У цей місяць 40 років тому почалася Культурна революція Мао, і все ж, незважаючи на вже 20-річну економічну лібералізацію, її шкода залишається забороненою темою. Сьогоднішній уряд не насмілюється мужньо зустрітися віч-на-віч зі своїм власним досвідом минулого і моральною відповідальністю. Так, через три десятиріччя опісля закінчення Культурної революції так і не почався національний самоаналіз, який так необхідний Китаю.
Звичайно ж, Комуністична партія визнала Культурну революцію «катастрофою», що було зумовлено домінуючою громадською думкою. Але уряд Китаю дозволяє обговорювати Культурну революцію тільки в межах цієї офіційної структури, придушуючи будь-які неофіційні думки. Поширений офіційний вердикт, а так само використання Лінь Бяо (віце-президента Мао Цзедуна і гаданого спадкоємця, який проти нього й повстав) і «Банди чотирьох» як козлів відпущення, затіняють злочини Мао і партії, так само, як і значні вади в системі.
Таким чином, ключові фігури Культурної революції — ті, через кого сталося так багато безглуздого насильства, або затаїлися в тиші, або роблять спроби хибної самооборони. Більшість жертв також використовують різні виправдання, щоб не копатися у своїх спогадах. І ті, хто переслідував, і ті, кого переслідували, бажають говорити лише про те, що вони були жертвами.
Наприклад, фанатичний рух Червоних охоронців охопив практично всю молодь відповідного віку. І все ж, усі вони, крім декількох старих Червоних охоронців, зберігають мовчання, говорячи, що «це не варто згадувати». У перші дні Культурної революції заснований у Пекіні Союзницький рух, що складався з дітей керівних кадрів партії, здійснював страхітливі насильницькі дії під гаслом: «Якщо батько — герой, то син — хороша людина; якщо батько — реакціонер, то син — яйце черепахи».
Але в спогадах цих буйних членів передових загонів минулого на перший план висуваються лише їхня юна пристрасть і чистий ідеалізм, або страждання їх самих та їхніх батьків. Вони не згадують свої власні варварські напади, вандалізм, грабежі й незаконні розправи. Ветерани революції відмовляються обговорювати своє зарозуміле припущення про «природну червоність» або згадувати про те, що їхнє повстання було пов’язане з бажанням набути владу. І, що ще гірше, вони не висловлюють ніякого розкаяння щодо своїх жертв.
Культурна революція зачепила весь Китай. Від неї постраждало так багато людей, що підрахувати точне число жертв дуже складно. Ще складніше підрахувати число переслідувачів. І лише небагато хто задумується і вибачається. Терор Червоних охоронців, збройні бої між повстанськими сектами, групи, зібрані для «чистки» соціальних класів, а так само всю криваву різанину в Китаї залишають без уваги, щоб стерти їх із пам’яті. Офіційна заборона перешкоджає реакції у відповідь, а людська слабкість і особистий інтерес кар’єристів із тих людей, що брали участь у подіях, створюють додаткову підтримку офіційній забороні.
Візьміть, наприклад, Йє Хіангжен, дочку старшого генерала Йє Цзіньіня, яка одного разу обговорювала на телебаченні вплив подій Культурної революції на її родину. Під час раннього періоду Культурної революції вона відігравала дві ролі: роль дочки китайського польового маршала і роль лідера бунтівників у столичній Школі мистецтв. Вона скаржилася на те, що в той час була «занадто відомою», «занадто активною» і «занадто значущою», і в подробицях розповіла про те, як дружина Мао, Цзян Цин, переслідувала родину Йє і як діти Йє потрапили до в’язниці. Але вона сказала лише 58 слів про свою кар’єру як лідера Червоних охоронців, без будь-яких деталей чи пояснень того, як вона до них приєдналася, в яких акціях вона брала участь і чи була вона втягнута до «фізичної боротьби» чи переслідування інших людей.
Заклик до людей, які застосовували насильство і переслідували інших, щоб вони проаналізували свої дії та розкаялися, не означає накладення юридичної відповідальності й морального засудження. Але принаймні це відновило б правду про Культурну революцію і допомогло б підбити підсумки її уроків, щоб уникнути її повторення. Що ще більш важливо, так це те, що відновлення правди протистояло б традиційному китайському інстинкту звинувачувати у всіх бідах зовнішні сили і могло б привести до духовного прозріння людей, які намагаються щосили знайти цінності в новому Китаї, що зароджується.
Людина, на якій лежить найбільша відповідальність за катастрофу Культурної революції, — це, звичайно ж, Mao, і все ж він залишається рятівником Китаю. Діти старших партійних керівників Мао, які насолоджувалися величезною популярністю під час Культурної революції, тепер є основними бенефіціаріями сьогоднішніх економічних реформ.
Але з китайським життям, спотвореним тягарем брехні й вихваток, це триваюче мовчання винних лише переносить розплату на суспільство загалом. Оскільки одне покоління за іншим продовжує жити в запереченні, брехня роз’їсть усе, до чого доторкнеться. Китайський народ більше не знатиме, що таке персональна чесність чи історична правда, і він неодноразово використовуватиме їх неправильно, упускати чи відмовлятися від історичних можливостей.
Культурна революція не закінчиться доти, доки вона залишається неясною. Якщо історичну правду не було відновлено, то з неї не може бути зроблено висновків. Ніяке матеріальне процвітання не зможе зробити Китай здоровим суспільством без такої необхідної оцінки минулого.
Лю СЯОБО — літературний і політичний критик і президент китайського відділення Пен-клубу.
