Після численних зустрічей Президента України Віктора Ющенка з керівництвом НАТО та ЄС у вітчизняних політиків і експертів залишилося чимало запитань. Із одного боку, лідер держави заявив, що європейська та євроатлантична інтеграція є стратегією України. З другого боку, ані від ЄС, ані від НАТО українці не отримали відповідних категоричних заяв стосовно перспектив України на цьому шляху. Що очікують від нашої країни у Брюсселі? Як там оцінюють зміни, що відбуваються на берегах Дніпра сьогодні? Про це розповідає директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Мішель ДЮРЕ.
— Як у країнах НАТО сприйняли українську помаранчеву революцію?
— Спочатку про людське сприйняття. Громадськість неабияк цікавилася подіями в Україні, ваша держава стала дуже відомою. Коли я зараз кажу, що працюю в Україні, то це викликає жвавий інтерес у співрозмовників із Західної Європи. Одразу починаються численні запитання, прохання розповісти подробиці про ті події. Чимало моїх знайомих, до речі, цікавляться, як можна потрапити до України — хочуть приїхати сюди під час відпусток. Вважаю, це все дуже яскраво свідчить про європейський інтерес до вас, до української демократії. Сподіваюся, що цей інтерес буде зберігатися й надалі.
Стосовно НАТО хочу згадати такий момент. Коли Віктор Ющенко вперше зайшов до штаб-квартири Альянсу вже Президентом України, практично всі чиновники зібралися зустрічати його, утворивши «живий коридор», усі дуже гаряче аплодували та намагалися потиснути руку. Така реакція раніше спостерігалася у штаб-квартирі, напевно, лише під час візиту Леха Валенси. І те, що генеральний секретар НАТО був присутнім на інавгурації (це буває дуже рідко) Віктора Ющенко, також є неабияким показником тієї уваги, яку НАТО сьогодні приділяє Україні.
— У Брюсселі відчувалася певна різниця у настроях в НАТО та ЄС стосовно України. Якщо Джордж Буш закликав країни — члени Альянсу підтримати прагнення Києва вступити до НАТО, то Євросоюз зайняв більш нейтральну позицію стосовно євроінтеграції. Чи підтримують європейські країни, які є одночасно членами Альянсу та ЄС, євроатлантичні наміри України, якщо вони сприйняли без особливого ентузіазму її «європейські плани»?
— Я розумію логіку, коли порівнюються євроатлантичні та європейські інтеграційні перспективи країни. Але все ж таки не треба поєднувати те, що поєднати неможливо, адже вступ до ЄС означає зовсім інше, аніж вступ до Альянсу. Перш за все справа у різниці між цими структурами — Євросоюз є наддержавним утворенням, де законодавства країн повністю приведені до єдиного «знаменника», дуже тісно пов’язані економічні складники держав, інші сфери. Усе це потребує дуже великих змін у державі, яка має вступити до ЄС. Водночас НАТО є міждержавною організацією, тому, напевно, й трансформація державних структур у країні, яка вступає до Альянсу, виглядає простіше. Недарма країни Центральної та Східної Європи, які вступили або мають вступити до ЄС, спочатку стали членами НАТО.
Разом із цим як представник НАТО я не можу коментувати перспективи України щодо вступу до ЄС. Стосовно ж євроатлантичної інтеграції вашої держави хочу процитувати вашого міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, який каже: «Потрібно менше говорити і більше робити».
— Одразу після помаранчевої революції українські експерти почали говорити про участь України в Плані дій щодо членства в НАТО. Коли, на вашу думку, наша держава може приєднатися до цього документа?
— Наскільки я вивчив стенограми зустрічей у Брюсселі та публічних виступів, Президент Віктор Ющенко зауважував, що Україна має намір повністю використовувати можливості, які надаються виконанням Цільового плану та Плану дій Україна — НАТО. Тобто наповнити їх конкретикою, сповна використовувати потенціал у вигляді проведення заходів, які мають проводитися. Україна й раніше мала непогані стосунки з Альянсом. Ми раніше, так би мовити, будували гарні собори, але вони були без віруючих, зараз потрібно ці собори заповнити людьми, які вірують.
Я хочу зауважити щодо інструментів вступу до НАТО наступне. Ми можемо розповісти, як вступити до Альянсу, але ми не можемо вказувати кожному українцю, що він для цього повинен зробити. НАТО оцінює роботу та намагання держави й суспільства на шляху євроатлантичної інтеграції, але не може «розписати» кожен крок на цьому шляху, не може вказувати на необхідність кожної зміни, яка повинна відбутися, надавати конкретні інструкції. Україна — європейська держава, українці — «дорослі», тобто вони повинні самі розуміти, що треба робити, й відповідно діяти за планами, що складені ними самими й лише узгоджені з НАТО. Ми можемо вказати та розповісти про ті помилки, які самі припускали під час своєї еволюції, аби ваша держава їх не повторювала. Ми можемо розповісти про свій шлях, про власні трансформації. Але це — лише досвід, але аж ніяк не керівництво до дії. Україна — незалежна держава, яка діє у відповідності до власних інтересів, й тут жодний диктат неможливий. Тобто існують умови, які потрібно виконати для вступу до НАТО, і ці умови абсолютно публічні. А як держава, що має бажання вступити до Альянсу, буде їх виконувати, які заходи проводити — це суто внутрішня справа. То ж і до таких документів, як Цільовий план, країна сама включає свої пріоритети, сама формує цей документ. Тож і терміни, коли необхідні умови будуть виконані, — це суто ваша справа, ми не можемо на щось вказувати й чогось вимагати.
— Головне завдання очолюваної вами структури — надання інформації про НАТО. В Україні, як свідчать дані соціологічних опитувань, дійсно, ще досить сильні старі стереотипи стосовно Альянсу. Як ви оцінюєте рівень обізнаності українського суспільства?
— Цілком погоджуюсь, що далеко не всі українці сьогодні володіють об’єктивною інформацією про НАТО, з чого й випливає їхнє негативне ставлення до перспектив вступу України до Альянсу. На мою думку, це є наслідком двох факторів. Перший — це та антинатовська пропаганда, яка була та існує в Україні. Коли я бачу у програмі одного із загальноукраїнських телеканалів, як демонструють палаючих ляльок, що зображують солдатів НАТО, й диктор говорить, що це — окупанти й окупантів потрібно знищувати, виникають певні думки. Це — ті стереотипи, які нав’язуються певній частині населення сьогодні.
Другий фактор — це організація інформування населення в Україні державними інституціями. Як відомо, діє Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на період 2004— 2007 рр. Але, на мою думку, головний її недолік — це організація такого інформування зверху вниз. Насправді ефективно така програма діяла б, якби спиралася на ініціативу самих громадян, їхню природну цікавість та намагання бути обізнаними щодо НАТО. Тобто основою інформування повинні бути недержавні, громадські організації, які віддзеркалюють позицію громадян та їхні прагнення.
Щодо нашого Центру, на який покладено завдання інформувати громадськість України з питань НАТО, то варто зауважити на філософію діяльності подібних структур в Альянсі. Ми у жодному разі не ставимо за мету агітувати, організовувати якусь пропаганду, формувати суспільну думку, нав’язувати певні стереотипи. Ми — джерело інформації, причому інформації об’єктивної. Принцип тут простий: якщо ви хочете нагодувати людей, не потрібно ходити й годувати кожного. Краще відкрити магазин, де люди можуть безкоштовно отримати їжу, й ті, хто хоче їсти, самі прийдуть і візьмуть те, що їм потрібно. Те саме стосується інформації: не варто «годувати» нею, краще надати можливість кожному вільно її отримати. Саме на цьому й будується робота Центру інформації та документації НАТО в Україні.
