Цього тижня до Лівану прибуває Майкл Віллиамс, спеціальний посланник генерального секретаря ООН Пан Гі Муна, для спостереження за ходом виконання рішення Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй 1701, котре поставило завершальну крапку у боротьбі між шиїтським терористичним угрупованням Хізбалла та Ізраїлем. Він має доповісти в середині березня у Раді Безпеки ООН, як виконується рішення, котре включало в себе роззброєння міліції Хізбалли і повне вилучення Ізраїлю з ліванської території і повітряного простору.
Уражені боротьбою, поділом, фрагментацією, сектантством і внутрішніми впливами ліванці, через солідарність із палестинцями, єдність з сирійцями і зв’язки з іранцями, заплатили і ще платять по рахунку національного і регіонального боргу, що відбивається на їхньому суверенітеті, стабільності, багатстві і майбутньому їхніх наступних поколінь. Щоразу об’єднанню Лівану перешкоджає релігійне сектантство, котре, замість урахування національних інтересів, надає першорядне значення зовнішнім чинникам і чужим впливам.
Замість того, аби враховувати уроки послідовних криз, які трапилися з Ліваном починаючи від поразки арабів у 1967 році, та зміцнювати ліванську внутрішню ситуацію, збільшується орієнтація на зовнішні чинники. Стадія солідарність з палестинським опором, котра привела до громадянської війни тривалістю в десятиліття і закінчилася конфліктом з Ізраїлем, корелюється зі стадією лівансько- сирійської єдності, котра привела до 30 років «братньої» сирійської присутності у Лівані. До цього можна додати й наступний етап, під час якого ця маленька країна наповнилася ракетами і моджахедами. Додало страждання і те, що у 2006 році Ліван увійшов у конфронтацію з Ізраїлем, спровоковану екстремістами із Хізбалли.
Кожного разу, під час чергових криз, ліванці були змушені спаковувати свій багаж і залишати країну. Щоразу вони полишали звичне для них життя на батьківщині. Починаючи від Каїрської угоди 1969 року, ліванці чекали у чергах перед іноземними посольствами аби уникнути перебування на смертельно небезпечній території. Сусідня Сирія перетворила Ліван на полігон свого протистояння з Ізраїлем, сама при цьому залишаючись у тіні. Християнський же світ ніби забув, що Ліван не є чисто ісламською країною, і чомусь й не думав захищати інтереси своїх одновірців. Ліван виявився затиснутим між двома режимами, з котрими не мав нічого спільного крім географічного розташування і кордонів, які легко перетинались. Власне — це була не помилка одних ліванців, а швидше помилка міжнародної спільноти, котра не занадто переймалася їхніми інтересами і укладала угоди за рахунок незалежності і єдності Лівану.
Сьогодні стає цілком очевидно, що національну єдність Лівану здатні відновити його нейтральність і відмова позиціонувати себе як виключно мусульманську країну. Мова йде не про демонтаж його арабської ідентичності чи національних надбань в культурі, освіті, дипломатії чи відкритості. А скоріше про відмову від закритості у шкарлупі свого мікросвіту, завдяки чому араби залишаються найменш розвинутою частиною макросвіту світової спільноти.
Існує прикрий парадокс. Півстоліття тому Ліван був орієнтиром і лідером в арабському світі. На сьогодні він також є лідером, але у сфері руйнування і незбагненного насильства. Протягом багатьох років Бейрут і Ліван пишалися тим, що їх називали Парижем і Швейцарією Близького Сходу, що відбивало їхню динамічну діяльність у вільний від роботи час, ліберальну культуру, людський талант у банківській справі, освіті і творчій діяльності, й привертало потік капіталів з усіх частин цього дуже заідеологізованого регіону.
Нині ж країна дуже близька до того, щоб отримати статус близькосхідного Афганістану, що характеризується міжусобною сектантською війною, крахом громадського порядку, накликаного безвідповідальністю усіх сторін, котрі почали практикувати повернення країни до колишніх зіткнень. Не можна не визнати того факту, що в Лівані склалася трагічна ситуація. Правляча політична еліта, котра домінувала в країні протягом двох минулих десятиліть, безвідповідально підняла суму державного боргу до 41 мільярда доларів і надалі продовжує набирати борги. Певно, що не можна заперечити й того, що за такої ситуації необхідно вимагати більше цілісності, ефективності і раціональності у державній політиці, зменшення корупції і кумівства та запровадження більш ефективної системи соціального захисту.
Але дуже мало віриться у те, що ці дуже серйозні і нагальні проблеми зможе вирішувати терористична організація Хізбалла і її молодші партнери по коаліції, котрі прагнуть проникнути у існуючі політичні структури на кшталт парламенту, кабінету міністрів чи до судової системи. Замість намагання домовитись, вони виливають своє незадоволення у вуличні протести, котрі лише дестабілізують суспільне життя і послаблюють економіку. Все це відбувається на фоні того, що нині опозиція розглядає можливість «запуску» нової кампанії громадянської непокори, після того, як, вважає вона, шляхом міжнародних переговорів не вдається вирішити політичну кризу, котра поглиблюється.
Опозиціонери, котрі групуються навколо шиїтської Хізбалли та її союзників, вимагають права вето в уряді і дострокових парламентських виборів. На що підтримуваний США, Францією і Саудівською Аравією прем’єр-міністр Фуад Сеніора відмовляється погоджуватись. Конфронтація швидко набула сектантських відтінків між прихильниками Хізбалли, підтримуваних Сирією та Іраном і діючим сунітським урядом, після того як у листопаді минулого року міністри- шиїти залишили уряд і в ньому не лишилося жодного шиїтського представника. За останні тижні саудівські й іранські представники зустрічалися декілька разів, аби спробувати розрядити кризу, проте їхні переговори так само, як і саудівські контакти з Вашингтоном і Парижем та іранські переговори з Сирією, не принесли очікуваного прогресу. Після ірансько-саудівських контактів, і незважаючи на відкриті канали між урядовими «лоялістами» та опозицією, жодних успіхів у вирішенні поточної кризи досягнуто не було. А опозиціонери рухаються в бік нарощення своєї кампанії, включаючи оголошення громадянської непокори.
Ситуація вкрай загострилася, і, як заявив спікер парламенту, шиїтський опозиційний лідер Набіх Беррі панарабській газеті Asharq al- Awsat, він намагався обмежити опозицію у наростанні кампанії протесту, але не знає, як довго йому вдаватиметься її стримувати. Переговори застопорилися через два камені спотикання: формування уряду національної єдності, де опозиціонери хочуть мати можливість вето під час голосування і схвалення підтримуваного ООН спеціального суду, котрий би мав судити підозрюваних у вбивстві в 2005 році колишнього прем’єра Лівану Рафіка Харірі. Створення такого суду є головною вимогою антисирійської коаліційної більшості, котра підтримує Фуада Сеніору і вбачає, що надання можливості вето опозиції означало б вручити долю Лівану Дамаску і Тегерану.
Набіх Беррі наголошує на тому, що опозиція не погодиться на жодні домовленості, котрі не включатимуть можливість вето в уряді та наявність однієї третини шиїтських міністрів плюс один міністр у кабінеті міністрів. На його думку, «не існує жодних рішень поза формулою 19 міністрів у більшості і 11 в опозиції», додавши, що, коли ці вимоги будуть прийняті, він переконає опозицію відмовитись від ініціювання проведення дострокових парламентських виборів.
Проте, як пише впливова ліванська щоденна газета An Nahar, «Саудівська Аравія докладає великих зусиль, щоб допомогти вирішити ліванську кризу. Що така можливість усе ж існує, як і шанс шляхом діалогу досягти бажаних рішень, указують контакти, що у останній час тривають між «Рухом 14 березня», котрий підтримує президента, і командою Набіха Беррі. Зусилля з боку лідерів віри з Саудівської Аравії є безперервними і тому існує реальна можливість, що потрібне рішення таки буде знайдене».
