На минулому тижні спеціальна комісія ООН оприлюднила звіт за підсумками розслідування убивства екс-прем’єра Лівану Рафіка Харірі. У ньому йдеться про те, що Сирія чинила на Ліван значний тиск, який призвів до загострення політичної обстановки в країні. Це в свою чергу створило умови для вбивства Харірі, який на той час був лідером ліванської опозиції. Сирія виступила з критикою на адресу доповіді ООН. Як заявив представник Сирії в ООН Фейсал аль-Мікдад, документ «суперечить фактам і реальному стану речей».
Із часу вбивства колишнього ліванського прем’єра Рафіка Харірі минуло трохи більше місяця. Ситуація у країні відтоді набула надзвичайного напруження — на вулиці вийшли десятки тисяч людей, які виступали за виведення сирійських військ. Західні мас-медіа одразу охарактеризували ліванські події як «кедрова революція». У арабських експертних колах це позначення народних виступів у Бейруті не прижилося. Наскільки така назва відповідає існуючим у Лівані реаліям?
Як відомо, символом Лівану є кедр, зображений на прапорі країни (щоправда, в самій державі їх лишилося не так і багато). Найзапекліші критики назви «кедрова революція» наполягають на її некоректності, оскільки на просирійських виступах в Бейруті також майоріли прапори з національною символікою, а тому, мовляв, їхні заходи на тих же підставах можна назвати «кедровими». У арабських мас-медіа можна частіше зустріти інші терміни щодо ліванських подій — «інтифадат істікляль» (повстання за незалежність) або «сирійсько-ліванська криза». Щоправда, і стосовно їхньої відповідності суті ситуації в Лівані не існує однозначної думки. По-перше, незалежність не є ексклюзивним прагненням лише ліванців. А по-друге, кризи як такої в міждержавних стосунках між Сирією та Ліваном немає.
Чи є взагалі підстави називати ці події «революцією»? Навряд чи. Розкол ліванського суспільства стався на грунті різного ставлення до відносин із сусідньою Сирією — зокрема, до виведення сирійських військ, а також до питання про продовження повноважень президента Еміля Лахуда. Вбивство Рафіка Харірі вкрай загострило суспільний конфлікт. Варто зазначити, що досі ні ліванський парламент, ні президент, ні уряд не вимагали виведення сирійських військ. Їхня присутність у Лівані узаконена загальноарабським мандатом і регулюється двосторонніми угодами між Бейрутом і Дамаском. Відповідно до постанови арабського саміту, який відбувся в Ер-Ріяді 16 жовтня 1976 року, сирійський військовий контингент склав основу Міжарабських сил стримування, які мали завдання роз’єднати протиборчі сторони в ліванській громадянській війні й забезпечити повернення країни до миру. Однак виконання цього завдання затягнулося аж до 1990 року, коли нарешті війна в Лівані закінчилася. Протягом усіх цих років Дамаск сприяв не лише припиненню кровопролиття в Лівані, а й налагодженню діалогу між непримиренними сторонами внутрішнього ліванського конфлікту.
При цьому слід зазначити, що ліванське керівництво, включаючи покійного Рафіка Харірі, традиційно виступало за інтеграцію Сирії й Лівану. У опублікованій п’ять років тому програмній заяві нового ліванського уряду Харірі, зокрема, вказувалося на необхідність «подальшого зміцнення зв’язків між обома братерськими народами». Хоча в цей же час деякі опозиційні депутати ліванського парламенту в достатньо категоричній формі поставили питання про доцільність подальшого перебування сирійського військового контингенту (на той час близько 30 тис. військових) на території Лівану.
Другою проблемою, яка призвела до нинішньої кризи в Лівані, стали дискусії навколо питання про продовження повноважень президента Лахуда на три роки. Стосунки між ним і покійним Харірі були досить складними. Деколи підкилимова, деколи відкрита боротьба продовжувалася між двома лідерами всі чотири роки другого прем’єрства Харірі аж до жовтня 2004 року, коли глава уряду, маючи підтримку в парламенті, все ж демонстративно пішов зі свого поста. Безпосередньою причиною його відставки стало продовження при підтримці Сирії на три роки терміну президентського правління Лахуда. Незважаючи на вимоги опозиції, рекомендації демократичних країн, він не відмовився від такої пролонгації.
Характерною рисою нинішньої ситуації в Лівані є неухильне зростання політичної ролі мусульманської громади й відповідного послаблення християнської. Певною мірою це пояснюється кількісною перевагою мусульманської частини населення над християнською (40% християн і 60% мусульман, при цьому шиїти становлять 2/3 від усіх мусульман). Покладання надії Джорджа Буша на «чесні, прозорі й демократичні» вибори в Лівані в його розумінні, швидше за все, не виправдаються, оскільки саме «Хезболла», а не опозиція користується підтримкою переважної більшості населення Лівану й тому вона може отримати значну перемогу на майбутніх парламентських виборах. І лише існування конфесійних квот при виборах до парламенту не дозволить «Хезболлі» отримати як мінімум 30— 40% депутатських мандатів, а її лідеру Хасану Насраллі стати президентом Лівану. В умовах величезного впливу «Хезболли» у ліванському суспільстві всі інтриги навколо виведення сирійських військ не матимуть жодного значення для зміни в розстановці політичних сил всередині Лівану в прозахідному напрямку.
Однією з причин розколу ліванського суспільства є неповне виконання Таїфських угод. Ці угоди передбачають, зокрема, створення вищої ради зі скасуванню конфесійної системи в Лівані, що мало відбутися ще у 1992 році. Але цього не сталося до цього часу головним чином завдяки зусиллям тих, хто сьогодні відносить себе до опозиції. Кожна революція несе певні зміни в суспільно-політичному житті того суспільства, де вона відбувається. Чи можуть ліванські опозиціонери називати себе революціонерами, якщо вони виступають за консервацію архаїчної конфесійної системи, яка, власне, і є основною причиною всіх ліванських криз?
Викликають здивування вимоги опозиції про відставку президента та практично відсутність критики на адресу парламенту, хоча Ліван — це парламентська республіка, в якій парламент виконує основну роль в політичній системі країни (обирає президента та прем’єр-міністра), тоді як президент виконує практично лише протокольні функції. Вплив президента на уряд є номінальним. Це, до речі, досить часто демонстрував Харірі, ухвалюючи деякі рішення і вдаючись до деяких кроків, не радячись з Лахудом.
Практично всі колишні внутрішньополітичні кризові явища в Лівані пов’язані з іноземним втручанням, як із боку сусідніх країн, так і з боку західних. Американська стратегія щодо Лівану полягає в тому, щоб домогтися виведення сирійських військ, роззброєння «Хезболли», примусити Ліван погодитися на сепаратну мирну угоду з Ізраїлем. Чи вдасться цього досягнути? У самих ліванців цілісної позиції (як на рівні загальносуспільному, так і на рівні керівництва країни) немає. Подальший розвиток ситуації в Лівані напередодні парламентських виборів у травні цього року важко передбачити. На думку деяких аналітиків, країна стоїть на порозі нової громадянської війни. Багато залежатиме від того, чи вдасться підтримувати діалог між опозиційними і провладними політичними силами.
