоні.
Хоча з Москви постійно говорять, що такі навчання заплановані давно, проте, час і місце, а також кількість розгорнених підрозділів, відпрацювання завдань та інші атрибути наочно показують, для чого і, найголовніше, для кого подібні тренування проводяться.
Можна не сумніватися, що головним адресатом є Азербайджан. Його досить незалежна від Москви політика вже давно дратує Білокам’яну. Цікаво, на що ж на берегах Москви-ріки розраховували? Підтримувати Вірменію, яка загарбала частину азербайджанської території, і вимагати від Баку любові та згоди?
Другим адресатом, як не парадоксально на перший погляд, є найближчий союзник по Митному союзу й ОДКБ - Казахстан. В Астані накопичився досить довгий список претензій до Москви. Вони мають економічний і фінансовий характер, але ризикують дуже швидко перерости у політичний. Отже, зайвий раз показати союзникові межу його свободи дій Кремль убачає не зайвим. Водночас і в Ашхабаді повинні взяти до відома новий тренд російської політики.
Не дивно, що у Баку та Тбілісі намагаються заручитися підтримкою, в першу чергу, найближчих сусідів.
• Нещодавно президент Азербайджану Ільхам Алієв відбув із візитом до Тегерана. Стосунки двох країн переживали різні часи, і не дивно, що у двох столицях вирішили спробувати це виправити. Характерно, що вслід за президентом Азербайджану, Іран відвідав міністр оборони Закир Гасанов на запрошення його іранського колеги Хоссейна Дехкані. Вочевидь, ішлося про співпрацю у військовій сфері.
Із урахуванням схожих позицій Ірану та Росії з широкого кола питань, у тому числі і щодо каспійського регіону, важко чекати істотного потепління стосунків між Баку та Тегераном. Значним кроком уперед може бути навіть той факт, що між країнами в результаті перемовин установлюються звичайні прагматичні зв’язки в багатьох галузях.
Набагато важливішою для Азербайджану є співпраця з Ізраїлем. Вона стосується багатьох галузей: від промисловості та сільського господарства до екології. Проте, слід звернути увагу на взаємини у військово-технічній сфері.
Наголосимо на візиті ізраїльського міністра закордонних справ Авігдора Лібермана до Баку. Він після зустрічі зі своїм азербайджанським колегою Ельмаром Мамед’яровим зауважив: «Це мій п’ятий візит до Азербайджану. Я приїжджаю як до себе додому».
• Візиту ізраїльського міністра в азербайджанській столиці надавали великого значення. Він був прийнятий президентом Ільхамом Алієвим і міністром оборони генерал-полковником Закіром Гасановим. Поза сумнівом, що в першу чергу обговорювалися питання військово-технічної співпраці. Ізраїль поставляє до Азербайджану широкий спектр озброєнь, у тому числі ракет, систем наведення і безпілотних літальних апаратів (БПЛА). З урахуванням обстановки, що складається, в Баку зацікавлені у посиленні такої співпраці та збільшенні постачань озброєнь.
Ще одним чинником забезпечення безпеки в регіоні став саміт президентів Азербайджану, Грузії та Туреччини, який пройшов у Тбілісі.
Хоча значну увагу учасники зустрічі приділили питанням енергетики і транспортування енергоресурсів, політичних проблем також торкнулися.
Президент Туреччини Абдулла Гюль зауважив також, що конфлікти на Південному Кавказі мають бути врегульовані в рамках територіальної цілісності держав. «Ми ще раз підтвердили, що підтримуємо територіальну цілісність Грузії й Азербайджану, і наголосили на важливості врегулювання регіональних конфліктів у рамках миру та територіальної цілісності».
За словами президента Туреччини, під час тристоронньої зустрічі, разом з регіональними, обговорювалися і глобальні питання. «Ми єдині в думці, що українська політична криза вплине на мир і стабільність у нашому регіоні, і ми - прибічники врегулювання політичної кризи в Україні в рамках територіальної цілісності та міжнародного права. Туреччина, Азербайджан і Грузія - однодумці в українському питанні». Абдулла Гюль запевнив, що Туреччина уважно стежить за становищем кримських татар.
Із наведених фактів вбачається істотна зміна політичної конфігурації в регіоні Південного Кавказу.
По-перше. Азербайджан і Грузія опинилися перед безпосередньою загрозою своєї незалежності. Хоча щодо цих двох держав поки не надходять подібні вислови з Москви, проте, така, вибачте на слові, тиша досить загрозлива. І проведення маневрів у каспійському регіоні може стати початковим етапом переходу до безпосереднього тиску.
По-друге. Азербайджан затиснули з трьох сторін: Росія, Вірменія, як продовження першої, у якійсь мірі Іран. Спроба налагодити відносини з останнім поки увінчалася відносним успіхом. Тегеран наполягатиме на припиненні співпраці з «третіми державами», під якими маються на увазі Ізраїль, США і ЄС. Відмовитися від взаємодії з ними Баку не може, оскільки просто залишиться беззбройним перед лицем безпосередньої військової загрози, в першу чергу, з боку Вірменії. Надалі і Росії. Гонка озброєнь у регіоні просто не залишає азербайджанському керівництву інших можливостей захистити свою країну, що і підтвердив останній візит ізраїльського міністра закордонних справ.
Грузія приблизно в такому ж, якщо не сказати ще гіршому, становищі. Російські війська стоять у безпосередній близькості від Тбілісі, і проблема обороноздатності країни стоїть дуже гостро. Всі дипломатичні зусилля нового грузинського керівництва хоч якось розрядити взаємну з Росією напруженість, не дають результату. Це і зрозуміло, адже Москва вимагає повної капітуляції, на що будь-яка держава, яка поважає себе, піти просто не може.
По-ТРЕте. Розвиток української кризи наочно показує: ЄС і США готові надавати державам на пострадянському просторі в основному дипломатичну підтримку. До того ж неповну і вельми суперечливу. Діяльність Мінської групи з урегулювання конфлікту довкола Нагірного Карабаху показує її повне безсилля та непослідовність. У чомусь на Захід можна сподіватися, але у вкрай обмежених формах.
Ці й інші чинники змушують Азербайджан і Грузію формувати регіональні об’єднання безпеки. Тут їх природним партнером виступає Туреччина. Політичний трикутник Баку - Тбілісі - Анкара обіцяє стати реальною альтернативою агресивному курсу Москви і пов’язаного з нею Єревана.
Можливо, що у майбутньому в такому союзі знайдеться місце і для України. Коли відіб’ємося і поставимо російських агресорів на належне їм місце.
