Цієї весни виповниться третя річниця хвилі репресій, під час якої режим Фіделя Кастро арештував 75 провідних кубинських дисидентів, котрим винесли вироки про тривале ув'язнення. Невдовзі після цього багато моїх друзів і я сформували Міжнародний комітет за демократію на Кубі.
Спогади про хоробрість тих, хто не втратив своєї суспільної свідомості, подолав страх і зміг протистояти комуністичній диктатурі, все ще свіжі в моїй пам'яті. Вони нагадують мені про дзвін ключів, що був чутний на Вацлавській площі в Празі — а пізніше, і по всій території колишньої тоді ще Чехословаччини — восени 1989 року.
У цьому якраз і полягає причина, через яку я дзвенів ключами на конференції, що закликає до демократії на Кубі, яку три роки тому організував наш комітет у Празі. Я намагався привернути увагу міжнародної спільноти до ситуації з правами людини на Кубі, щоб підтримати опозицію цієї країни та надихнути всі її продемократичні сили. Європейський Союз тоді ввів дипломатичні санкції проти режиму Кастро, хоча, за великим рахунком, вони були символічними.
Однак незабаром після цього ситуація змінилася. ЄС налагодив діалог із кубинським режимом, санкції були умовно зняті, а дисидентам ясно дали зрозуміти, що їхня поява в посольствах кількох демократичних країн не вітається. Боязкий компроміс і політичні виправдання — як це часто бувало в історії — взяли гору над принциповою позицією. Кубинський режим у свою чергу зробив оманливий жест, випустивши невелику кількість в'язнів совісті, головним чином тих, хто зазнав катувань і був серйозно хворий; ті ж, кого режим боявся найбільше, залишилися помирати в сумнозвісних кубинських в'язницях.
Ті з нас, хто живе в нових посткомуністичних демократичних державах Європи, відчули на собі подібні політичні угоди, коли жили позаду «залізної завіси». Нам також добре знайомі твердження про те, що європейська політика не призвела до якихось масових арештів на Кубі. Але демократія показала свою слабкість, а кубинський режим, у свою чергу, адаптував свою тактику.
Такі поважні організації, як «Репортери без кордонів» і «Міжнародна амністія», зібрали цілком достатню кількість свідчень насильства та залякування вільно мислячих кубинців, яких чекає дзвін, що трохи відрізняється від дзвону ключів. Розгляд їхній справ часто закінчується не в судах, а в лікарнях. Групи «борців за революцію», а насправді — кубинська таємна поліція, жорстоко нападають на своїх політичних противників і обвинувачують їх в абсурдних злочинах, щоб залякати їх або змусити залишити країну. Таке сплановане переслідування на острові називає «actos de repudio» — «зречення від зрадників».
Політичне насильство, що маскується під прості вуличні злочини, завжди важко довести, на відміну від багаторічних термінів ув'язнення, а тому воно не отримує належної уваги з боку світової спільноти. Однак тисячі колишніх політичних в'язнів у Центральній і Східній Європі можуть засвідчити той факт, що стусан від агента таємної поліції на вулиці є не менш болісним, аніж стусан від наглядача в стінах в'язниці.
Безпорадність жертви перед організованими урядом вуличними бійками та загрози її сім'ї мають такий самий вплив, як і безпорадність перед переслідуванням під час розслідувань справ про державну безпеку. Багато європейських політиків, які прагнули побачити справжню ситуацію, в останні кілька років були відсторонені.
Деякі європейці, очевидно, вважають, що Куба — це далека країна, долею якої їм не обов'язково цікавитися, бо їм вистачає власних проблем. Але ті труднощі, які сьогодні долають кубинці, — це частина нашої власної європейської історії. Хто краще за європейців, які породили комунізм і реалізували його на практиці, а потім самі розплачувалися за це протягом багатьох десятиріч, може знати про страждання, заподіяні кубинському народу?
Людство продовжуватиме розплачуватися за комунізм до того часу, поки ми не навчимося йому протистояти, використовуючи всю політичну відповідальність і рішучість. І в нас є безліч можливостей діяти так і в Європі, і на Кубі. Немає нічого дивного в тому, що нові держави-члени ЄС принесли з собою в Європу новий історичний досвід, а разом із ним і набагато менше розуміння та толерантності до поступок і компромісу.
У середині червня представники держав-членів ЄС зустрінуться в Брюсселі, щоб обговорити суспільну політику Куби. Європейські дипломати повинні оцінити наслідки режиму Фіделя Кастро. Вони повинні показати, що ніколи не ігноруватимуть його методів, або нехтуватимуть стражданнями кубинських в'язнів совісті. Ми не повинні забувати про безіменних жертв «зречення від зрадників» Кастро.
Вацлав ГАВЕЛ — колишній президент Чеської Республіки та засновник Міжнародного комітету за демократію на Кубі. Мадлен ОЛБРАЙТ — колишній держсекретар США. Андре ГЛЮКСМАН — французький філософ. Арпад ГЕНЦ — колишній президент Угорщини. Вітаутас ЛАНДСБЕРГІС — колишній президент Литви. Адам Міхник — колишній польський дисидент, головний редактор газети Gazeta Wyborcza.
