Тоді як нова хвиля заходів жорсткої економії набирає чинності, по всій Європі скорочуються бюджети. І витрати на оборону виявилися найлегшою знахідкою. Навіть Британія при консерваторові Девіді Кемероні приєдналася до цієї гонки зі скорочення оборонних витрат.
Ці скорочення відбуваються в той час, коли європейські зусилля з прийняття на себе рівної частки оборонного тягаря Заходу беруться під сумнів — особливо в Афганістані, де більшість європейських країн обмежили свою участь, наполягаючи на нескінченних запереченнях, які зазвичай існують для того, аби тримати свої війська подалі від найнебезпечніших зон.
Скорочення оборонних бюджетів також відбувається тоді, коли вперше в сучасній історії Азія обігнала Європу в загальній сумі витрат на оборону. Тривалий період, коли Західна Європа займала третє після США і Росії місце в світі по концентрації військової сили, здається, закінчився.
США як домінуюча в світі військова сила не зустрічає серйозного суперництва, принаймні, поки. Насамкінець, Америка витрачає на свої збройні сили майже стільки ж, скільки й решта світу. Але картина змінюється зі швидким зростанням оборонних витрат Китаю. Офіційні темпи зростання військових витрат Китаю — 15% на рік упродовж останнього десятиліття — істотно зросли, адже є ще й приховані військові витрати. Зростаюча стурбованість серед сусідів Китаю, особливо в Індії, також призвела до значного збільшення витрат на оборону в інших азійських державах.
Окрім того, скорочення європейських військових бюджетів починають викликати серйозну напруженість усередині Північноатлантичного альянсу. НАТО часто характеризують як конструкцію із двома колонами і рамою, що символізує загальні цінності, які формують основу Альянсу. Але навіть за часів холодної війни американці часто вказували на те, що європейська колона відсутня. Більш справедливий розподіл навантаження був постійною вимогою США.
Ці суперечки скоро можуть спалахнути знову, адже зараз США не менше за Європу стикаються з важкими бюджетними проблемами. Дійсно, під час жорсткої економії американські політики навряд чи захочуть зрозуміти бажання європейців скоротити оборонні бюджети, які в сумі вже набагато нижче встановленого в НАТО офіційного рівня в 2% від ВВП.
Проблема Європи не лише в недостатньому фінансуванні оборони, але також і в низькій ефективності, коли доходить до прямого призначення цих витрат: використання сили, коли і де це необхідно. Здатність Європи до розгортання бойових сил просто дуже низька щодо кількості чоловіків і жінок в уніформі. Часто напівжартома наголошується, що кількість генералів і адміралів у деяких європейських країнах (у яких саме, не згадується) зухвало непропорційна кількості воюючих частин.
Європейська військова ефективність також обмежується різними політиками закупівель — ті країни, що виробляють військову техніку, вважають за краще розміщувати замовлення у себе вдома. Це правильно відносно озброєння, так само як і щодо логістичних можливостей, де, попри величезні зусилля впродовж багатьох років витягнути більше з тих фондів, які скорочуються, все ще залишається великий потенціал для інтеграції і стандартизації.
Оборонні угоди, укладені нещодавно Францією і Сполученим Королівством, демонструють гарний приклад того, що може бути досягнуто великою співпрацею та інтеграцією — навіть хоча це і суто двосторонні стосунки без будь-якого прямого зв’язку з ЄС або НАТО. Але цінність цієї нової «Паризько-Лондонської Антанти» буде обмеженою, якщо обидві країни уріжуть свої військові витрати настільки, що їх спільна сила залишиться в кращому разі незмінною. Те, що Британія планує профінансувати будівництво нового авіаносця, але не літаків, які з нього злітатимуть, передбачає, що ресурси в цієї нової Антанти будуть вельми мізерні.
Та все ж, франко-британська співпраця, якщо вона набуде реального змісту, може надихнути інших, хоча завдання по втіленню угоди в життя величезні. Британським «Томмі» доведеться вивчати французьку, а французьким легіонерам — англійську. І обмеження у дусі співпраці, без сумніву, виявляться при вході в кожну армійську і флотську їдальню. Врешті-решт, чи може хто-небудь уявити собі французьких солдатів, які їдять «плямистого собаку» (варений пудинг із родзинками) або яку-небудь іншу кулінарну особливість Королівського ВМФ?
Чимось більш багатообіцяючим може стати можливе запрошення Індії до участі в розробці, разом із Францією, Німеччиною та Англією нового спільного євро-винищувача. Прихильність Індії до оборонних витрат та її бажання набувати просунутих військово-промислових технологій можуть дати ту енергію, якої не вистачає Європі. Але з німецькими Люфтваффе, плануючими сильно урізувати закупівлі євро-винищувачів, Індія може й передумати брати участь у проекті.
Ту енергію і прихильність до оборонних витрат, яку представляє Індія, потрібно влити до Європи, тому що європейська риторика щодо її глобальної стратегічної ролі залишається у розпалі. Але, здається, вічність пройшла з тих пір, як у 1993 році бельгійський міністр закордонних справ (як голова ради міністрів Євросоюзу) заявив на саміті АСЕАН у Сінгапурі: «Залишилося лише дві супердержави — Європа і США!»
Якщо європейці хочуть, аби їхні амбіції сприймалися серйозно, вони мають віднайти способи, яким чином зайнятися занепадом європейської військової потужності. Політичним лідерам доведеться сказати своїм виборцям, що існують межі того, наскільки можна скорочувати військові бюджети, оскільки «дивіденди світу» після завершення холодної війни давно вичерпалися. Європейцям можливо доведеться прийняти нові моделі співпраці між національними збройними силами, аби привести їх до ефективного використання.
В іншому випадку не лише європейські глобальні політичні амбіції виявляться неспроможними, а також їхні союзники по той бік Атлантики втратять терпіння від відмови європейців узяти на себе свою частку тягаря гарантування безпеки.
Уффе Еллеманн-Йенсен — колишній міністр закордонних справ Данії.
