Незважаючи на стрімкий розвиток кризових явищ у російській економіці, нинішня влада в Москві вперто продовжує «надувати щоки» й говорити про керовану нею країну як про один із «полюсів» «багатополярного світу», що нібито формується.
Міф про «багатополярний світ» виявляється одним з найживучіших багато в чому тому, що всі інші міфи, запущені в російську суспільну свідомість за останні роки, виявилися геть дискредитованими. Дійсно, спроби оскаржити територіальну цілісність сусідів по колишньому СРСР або привласнити собі право одноосібно, у відповідності з «витками» кремлівської політики, трактувати нашу недавню історію, наражаються на рішучу відсіч у світовій спільноті, й тому стають дедалі менш популярними. Останнім з тих, що луснули, напевно, виявився міф про невразливість для кризи й велич російської економіки, яка, мовляв, тому й «невразлива», що базується на видобутку (!) й торгівлі (!) сировинними товарами. Ну як вам таке подобається?! Те, що в усьому світі цілком вмотивовано вважається саме слабкістю й вразливістю економіки, в Росії з легкої руки таких аналітиків, як відомий українській громадськості Михайло Леонтьєв, цілком серйозно, без найменшої іронії ще декілька місяців тому підносилося як гарантія міцності економіки Росії.
Міцність, як тепер усі бачать, умить зникла. Та й не могла не зникнути, коли ціни на експортовану Росією нафту за декілька місяців впали більш як утричі, а крім нафти й газу (та ще хіба що круглого лісу й напівфабрикатів металів) Росія мало що виробляє й експортує. Як закономірний результат днями оголошено, що прибутки федерального бюджету, заплановані на 2009 рік, знижено майже на 40%. Відповідно, за прибутками будуть скориговані й витрати, зокрема, й соціальні. І це лише початок!
Проте на тлі всього цього заворожливі слова про «багатополярний світ» продовжують кочувати з вуст у вуста високопоставлених політиків і політологів, ваблячи своїми міражами й вводячи в оману російських громадян, та й не лише їх.
Що ж, на думку авторів концепції про «багатополярний світ», символізує ця конструкція? Вона має означати світоустрій, що нібито йде на зміну усталеному в 90-ті роки минулого століття, після розпаду Радянського Союзу, СЕВ і Організації Варшавського договору східноєвропейської соціалістичної співдружності, однополярному світові, звісно на чолі із США. (Те, що сама Росія та її керівники до відносно недавнього часу цілковито підтримували цей «однополярний світ», забуто й до уваги не береться.) Передбачається, що одним з «полюсів» цього «багатополярного світу» має стати (якщо вже не стала!) керована нинішніми правителями Росія, яка зараз, як полюбляють говорити в Москві, «підводиться з колін».
Нагадаємо, однак, що слово «полюс» у перекладі з латини означає щось, діаметрально протилежне іншому. Якщо взяти, наприклад, географію, то ми побачимо, що наша земна куля перебуває в стійкому стані завдяки системі двох протилежних полюсів — Північного й Південного, та відповідних півкуль, розділених екватором. А якщо від фізичної географії перейти до політичної й пригадати про біполярну систему світоустрою, що на десятиліття усталився після Другої світової війни, то слід сказати, що одна одній протистояли не лише дві наймогутніші з військового погляду ядерні держави (які отримали назву наддержав) та дві відносно порівнянні національні економіки (згідно з порівняльними розрахунками ЦРУ США, ВВП СРСР у другій половині 80-х років становив приблизно половину американського), але дві протилежні соціально-економічні системи. Провідними силами цих систем, або «полюсів», були СРСР і США, але до кожної з них входили десятки держав, а за інші десятки йшла жорстка ідеологічна, дипломатична, економічна боротьба на просторах Азії, Африки та Латинської Америки. Саме соціально-економічна протилежність двох систем і визначила суть усього післявоєнного біполярного устрою світу.
А от що в такому разі має являти собою горезвісна «багатополярність»? До речі, ще зовсім недавно один з російських лідерів навіть заявляв, що багатополярність, мовляв, міцніша за колишню біполярність. Он воно навіть як! Але де ж у такому разі вона, ця «міцна багатополярність»? Як її помацати руками? Вона що, виникає за «допомогою розщеплення» полюсів? Але полюси — не гулі на голові, не здуття на шкірі, ними не можна за чиєюсь забаганкою утикати всю земну поверхню. То хто ж, на думку творців багатополярних міражів, ці «полюси» має становити? Хіба претендують на роль «полюса» численні країни арабського чи, візьмемо навіть ширше, всього ісламського світу? Щось ми про такі заявки не чуємо.
Можливо, на роль «полюсів» претендують великі ядерні держави, постійні члени Ради Безпеки ООН — Велика Британія й Франція? Або хтось приміряє на цю роль Німеччину — найсильнішу в економічних відносинах європейську державу й провідного члена Європейського Союзу (ЄС)? Але ж ніхто з цих країн про претензії на таку роль також не заявляє! А от відомий німецький політолог А. Рар, який часто виступає в офіційних російських ЗМІ, не так давно говорив, що «сьогодні європейські держави — Велика Британія, Німеччина й Франція — змагаються між собою за право стати найближчим союзником Сполучених Штатів». Можна погоджуватися чи не погоджуватися з таким поглядом, але факт залишається фактом: розвинені західні країни з ключових, принципових питань світового характеру зазвичай виступають єдиним фронтом («полюсом», якщо хочете) і зі схожих позицій.
Якщо говорити про економічну складову, то навіть Євросоюз загалом (27 держав), «найпросунутіше» в світі інтеграційне угруповання, чий сукупний ВВП кількісно навіть перевищує ВВП США, проте не претендує ні на яку особливу «полюсну» роль, об’єктивно визнає техніко-технологічне, фінансове й торгове лідерство США.
То що ж залишається від заклинання про «багатополярність»? Мало не останньою гарною картинкою з цього жанру залишається історія про БРІК. Нагадаємо, що ця абревіатура (з перших літер назв країн — Бразилії, Росії, Індії та Китаю) передбачає абсолютно довільно, за абсолютно формальними ознаками складене угруповання з чотирьох країн, де спільними є лише великі розміри й високі (звісно, до початку нинішньої світової економічної кризи) темпи економічного зростання. Але лише цих параметрів явно недостатньо, щоб говорити про якусь «полюсність»!
Та й взагалі, надто різні за своїм соціально-економічним устроєм й цілями ці чотири держави! Індію, наприклад, недаремно називають «найбільш населеною демократією світу»: за основами свого соціально-економічного устрою, за спрямуванням еліт ця велика держава давно й міцно орієнтується на цінності західного світу. Інша річ — Китай, який уже сьогодні за обсягом ВВП посідає друге в світі місце й, на думку міжнародного експертного співтовариства, до 2025 року практично наздожене США. Таку точку зору поділяють автори оприлюдненої нещодавно нової доповіді Національної ради у справах розвідки США «Глобальні тенденції до 2025 року: зміна світу».
Але це ще не все. Китай — соціалістична країна з конституційно закріпленою владою комуністичної партії. Саме він якраз і економічно, і політично може претендувати на роль другого, на противагу США й західному світу, полюса. Про це, до речі, прямо говориться в доповіді американського розвідспівтовариства. До 2025 року, говориться в ньому, наростатиме суперництво, а можливо й протистояння провідних держав — США та Китаю. Інші країни виступатимуть як противники або прихильники цих двох держав. Що ж, це дійсно науково обгрунтована й аргументована позиція.
Як же виглядає на тлі цих двох реальних полюсів світу сучасна Росія? За даними Міжнародного валютного фонду, опублікованими напередодні кризи, за підсумками 2007 року Російська Федерація за обсягом свого ВВП, обчисленого за паритетом купівельної спроможності (ПКС), відстає від Китаю в 3,5 раза, від США — в 6,7 раза. То про які претензії на статус «полюса» тут можна говорити? Однак проблема далеко не лише в абсолютних розмірах російської економіки, що значно поступається лідерам світового розвитку. Пануючий енерго-сировинний тип розвитку економіки й експорту Росії, про який ми вже згадували вище, стає дедалі очевидним і входить у дедалі гострішу суперечність із завданнями науково-технічної й інноваційної модернізації національного господарства, що, в свою чергу, є найважливішою перешкодою на шляху розвитку всього суспільства.
Якщо порівнювати військові можливості сьогоднішніх Росії й США, то стало вже розхожою істиною двадцятиразове (!) відставання російського військового бюджету від американського. Про яке ж «полюсне» протистояння цих двох країн зараз можна говорити, будучи при здоровому глузді?
Відповідь, на наш погляд, може бути лише однією. Російська правляча еліта, що звикла жити — на відміну від переважної більшості своїх співгромадян — за західними споживчими стандартами, хотіла б якомога довше зберігати свій спосіб життя. Але як це зробити в умовах економічного відставання й постійних сварок з близькими та далекими сусідами? Хтось, вочевидь, вирішив, що «шаманські» заклинання про «багатополярний світ» і власну велич у ньому є найкращим способом заморочити голову російським громадянам і відвернути їхню увагу від усвідомлення справжнього місця, яке займає сучасна Росія не в міфічному, а в реальному світі. Таким чином, теза про багатополярність, що продовжує звучати в російському телеефірі, перетворюється на пропагандистські картинки, які при уважному розгляді розчиняються, мов міражі в пустелі. Важливо лише не втрачати пильності й стежити, щоб ці міражі в якусь мить не реалізовувалися в спробу силового нав’язування чергового міфу сусідам.
