Чи означає це, що коли Фідель Кастро повністю відійде від влади, що Куба має шанси стати незабаром вільною? Після 47 років всіляких заборон, обмежень і вживляння до кубинської дійсності ідеологічних забобонів Куба нарешті може отримати свій шанс. Хоча не варто забувати, що за довгі роки свого правління «залізному Фіделю» вдалося «каструвати» громадянське суспільство в країні, тож відновлювати демократичне життя доведеться з нуля.
Навряд чи можна вважати, що кубинці найбільш боязкі люди у світі й тому вони покірно увесь цей час терпіли диктатуру братів Кастро. Єдине, що вони могли робити за ситуації, котра склалася, — це масово тікати з «острова Свободи», не бажаючи далі проживати у «заповіднику кастрівського тоталітаризму». Режим Кастро іноді в іспаномовній пресі порівнюють зі злочинною діяльністю гангстера, котрий зумів силою захопити свою батьківщину.
Ще десятиліття тому здавалося, що після краху Радянського Союзу, головного цукрового покупця острова й нафтового постачальника, режиму Кастро втриматися не вдасться. Проте кубинське керівництво спромоглося створити свою нову економічну стратегію й пристосуватися до нової розстановки сил на міжнародній арені. Все це робилося за майже повної ізоляції та не зважаючи на потужну хвилю неолібералізму, котра прокотилася тоді світом. 90-ті роки були «темною ерою» для Куби, і кубинці від цього досить постраждали.
Зміни в економічній політиці, введені в 1993 році (вільний сільськогосподарський ринок, легалізація долара та збільшення кількості приватних підприємств), до кінця десятиліття дещо стабілізували ситуацію. Проте все це також спричинило соціальний переворот і перевернуло догори ногами цінності, вживлені революцією, оскільки перехід до подвійної системи валюти розширив прірву між власниками доларів і незаможними. Щоправда, політика заміни імпорту в останні роки мала істотні успіхи. Використовуючи свою власну нафту, Куба тепер стала майже самостійною у виробництві електроенергії. А туристична сфера на 70% задовольняє свої потреби, використовуючи кубинські товари. Водночас реструктурування цукрової промисловості загрожує небезпеками, а половина цукрових заводів на Кубі закрилися. Намагання зайняти людей, що вивільнились у сільському господарстві, провалилася через брак коштів на насіння, пестициди і сільськогосподарські машини.
Істотно допомагає Кубі те, що великий прихильник Кастро президент Венесуели Уго Чавес виявив до свого гаванського колеги «велику антиамериканську солідарність». Сьогодні Каракас поставляє на Кубу сиру нафту і продукти її переробки за дуже сприятливими для кастрівського режиму цінами. Гавана ж розплачується за усі ці поставки «натурою»: масово посилаючи своїх лікарів, спортивних тренерів і викладачів до дружньої Венесуели та приймаючи на навчання венесуельських студентів у свої університети і пацієнтів до кубинських лікарень.
Багато хто серед кубинського керівництва зачарований китайським досвідом економічного зростання. Однак уся історія розвитку Куби під керівництвом Кастро наочно доводить, що повторити китайський досвід кубинським комуністам не вдасться. Уряду рано чи пізно доведеться визнати, що успішна реорганізація економіки є малоймовірною без кардинальних змін в її економічних установах та майнових відносинах. Контрольована ж уручну економіка, котра регулюється політичними рішеннями, не може бути ефективною і відповідати прагненням та інтересам різних прошарків кубинського суспільства.
Незважаючи на досягнення у медичній сфері, яким могла б позаздрити, можливо, більшість демократичних країн Латинської Америки, деяка частина кубинського населення ризикує втратити здоров’я, перебуваючи в стані економічної невпевненості. Адже сьогодні, навіть за кубинськими мірками, 20% кубинців проживають за межею бідності. Тому багато хто з них задіяний у нелегальній економіці чи змушений займатися крадіжками. Власне, існують три основні фактори, котрі збільшують соціальну нерівність і поширюють бідність: зростання диференціації доходів; збільшення нерівності між областями країни; нова соціальна ієрархія, яка формується матеріальним багатством, символом успіху. Після половинчастої реформи суспільного сектору робота держслужбовців виявилася набагато менше оплачуваною, аніж діяльність приватного сектору. Доходи різних прошарків кубинського суспільства стали більш поляризованими, а якість виконання робіт значно погіршилася. Складні соціальні та культурні зміни фрагментували соціальне порозуміння, ізолювавши від решти суспільства найбільш уразливі категорії громадян, спровокувавши певну напруженість між чорношкірими й білими кубинцями. Крім того, збільшилися регіональні нерівності. Так, на сході Куби біля 22% населення не мають достатнього медичного обслуговування та їжі. Значно зростає кількість таємних фабрик і складів, а через дуже низький рівень заробітної плати населення уряд неспроможний зупинити зростаючі розтрати і корупцію. Фермерів, зайнятих у приватному секторі, власників приватних ресторанів і осіб, котрі зайняті у сфері туризму, можна умовно зарахувати до представників нового підприємницького класу, пов’язаного з іноземним інвестиційним сектором.
Соціополітичні протиріччя на кастрівській Кубі гостро проглядаються на всіх рівнях. Молодь прагне достовірної інформації та політичних змін. Католицька церква стверджує, що для багатьох, включаючи навіть високопоставлених осіб, єдиний вибір полягає у тому, щоб залишити країну. Незважаючи на певну можливість отримати вищу освіту, молоді дипломовані фахівці рідко знаходять собі роботу, котра б відповідала їхній спеціальності. Підконтрольні владі ЗМІ та обмеження доступу до інтернету обмежує отримання будь-якої альтернативної інформації. А нерозвиненість телефонної мережі й дефіцит телефонних номерів (6,37 телефону на 100 кубинців) роблять важкодоступним доступ до інтернету для пересічних громадян.
Професори й академіки, економісти, журналісти, соціологи і дослідники перебувають під неусипним контролем влади, котра боїться інтелектуалів як джерела потенційної небезпеки для себе. Під лозунгами необхідності захисту революції сьогодні на Кубі можна знищити будь-яку людину, прикриваючись революційною доцільністю. Проте сьогодні на Кубі кожен хоче політичних і економічних змін, окрім Фіделя Кастро і його вузького оточення.
Ера правління Кастро незворотно підходить до свого логічного завершення, але це зовсім не означає, що багато кубинських проблем зникнуть самі собою. Очевидно, що багато американських корпорацій не відмовляться визнати конфіскацію своєї власності на Кубі законною. Так само значна кількість громадян, котрі після кубинської революції змушені були покинути країну, не змирилися зі втратою свого майна. Безперечно, всі ці проблеми обов’язково постануть у посткастрівській Кубі, й вже зараз необхідно думати про те, яким чином пом’якшити для населення майбутню непросту ситуацію.
А добре пам’ятаючи досвід зникнення з мапи світу комуністичної НДР, можна прогнозувати, що більшість кубинців, які залишилися під час кастрівського правління вдома, не зможуть конкурувати з тими двома мільйонами кубинських емігрантів, котрі облаштувалися у американському штаті Флорида. «Маямці» разом з американськими бізнесовими колами здатні швидко прибрати Кубу до рук, вкачати туди необхідні фінансові вливання і знов перетворити її на всеамериканський курорт. Розуміючи це, представники молодої порослі кубинської комуністичної еліти не бажають залишатися осторонь майбутніх радикальних змін, і тому їхній вплив на Фіделя Кастро поволі виливається у нові, хоча і незначні зміни в країні. На Кубі починають набирати обертів елементи «перебудови», але допоки Фідель або Рауль Кастро залишатимуться при владі, домовитьсь із Вашингтоном навряд чи вдасться.
