Протягом 25 років так званий Вашингтонський консенсус, що містить заходи, направлені на розширення ролі ринків і обмеження ролі держави, домінував у політиці економічного розвитку. Як сказав у 2002 роцi Джон Уїльямсон, який винайшов цей термін, ці заходи «являють собою «материнство та яблучний пиріг», ось чому вони й призвели до консенсусу».
Але не сьогодні. Відомий економіст Гарвардського університету Дені Родрік — останній із числа тих, хто ставить під сумнів інтелектуальні засади Вашингтонського консенсусу в своїй новій впливовій книзі під назвою «Одна економіка, безліч рецептів: глобалізація, інститути й економічне зростання». Теза Родріка полягає в тому, що незважаючи на те, що економіка лише одна, існує безліч рецептів успішного розвитку.
Родрік зробив усім нам величезну послугу тим, що так відкрито заявив про наявність «однієї економіки». Будь-якого критика, який стверджує, що економіка допускає лише один теоретичний підхід, вважали б параноїком, тоді як позиція Родріка створює можливість для дискусії, яка в іншому випадку була б неможлива.
Теза «безлічі рецептів» полягає у тому, що країни розвиваються успішно, притримуючись еклектичної політики, розробленої з урахуванням специфічних умов кожної окремої країни, а не загальних формул, виведених економістами-теоретиками. Це ставить під питання Вашингтонський консенсус із його єдиною для всіх формулою приватизації, дерегулювання ринку праці, фінансової лібералізації, міжнародної економічної інтеграції та макроекономічної стабільності, заснованої на низькому рівні інфляції.
Але, в той час як теза безлічі рецептів є дуже привабливою та має серйозне емпіричне обґрунтування, а також відповідає духу теоретичного плюралізму, твердження про існування «однієї економіки» є невірним, оскільки має на увазі, що неокласична економіка є єдиною істинною економікою.
Викрити цю обмеженість частково складно тому, що економісти — неокласики діляться на тих, хто вважає, що реальні ринкові економіки наближаються до вільної конкуренції, та тих, хто так не вважає. Перші належать до «Чиказької школи», провідними представниками якої є Мілтон Фрідман і Джордж Стіглер. Другі належать до «Школи Масачусетського технологічного інституту (МТІ)», який асоціюється з Полом Самуельсоном. Родрік належить до школи МТІ, так само як такі відомі особистості, як Пол Кругман, Джозеф Стігліц і Леррі Саммерс. Цей розкол приховує фундаментальну єдність мислення.
Представники «Чиказької школи» стверджують, що реальні ринкові економіки діють ефективно (тобто Парето-оптимально), й що їхні показники не можуть бути поліпшені за допомогою державної політики. Таким чином, будь-яке втручання в економіку з боку держави комусь шкодить.
Представники школи МТІ, навпаки, стверджують, що реальні ринкові економіки страждають від ринкової неефективності, включаючи незавершену конкуренцію та монополії, екстерналії, пов’язані з такими проблемами, як забруднення навколишнього середовища, і нездатність надати суспільні блага, як, наприклад, освітлення вулиць або національна оборона. Отже, державне втручання, направлене на усунення ринкової неефективності, а також широко поширеної неповноти інформації та відсутності багатьох необхідних ринків, може принести користь усім.
Тут йдеться не про справедливості, яка є окремим питанням. Дійсно, ані представники Чиказької школи, ані представники школи МТІ, не стверджують, що результати діяльності ринків справедливі, тому що реальні результати діяльності ринків залежать від початкового розподілу ресурсів. Якщо цей розподіл був несправедливим, нинішні та майбутні результати також будуть несправедливими.
Чиказькі економісти, схоже, вважають, що реальні результати є прийнятно несправедливими й, що більш важливо, що спроби усунути несправедливість обходяться дуже дорого, тому що здійснення тиску на ринки призводить до економічної неефективності. Вони вважають, що втручання з боку уряду має тенденцію призводити до додаткової та дорогої неефективності через бюрократичну некомпетентність і погоню за рентою, тоді як приватні інтереси намагаються направити політику собі на користь.
Економісти МТІ дотримуються протилежних поглядів: справедливість важлива, реальний світ неприйнятно несправедливий, і помилки уряду можна запобігти за допомогою гарного інституційного дизайну, включаючи демократію.
Ці відмінності відображають інтелектуальне багатство неокласичної економіки, але не виправдовують тези, що існує лише одна економіка. Навпаки, неортодоксальні економісти, як Торстен Уеблен і Джозеф Шумпетер, давно підняли багато сучасних питань у неокласичній економіці, включаючи роль соціальних норм і відносин між новими технологіями й економічними циклами.
Основні теоретичні концепції неортодоксальної економіки фундаментально несумісні з неокласичною економікою у будь- якій з її двох сучасних форм. Ці концепції надають абсолютно іншого пояснення реального світу, включаючи розподіл прибутків і визначальні чинники економічної активності та зростання. Більш того, вони часто призводять до абсолютно інших розпоряджень у сфері економічної політики.
Покійний Роберт Хейлброннер — один із найвідоміших студентів Шумпетера — вважав економіку «практичною філософією». Також, як філософи розходяться у поглядах щодо природи істини та розуміння, економісти розходяться у поглядах стосовно діяльності реальної економіки. В економіці, як і в інших суспільних науках, парадигми повинні співіснувати. Однак на практиці переважання віри в «одну економіку», особливо в Північній Америці й Європі, стало все більше призводити до вузького та виключного підходу до дисципліни.
Цю реальність складно пояснити. Одна з причин полягає в тому, що ліберальні економісти — неокласики, такі як Стігліц і Кругман, поділяють загальні цінності з неортодоксальними економістами, а загальні цінності легко об’єднати із загальним аналізом. Ще одна причина полягає в тому, що неортодоксальні економісти й економісти школи МТІ нерідко мають однакові погляди з приводу економічної політики, хоч і на підставі різних аргументів. І, нарешті, більшість людей вважає абсолютно неймовірним те, що економістам вистачає сміливості насаджувати один погляд на економіку.
Теза безлічі рецептів збагачує внесок неокласичної економіки в дискусію про розвиток, і багато які з її пропозицій у царині економічної політики знайдуть підтримку серед неортодоксальних економістів. Однак вона не може торкатися глибоких інтелектуальних відмінностей щодо економічного розвитку, торгівлі і глобалізації, тому що відмовляється визнати легітимність таких розбіжностей.
Повторюючи твердження про «одну економіку», Родрік ненавмисно викриває цензуру в сучасній економіці. Велике значення має не визнання наявності безлічі рецептів, а створення простору для інших поглядів у сфері економічного аналізу та політики.
Томас ПАЛЛІ — в минулому головний економіст Комісії з перегляду відносин у сфері економіки та безпеки між США та Китаєм і автор книги «Пост- кейнсіанська економіка».
