Візит азербайджанського президента Ільхама Алієва до Туреччини приніс для Росії неприємні новини. За підсумками першого засідання азербайджано-турецької Ради стратегічної співпраці на найвищому рівні був підписаний пакет газових угод щодо другої стадії проекту «Шах Деніз». Він розглядається як основне джерело енергоресурсів для «Південного газового коридору», альтернативного російським проектам газопостачання до Європи. Згідно з укладеною угодою Азербайджан постачатиме в європейські країни 10 млрд. кубометрів газу щороку, а до Туреччини — 6 млрд.
Туреччиною і Європою справа не обмежується. Підписана угода дозволить Азербайджану постачати природний газ до країн Близького Сходу і Південно-Західної Азії. Як заявив агентству Trend офіційний представник Міністерства енергетики Йорданії Махмуд Аль-Ейс, «Йорданія розглядала закупівлю азербайджанського газу морським маршрутом із Туреччини і сухопутним — шляхом приєднання азербайджано-турецького газопроводу до Панарабського. Угода між Туреччиною і Азербайджаном полегшить процес придбання газу». Він також сказав, що Йорданія має намір побудувати новий термінал для прийому зрідженого газу в порту Акаба. Усього планується купувати понад 1,5 млрд. кубометрів газу на рік. Розглядаються проекти постачання азербайджанського газу через Туреччину до Ізраїлю та Сирії. З останньою вже є відповідний договір, але його реалізація зупинилася внаслідок внутрішньополітичних проблем Дамаска.
Неприємності Росії не обмежуються все більшою проблематичністю реалізації улюбленого дітища Володимира Путіна — трубопроводу South Stream. Туреччина не лише охолола до самої ідеї його проведення через свою економічну зону, але й демонструє надзвичайну зацікавленість (а тепер і діє у цьому напрямі) у проектах, що проходять через її територію. І зацікавленість ця має не стільки комерційний, скільки політичний характер.
Від South Stream Анкара майже нічого не отримує. Навіть плату за транзит. Поступки в ціні на газ від Росії, по-перше, не такі вже великі і обмежені в часі. По-друге, розгалужена транспортна інфраструктура з Каспійського регіону, а також з Ірану і Іраку дає в руки турецькому керівництву цілу низку політичних козирів не лише на переговорах з Європою, але й з іншими важливими країнами Близькосхідного регіону.
Політична концепція міністра закордонних справ Туреччини Ахмета Давутоглу «нуль проблем з сусідами» не лише не дала істотних результатів, а, навпаки, породила нові, та ще й важко вирішувані.
Спершу провалилася спроба налагодити відносини з Вірменією. Цюріхські протоколи залишилися порожнечею на папері. У той же час вони спричинили проблеми у відносинах з Азербайджаном. У Баку справедливо вважали, що ослаблення ізоляції Вірменії з боку Туреччини не наблизить карабаське врегулювання, а в майбутньому ще більше ускладнить його. До того ж громадська думка усередині Туреччини, а також опозиція розглядали протоколи як пряму зраду братського народу. Навіть заборони на розгортання азербайджанських прапорів під час футбольних матчів команд Туреччини і Вірменії викликали буквально шквал критики.
Конфронтація з режимом сирійського президента Асада призвела до зростання напруженості з Іраном. У Тегерані вкрай роздратовано відреагували на згоду Анкари розмістити американський радар системи ПРО. Та й спроби лідирувати у мусульманському світі викликали протидію іранських теократів і президента Ахмадінежада. Дійшло до погроз ракетного обстрілу турецької території в разі проникнення турецьких військ у пограничні сирійські райони.
За короткий час Туреччина зіпсувала відносини з Європейським Союзом унаслідок головування Кіпру в цій організації, проблем з розмежуванням економічних зон довкола цього острова, пов’язаних з розвідкою і видобутком газу, і, нарешті, з Ізраїлем. Останнє призвело до значної напруги у відносинах влади з турецькими військовими внаслідок фактичного розриву військово-технічної співпраці двох країн.
Політичні наслідки мала і природна катастрофа — сильний землетрус. Після гучної відмови від іноземної допомоги турецька влада, що виявилася нездатною надати ефективну допомогу постраждалим, а також у пошуках людей під завалами, вимушена була угамувати свою гордість і все-таки прийняти допомогу, у тому числі від Ізраїлю. Тим паче що ізраїльські рятувальники вважаються одними з найкращих у світі.
Мабуть, в якийсь момент в Анкарі зрозуміли, що ризикують опинитися у політичній ізоляції перед лицем доволі сильних супротивників. Різко був знижений войовничий тон відносно Тель-Авіва. Більше того, Туреччина активно сприяла переговорам Ізраїлю з ХАМАС щодо обміну тепер уже старшого сержанта Гилада Шаліта на арештованих палестинських терористів, за що заслужила слова подяки від ізраїльського президента. Отже, якщо не відновлення колишнього рівня відносин з Ізраїлем, то принаймні зниження напруженості між двома країнами стає насущним завданням турецької дипломатії.
І тут роль Азербайджану важко переоцінити. Баку не лише зберіг добрі стосунки з Ізраїлем, але й продовжує нарощувати співпрацю у багатьох сферах, зокрема у військово-технічній. Природно, що азербайджанський міст з налагодження так необачно зруйнованих відносин для Анкари є найзручнішим і тому привабливим. Але цим отримувані переваги не вичерпуються.
Азербайджан — ключова країна Каспійського регіону не лише в сенсі величезних запасів енергоресурсів, а й внаслідок свого геополітичного положення. Це для Туреччини може стати можливістю не лише реалізувати свої устремління в тюркському світі, а й змінити свою політичну філософію. Так звані м’які ісламісти, які перебувають при владі, почали розуміти, що наявних власних ресурсів для реалізації амбітних завдань принаймні в регіональному масштабі явно недостатньо. Перебувати у ворожому оточенні, куди себе загнала Туреччина, вона не може. Тому почався пошук шляхів без «втрати обличчя» виходу із ситуації, що скалалася. Певну роль у цьому покликаний відіграти саміт Ради співпраці тюркськомовних країн, що відбувся 20—21 жовтня поточного року в Алмати і в якому взяли участь президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв, президент Азербайджану Ільхам Алієв, президент Киргизії Роза Отунбаєва і віце-прем’єр Туреччини Бекир Боздаг. До перетворення на політичну організацію справа ще не дійшла, але є наявним прагнення до посилення співпраці згаданих країн. У цьому контексті тісні відносини з Баку є важливим елементом такого повороту. Хоча під час візиту президента Ільхама Алієва основна увага була приділена економічним проблемам, проте їх політична складова досить зрозуміла і прозора.
Для Баку досягнуті угоди також украй важливі. Транспорт газу і збільшення прокачуваного об’єму, перспектива приєднання Туркменії до постачань також набуває політичного характеру. І тут не можна оминути увагою можливу реакцію Росії. У світлі посилення в Кремлі войовничої частини бюрократії слід чекати більшої ставки Москви на Єреван. Це безпосередньо позначиться на всьому комплексі відносин з Москвою, зокрема на карабаській проблемі. Навіть до примарної осі Баку — Анкара у Москві поставляться вороже і спробують зі свого боку відігратися. Зрозуміло, як і де. Тому Азербайджану слід готуватися до затяжних дипломатичних битв та інтенсифікувати пошук союзників.
Туреччина робить крок назад, аби пройти вперед. У дипломатії таке трапляється скрізь. Саме у цьому світлі слід розглядати згоду на розміщення американського радара. У той же час від довгострокових цілей своєї політики, зокрема від лідерства у мусульманському світі, Анкара відмовлятися не буде. Просто тактика лобових прямолінійних рішень довела свою безперспективність. І якщо серед турецького керівництва є таке розуміння, то це вже на краще.
