Останнім часом увага світової громадськості більше прикута до шантажу північнокорейського диктатора, проте військова хунта в М’янмі (нинішня назва Бірми) набуває не менш загрозливих форм. У цій країні також ведуться роботи з розробки ядерної зброї, допомогу в чому М’янмі посилено надає КНДР.
Варто пригадати, що бірманська партія «Ліга за демократію», яку очолює Аун Сан Су Чжі, перемогла на виборах 1988 року. Проте владу в країні захопила військова хунта, і майже 14 років з останніх 20-ти Аун Сан Су Чжі провела під арештом, хоча здебільшого у власному будинку в Рангуні. Нині лауреату Нобелевської премії Аун Сан Су Чжі додали ще 18 місяців домашнього арешту за надуманим звинуваченням у порушенні умов утримання.
Втім, американська дипломатія після того, як колишньому президенту США Біллу Клінтону вдалося визволити з північно-корейського ув’язнення двох американських журналісток, вирішила піти далі. І її дії нині націлені на М’янму. Так, днями М’янму відвідав американський сенатор-демократ від штату Вірджинія Джим Вебб, щоб зустрітися зі лідером м’янмської хунти генералом Тан Шве. І не лише для того, щоб домогтися визволення американця Джона Йеттоу, засудженого за відвідання лідера опозиції, висловити протест щодо чергового арешту Аун Сан Су Чжі, а й щоб обговорити можливість відкриття лінії комунікацій між США і М’янмою. Сенатор Джим Вебб, котрий є головою підкомісії з закордонних справ і працює на Східно-Азійському напрямку, став найбільш високопоставленим представником США, котрий відвідав за останні роки цю країну.
Хоча візит сенатора Джима Вебба не можна назвати офіційним, але цим нова адміністрація Барака Обами сигналізує про можливість менш конфронтаційного підходу до військової хунти в М’янмі. Адже, як іще в лютому заявила державний секретар США Гілларі Клінтон: «Накладання санкцій не вплинуло на хунту». Не можна виключати того, що американці роблять перші кроки до налагоджування діалогу з м’янмською хунтою в намаганні переформатувати свої підходи до її керівництва. Адже нині генералу Тан Шве вже 77 і найближчими роками цілком може зайти мова про зміну поколінь у керівництві М’янми. Тан Шве керує М’янмою з 1992 року і фактично перетворив країну на гігантський концентраційний табір. А на думку International Labor Organization, нині у М’янмі реалізовано найгірші форми сучасного рабства. Адже дійшло до того, що сьогодні там в армію рекрутують одинадцятирічних дітей.
Утім, якщо говорити про перспективи переходу в цій країні до цивільного уряду, то вони виглядають досить ефемерними. У М’янмі немає достатнього ѓрунту для проростання демократії, і важко повірити у те, що правляча хунта добровільно погодиться вибудовувати в майбутньому іншу політичну дійсність. Повстання у М’янмі, котре очолили монахи, ні до чого не привело і було дуже жорстоко подавлено хунтою. Армійська верхівка не зацікавлена у зміні режиму, а це означає, що наявну тиранію влади не можна змінити силовими методами. Також, як показав увесь попередній досвід, як і у випадку Північної Кореї, економічні санкції не здатні привести до бажаного ефекту.
Останнім часом зростають впливи Китаю в М’янмі, що не може не непокоїти американську сторону. Водночас хунта знайшла собі союзників — Росію і Китай, котрі виступають проти санкцій щодо неї. Тут існує незаперечний парадокс: чим більше США робитиме спроби ізолювати М’янму через політику військового режиму щодо прав людини, тим більше (в геометричній прогресії) зростатиме вплив Китаю.
Можна з упевненістю сказати, що нинішню ситуацію у М’янмі законсервовано на рівні тиранії завдяки постійній позиції Росії і Китаю в Раді Безпеки ООН. Адже коли ці країни використовують право вето — вони підкидають паливо у вогонь репресій проти народу і стають на бік диктатури і тиранії. Китай підкреслює, що питання про М’янму є внутрішньою справою цієї країни і не несе ризику небезпеки міжнародному та регіональному миру. В останні роки Китай завжди дотримувався так званого невтручання у міжнародні справи і ставав в опозицію до демократії, свободи, прав людини та таких цінностей, як рівність і прогрес.
По суті, дотримання свого часу подібної позиції Радянським Союзом і Китаєм (надаючи при цьому допомогу режиму) допомогло встановити диктатуру в М’янмі. Китайський уряд продовжує надавати підтримку військовій хунті у М’янмі, вже понад 30 років підтримуючи її, а не бірманський народ. Власне, намагання заблокувати втручання міжнародного співтовариства Росією і Китаєм під виглядом невтручання у внутрішні справи є прямою допомогою диктатурі. Зрозуміло, що китайські комуністи і Росія роблять це з геополітичних і економічних інтересів. Але якщо б навіть подібних інтересів не існувало, то вони все одно б стали на бік військового режиму, виходячи із своїх суто ідеологічних міркувань.
Можна сказати, що демократія і права людини є питанням, котре пов’язане з проблемою виживання людства, є однією з основних міжнародних проблем, а в жодному випадку не внутрішньої справою однієї країни. Антисвобода, відсутність демократії і недотримання прав людини становлять виклики терпимості міжнародної спільноти. Комуністичний Китай і путінська Росія, які хоча й не створили поки що такої потужної системи тиранії з боку держави, як у М’янмі, через підтримку цього режиму стоять, по суті, в одному ряду з нею. Адже невтручання у внутрішні справи військової хунти і перешкоджання накладення на диктаторський режим санкцій з боку Росії і Китаю йде паралельно з їхніми власними порушеннями прав людини.
Тим не менш, якщо поставити питання чи можливий тиск на м’янмську диктатуру зсередини, чи лише ззовні, необхідно визнати той факт, що ізоляція не спрацювала, як і односторонні спроби посланника ООН вийти на реальні дискусії з керівництвом хунти. Правлячі генерали ясно усвідомлюють, що міжнародне співтовариство з його фрагментарними підходами не здатне вибудувати цілісної позиції, і тому використовують різноманіття поглядів і підходів до М’янми на свою користь.
Якщо Вашингтон дійсно збирається змінити тактику, прийняти багатосторонній підхід й залучити сусідів М’янми із АСЕАН у спробі сформувати єдиний політичний фронт, то йому необхідно враховувати комерційні підходи Китаю та Індії до військового режиму. Втім, враховуючи політику невтручання АСЕАН у внутрішні справи держав-членів, це буде непростим завданням. Одна з ідей, висунутих деякими аналітиками, полягає в тому, щоб перейти до режиму шестистороннього переговорного формату, котрий використовуються в даний час на переговорах із Північною Кореєю. Але цей підхід важче застосувати до генералів хунти, які відомі сильною відразою до будь-якого іноземного втручання. Крім того, необхідно враховувати той факт, що М’янма не є залежною від міжнародного співтовариства через надання продовольчої допомоги, як це має місце у випадку з КНДР.
Але не можна виключати того, що під час зустрічі американського сенатора Джима Вебба з керівником хунти генералом Тан Шве могло обговорюватися й питання більшої відкритості режиму для діяльності в країні гуманітарних організацій. Хоча, звісно, не обов’язково пом’якшення такого роду здатне привести до хоча б найменших політичних змін. А якщо й буде домовленість щодо відкритості, то вона може мати лише фрагментарний і тимчасовий характер і використовуватися генералами для досягнення своїх політичних цілей.
Яким може бути майбутнє М’янми? Сьогодні напевне можна сказати, що ніхто точно цього передбачити не в силах. Якщо говорити про такі нестабільні країни, як Судан, Уганда, Афганістан чи Пакистан, то їхній негативний досвід провалу державної діяльності цілком можна використати для моделювання підходів у ситуації з М’янмою. В міжнародній політиці для подібних країн нині застосовується новий термін: «держави, що не відбулися».
Визначальними рисами подібних країн є офіційна корупція, військова диктатура, економічна депресія, а також відсутність свободи і недотримання прав людини. М’янма є однією з країн такого типу. В таких внутрішній конфлікт, який накладено на політичну та гуманітарну кризу, цілком здатен призвести до краху управління, що, у свою чергу, призведе до кризи безпеки в регіоні і навіть може утворити осередок тероризму. Прикладом цього є Афганістан.
Утім, все ж можна провести певну аналогію між М’янмою і Північною Кореєю. Проаналізувавши ситуацію в М’янмі, можна дійти висновку, що її зміни зсередини майже неможливі. Саме цей фактор необхідно враховувати при розробці нових підходів до режиму хунти. Але все ж при зміні поколінь еліт з’являється певний шанс на корекцію попереднього курсу та введення певних елементів демократизації...
