Найважливіші члени урядів Індії та Південної Кореї нещодавно зустрілися, аби розпочати нове «стратегічне партнерство». У цьому вони не самотні, оскільки, вочевидь, поступово по всій Азії зараз створюється нова архітектура безпеки.
Важко передбачати, як у майбутні десятиліття розвиватиметься геополітичний ландшафт. Але очевидно, що все напористіший Китай мимоволі підсилює роль Америки в Азії, відновлюючи першість США як передбачуваного гаранта безпеки і стабільності в регіоні.
Існує, принаймні, чотири можливі азіатські сценарії в майбутні роки та десятиліття. Перший — підйом китайськоцентричної Азії. Китай хоче багатополярний світ, але однополярну Азію.
Ще один варіант — США залишається основним гарантом безпеки Азії у разі або за відсутності ще однієї можливості: появи сузір’я азіатських держав зі спільними інтересами, які працюють разом, аби гарантувати, що Азія не буде однополярною. І, нарешті, Азію можна було б охарактеризувати як відродження кількох держав, включаючи Японію, Індію, В’єтнам, Індонезію та знову об’єднану Корею.
Із чотирьох сценаріїв перший викликає найбільше занепокоєння. Сусіди Китаю все більше починають хвилюватися через його зростаючу потужність і впевненість у собі. Поки керівники Китаю намагаються формувати китайськоцентричну Азію, їхні спроби залякати дрібніших сусідів навряд чи роблять Китай заслуговуючим довіри кандидатом на лідерство в Азії.
Урешті-решт, справжнє лідерство не може бути наслідком неприборканої потужності, а може бути лише наслідком згоди та мовчазного визнання інших держав. Якщо лідерство могло б бути побудоване на грубій силі, шкільні хулігани були б старостами класів.
Так або інакше, могутність Китаю може бути величезною і такою, що швидко зростає, але в Китаю не вистачає можливості підпорядковувати. Інакше кажучи, Китай не може протистояти суперникам у військовому плані, не кажучи про те, аби нав’язувати свою волю Азії.
Проте цього факту замало, аби заспокоїти страхи в регіоні. Зі своїми витратами на оборону, збільшеними майже вдвічі так само швидко, як ВВП, Китай зараз починає виявляти рішучість, демонструючи впевненість в тому, що він уже набув необхідної сили.
Наприклад, Китай зараз включає Південно-Китайське море в «зону» своїх національних інтересів, нарівні з Тайванем і Тибетом для того, щоб зробити ставку на фактично ексклюзивне право проводити там воєнні операції. Китай зараз усе більше ставить під сумнів владицтво Індії над Аруначал-Прадешем, північно-східним індійським штатом, який китайські керівники називають Південним Тибетом і на який претендують як на свій власний. Керівники індійського міністерства оборони повідомили про все зростаючу кількість порушень китайськими військовими гімалайського кордону на всьому її 4057-кілометровому відрізку.
Оскільки Китай намагається перетворити свій економічний ривок на значні геополітичні переваги в Азії, країна, яка колись хвалилася, що «має друзів всюди», виявляє, що її зростаюча потужність, можливо, вселяє побоювання, що її дії викликають нову занепокоєність і страх. Які країни сприймуть Китай як азіатського лідера? Шість десятиліть жорстоких репресій не змогли допомогти Китаю отримати визнання навіть у Тибеті й Синьцзяні, про що свідчать повстання тибетців і уйгурів 2008 і 2009 років.
Лідерство вимагає більшого, ніж просто володіння значною економічною та військовою потужністю. Воно вимагає сили ідей, що можуть оживити інших. Така потужність також є моральною підтримкою для зміцнення впевненості в собі, яка часто необхідна для виконання певних справ та захисту спільних інтересів.
США та їхні союзники виграли холодну війну не стільки воєнними засобами, скільки поширенням ідей політичної свободи та ринкового капіталізму в інших регіонах. За словами стратегічного аналітика Стенлі А. Вайсса, це «допомогло висмоктати життєво важливу кров із глобальної привабливості комунізму», роблячи його безсилим у зіткненні з поширеним бажанням кращого і відкритішого життя.
Китай показав себе експертом у наполегливому просуванні своїх національних інтересів і в грі в класичну геополітику політичної рівноваги. Але для того, щоб усунути США і одягти на себе майку лідера, Китай повинен зробити більше, ніж просто переслідувати свої національні інтереси або обмежувати потенційних конкурентів. По суті, що ж є цінностями та ідеями Китаю?
У зв’язку з відсутністю відповіді на це питання надмірно настійлива політика Китаю довела, що вона є дипломатичним благом для США і сприяє посиленню і поширенню американських планів щодо безпеки в Азії. Південна Корея укріпила свій військовий союз із США, Японія відмовилася від спроби змусити США прибрати військово-морську авіаційну базу з Окінави, а Індія, Індонезія та Філіппіни, разом з іншими, зближувалися з США.
За своїми можливостями перекидати війська і бойову техніку або за кількістю військових баз і союзників в Азії жодна країна або союз країн не зрівняється з США в наступні 25 років. Але поки відновлена центральна роль Америки в Азії не береться під сумнів, довгострокова життєздатність організаційних заходів США з безпеки зводиться до передачі гарантій із безпеки своїм союзникам та партнерам. Готовність Америки стати поруч із ними, коли настануть важкі часи, визначить силу і розмір системи гарантії безпеки в Азії в майбутні роки.
Третій і четвертий сценарій можуть статися, навіть якщо США залишаться основним гарантом безпеки в Азії. Кілька азіатських країн уже почали проводити взаємовигідне співробітництво щодо безпеки на двосторонній основі, таким чином закладаючи основу для вірогідної інфраструктури взаємного стратегічного партнерства. Співдружність азіатських держав, пов’язана стратегічним співробітництвом, фактично стала важливою справою для допомогти у досягненні стабільності сил у регіоні.
Брахма ЧЕЛЛАНІ — професор стратегічних досліджень у Центрі політичних досліджень у Нью-Делі та автор книжки «Азіатська незборима сила: підйом Китаю, Індії та Японії».
