На сьогодні написано багато книжок про Отто фон Бісмарка-Шенхаузена — князя, політика, державного діяча, першого канцлера Німецької імперії. За дипломатію Realpolitik та сильне урядування його прозвали «залізним канцлером». І, здавалось, уже нічого додати про роль архітектора об’єднання Німеччини в 1871 році і канцлера об’єднаної Німецької імперії з 1871 до 1890 року.
Однак це вдалося зробити американському історикові Джонатану Штайнбергу, який опублікував цього року книжку під назвою «Бісмарк: Життя». Цьому науковцю вдалося написати першокласну біографію, у якій поєднується стандартна історична оповідь з інтригуючими деталями про Бісмарка як особистість.
Штайнберг показує, як створений Бісмарком політичний клімат у Німеччині — де культивувалася повага до авторитаризму, відраза до компромісу і реакційний антимодернізм — призвів до катастрофічному курсу країни у наступні роки після відходу Бісмарка від влади. Як зазначено у рецензії на книгу в журналі Foreign Affairs, автор біографії непрямо проливає світло на перспективу авторитарних режимів у сучасну епоху. І він звертає увагу на те, що проблема не в характері класів, які піднімаються, а готовності панівної еліти послабити свою владу.
Бісмарк народився у родині юнкерів — спадкоємців лицарів-завойовників, які заснували свої поселення на землях на схід від Ельби. Він здобув хорошу освіту, був дотепним і розумним, але не інтелектуалом. Як у багатьох юнкерів, політика Бісмарка була реакційною. Він був антидемократом, антисоціалістом, антикатоликом і антисемітом.
Бісмарк уперше піднявся на чільне місце під час революції 1848 року, коли націоналістичні і демократичні повстання кинули виклик політичному статус-кво в Європі. Як новий член ландтагу він рішуче захистив прагнення монархії зберегти необмежену виконавчу владу. Почасти завдяки його маневруванню у цей час і пізніше, династія пережила сум’яття і продовжувала правити ще сім років — період, протягом якого Пруссія об’єднала навколо себе Німеччину і перетворилася в індустріальну та військову державу.
Успіх німецької економіки, розвиток якої почався пізно за європейськими стандартами, призвів до експансії трьох груп: буржуазії, середнього і робітничого класу. Ці групи кинули виклик домінуванню юнкерів через католицьку центристську партію, різні ліберальні партії та соціал-демократичну партію. Зрештою, після поразки Німеччини у Першій світовій війні, ці партії ліквідували імперію і оголосили республіку. Але, граючи окремо з кожною із цих сил і вибірково надаючи політичні поступки, Бісмарк тримав їх у страху впродовж десятиліть.
У рамках тодішньої німецької політичної системи монарх або, іншими словами, кайзер призначав канцлера — главу уряду. Існував двопалатний парламент із потужною нижньою палатою рейхстагом, до якої обиралися депутати шляхом загального виборчого права для чоловіків. Саме тут нові соціальні сили у Німеччині могли висловити свою стурбованість. Протягом двох десятиліть канцлер Бісмарк підпорядковувався безпосередньо суверену, а не широкій громадськості. Але йому була потрібна згода більшості у рейхстазі, щоб прийняти бюджет та інші законодавстві акти.
Політика у рейхстазі була реальною. Монархія не могла розраховувати на автоматичну підтримку своєї політики. Вона програвала час від часу битви і була змушена піти на компроміс із фракціями парламенту. Незважаючи на ці обмеження, Бісмарк переважав усіх своїх конкурентів як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, практикуючи стиль політики, аналогічної тій, яка використовується в нинішніх конкурентних авторитарних режимах.
ПРИДУШЕННЯ І КООПТАЦІЯ
Стратегія Бісмарка полягала в послаблені своїх опонентів через авторитарне придушення шляхом створення тимчасових політичних коаліцій для ухвалення необхідного йому законодавства. Уміле виконання цієї стратегії дозволило йому зберегти контроль над законодавчою діяльністю протягом 20 років, попри відсутність парламентської більшості і зростаючу міць середнього та робітничого класу.
Його улюбленим прийомом було правило: «Поділяй і володарюй!» Він по черзі обертав свій гнів на католиків, лібералів і соціал-демократів.
Перший з цих маневрів, Kulturkampf 1870-х років, був спрямований проти третини прусського населення, які були католиками. Бісмарк бачив католиків і духовенство, як потенційну п’яту колону, якою могли б маніпулювати католицька Австрія та Ватикан. Йому вдалося ухвалити сильні антиклерикальні заходи із забезпеченням підтримки консерваторів і лібералів. Це працювало деякий час, але насамкінець сила Центристської партії продовжувала зростати, і багато хто із її лідерів прийшли до переконання, що конституційна демократія буде захищати їхні інтереси краще, ніж монархія.
Після Kulturkampf постала черга ухвалення антисоціалістичних законів. Після двох невдалих спроб замаху на кайзера в 1878 році, Бісмарк зумів переконати консерваторів і лібералів ухвалити обмеження на швидко зростаючий соціалістичний рух, заборонивши соціалістам публікуватися і збиратися. Зберігаючи тиск на лідерів робітничого класу, Бісмарк намагався заручитися підтримкою самих працівників, спонсоруючи масив піонерського законодавства в галузі соціального забезпечення: медичне страхування (1883), страхування від нещасних випадків (1884), пенсії (1889). Він був серед перших, хто зрозумів, що авторитарні режими можуть себе узаконити, піднявши своїх громадян із бідності та надавши деяким із них захист від економічної невизначеності. І тут ця стратегія також спрацювала в короткостроковій перспективі, але пізніше зазнала краху. Із часом кількість соціал-демократів продовжувала збільшуватися і вони стали найбільшою політичною партією Німеччини в 1912 році. А у 1890-му, після відставки Бісмарка, рейхстаг визнав антисоціалістичні закони нечинними.
Щодо лібералів, то Бісмарк неодноразово шукав їхньої допомоги у боротьбі проти католиків і робітників, але здебільшого його відносини з ними коливалися від теплих до холодних, зокрема щодо питання про вільну торгівлю (яке вони підтримували, а він був проти). А наприкінці свого терміну він також обернувся проти них, використовуючи в якості зброї зростання антисемітизму. Як і багато хто з юнкерів і консерваторів, Бісмарк заперечував модернізм і капіталізм, вважаючи їх єврейською змовою з метою захоплення влади і порушення природного порядку в суспільстві. Протягом третьої чверті століття такий антисемітизм набирає обертів у Німеччині. Бісмарк не підтримував цей рух, але він був радий скористатися цим, дозволяючи напади на видатних єврейських лібералів задля ослаблення лібералізму як політичної сили.
Успіх Бісмарка у внутрішній політичній боротьбі дозволив йому залишатися при владі Рейху і вести зовнішню та промислову політики, що забезпечувала статус Німеччини як великої держави. Його приклад, здавалося, демонструє, що неліберальна політика може досягти результатів, які відповідали або перевищували результати ліберальних політичних інститутів в інших країнах Заходу. І його сучасники взяли це до відома, зробивши «революцію згори» привабливим варіантом для інших диктаторів, на противагу так званій нинішній китайській моделі.
ЧИ Є КОНКУРЕНТНИЙ АВТОРИТАРИЗМ СТІЙКИМ?
Багато амбітних політиків у країнах, що розвиваються, як-от Володимир Путін у Росії та Уго Чавес у Венесуелі, прийняли деякі аспекти демократичних політичних систем, що дозволяє існування партій, виборів, конституцій тощо, водночас переслідуючи своїх опонентів і знаходячи способи збереження влади у власних руках. Усе це може завершитися політичною нестабільністю, яку пережили під час «арабської весни» Туніс, Єгипет і Лівія. До такої практики навіть скочуються деякі демократичні країни з такими лідерами, як Віктор Орбан в Угорщині та Реджеп Таїп Ердоган у Туреччині, які використовують владу задля створення перешкод своїм політичним суперникам. Тим часом деякі відносно стабільні авторитарні режими, як-от Китай, Малайзія, Сінгапур і В’єтнам, частково зобов’язані своїм успіхом своїй здатності підвищувати добробут свого населення. Незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні, всі ці режими йдуть по стопах Бісмарка.
Зрозуміло, що підняття населення з бідності — це добре. У другій половині XIX століття, коли Німеччина стала економічним і військовим велетнем, стандарти життя в ній помітно виросли, і вона стала світовим лідером в області науки, мистецтва, техніки та освіти. Але, створюючи потужну й авторитарну державу, Бісмарк для досягнення своїх цілей загальмував політичний розвиток суспільства. Завдяки безперервним і презирливим маніпуляціям парламентом, придушенню динамічних нових політичних сил, нетерпимості до всіх незалежних джерел розвідки і влади, він заперечував у Німеччині саме те, що їй було необхідно для успішного урядування в довгостроковій перспективі: добре розвинену парламентську традицію та надійні політичні партії, здатні забезпечити ефективне керівництво.
Конкурентні авторитарні політичні системи, такі як гібрид імперської німецької монархії та парламентського правління, можуть містити зерня майбутньої демократії. Однак для того, щоб це відбулося, еліти, яким вигідний конкурентний авторитаризм, мають бути готовими, аби дозволити виборчому процесу відігравати свою роль до кінця. Вони повинні визнати втрату контролю за результатом виборів, необхідність чесно конкурувати з новими уповноваженими політичними силами і перспективу, в кінцевому результаті, поділу чи навіть втрати влади. Бажання місцевих еліт, щоб впоратися з невизначеністю дійсно конкурентної політики, стане вирішальним чинником у визначенні того, чи конкурентний авторитаризм виявиться проміжною станцією на шляху демократичного розвитку і безпечним домом для автократів, наголошується у Foreign Affairs.
