Схоже, весь світ вважає Китай наступною великою світовою державою. Поїздка в Пекін тільки підтверджує це враження. Із пилу, шуму, іскор зварювання, флотилії бетономішалок і будівельних кранів, виникає місце проведення літніх Олімпійських ігор 2008 року. Відвідувач відчуває себе незначним у хаотичній масштабності цього епічного підприємства.
Але, якщо дивитися на будівництво з напівзавершеного Morgan Centre — комплексу розкішних апартаментів (де річна рента досягає $800 тис.) і семизіркового готелю, що зводиться поруч із олімпійською ділянкою, охоплює благоговіння не тільки перед розмахом проекту, але й перед сміливістю його дизайну. Внизу, як деякий гратчастий пиріг, розташовується Олімпійський стадіон дизайну «пташине гніздо» фірми Herzog & de Meuron. Поруч із ним надзвичайна «водна труба» або Центр водних видів спорту китайсько-австралійського дизайну.
Навряд чи когось може здивувати те, що після закінчення Ігор, лідери комуністичної партії Китаю мають намір покинути свої ретро-павільйони в Чжуннаньхай — закритому комплексі неподалік від Забороненого Міста, щоб переїхати в новий комплекс по сусідству з Olympic Green — новим центром влади Китаю. Китайські лідери бачать в Олімпійських іграх не тільки національне свято, але й найбільшу в історії можливість для реклами китайської продукції.
Відчуваючи прометеївську енергію в Пекіні, легко повірити в прагнення Китаю знову піднести себе на рівень світового багатства і влади. Дійсно, за останні півстоліття, вирішивши щось зробити, китайці завжди демонстрували разючу стійкість і рішучість, будь то здійснення революції Мао або ж аналогічний розмах, з яким вони здійснюють економічну контрреволюцію, розпочату День Сяопіном.
Але, щоб стати справді «великою нацією», Китай повинен зробити два великих кроки вперед. По-перше, він повинен грати активнішу й конструктивнішу міжнародну роль. Китай нині має широкі зв’язки зі світом, особливо з Третім світом, завдяки торгівлі. Але він зберігає поняття суверенітету XIX століття, а саме те, що всередині державних кордонів країни її лідери мають абсолютне право робити все, що побажають, без «втручання» ззовні. Цей погляд не тільки відстає від міжнародних тенденцій, але також не дає можливості Китаю грати кориснішу роль у кризових ситуаціях в інших країнах світу.
Китайські лідери бояться, що якщо вони почнуть робити заяви про внутрішні справи інших країн, або підтримають санкції чи миротворчі місії ООН, вони допоможуть створити прецедент, який дозволить іншим втручатися у внутрішні справи Китаю. Але китайський уряд щойно отримав тривожний сигнал із Судану, звідки Китай імпортує 50% всієї нафти. Не вчинивши тиск на суданського лідера Омара аль- Башира, щоб дозволити миротворчим силам ООН припинити різанину в Дарфурі, Китай раптом виявив, що обіцянка рівних і бездоганних Олімпійських ігор може виявитися під загрозою.
Актриса Міа Ферроу, наприклад, припустила, що Олімпійські ігри 2008 року можуть запам’ятатися як «ігри геноциду». Це привернуло увагу китайського керівництва. Протягом кількох днів у Судан були направлені емісари і аль-Башир поступився. Це був важливий момент еволюції Китаю з гравця захисту в гравця нападу на світовій арені.
Другою проблемою Китаю є його гібридна капіталістично-ленінська система правління, яка може не функціонувати досить добре без демократичної системи підзвітності і влади закону. Партійні лідери можуть не розуміти потреб народу в достатній мірі для того, щоб реагувати на такі проблеми, як корупція, погіршення екологічної ситуації або селянські повстання, до того, як криза може зробити їх нерозв’язними.
Хоч їх навряд чи можна назвати демократами, президент Ху Цзіньтао та прем’єр Вень Цзябао вже виділяють велику кількість часу й ресурсів на соціальні проблеми в сільській місцевості, де почалася революція Мао, але де зростання прибутків населення відстає від інших частин країни. Ху і Вень відмінили національні сільськогосподарські податки, зробили навчання в сільських школах безкоштовним, ввели нову програму медичного страхування в сільській місцевості й надали гарантії того, що, оскільки приватне володіння сільськогосподарською землею досі залишається неможливим, селяни можуть продовжити свою довготривалу оренду.
Так що Китай, можливо, рухається до нового способу взаємодії зі світом і відносин із власним народом; його цікава модель авторитарного капіталізму, можливо, повільно перетворюється на деяку нову життєздатну модель довгострокового розвитку. Але, як завжди зазначав Мао, теорію не можна плутати з практикою, і стійкість такої моделі залишається недоведеною. Дійсно, жодній державі, керованій комуністичною партією, поки ще не вдалося реформувати себе достатньою мірою для того, щоб успішно модернізуватися й розвиватися. Щодо цього Китай є як першопроходцем, так і цікавим прикладом розвитку.
Якою державою Китай прагне стати й куди він рухається, досі залишається загадкою. У цю хвилину увага Китаю зосереджена не на грандіозних політичних баченнях майбутнього, а на грандіозних баченнях Пекіна відродженого, щоб вразити світ. Під поверхнею є багато загрозливих тріщин. Але проїжджаючи повз Olympic Green у Пекіні, багато китайців повірять, що їм, можливо, вдасться знайти золоту середину в цьому безпрецедентному й незвичайному експерименті будівництва нації.
Орвіль ШЕЛЛ — відомий фахівець із Китаю, декан факультету журналістики Каліфорнійського університету в Берклі
