20 вересня президент Палестинської Адміністрації Махмуд Аббас передасть Генсекові ООН офіційну заяву на визнання Палестини повноправним членом організації. Проте повторити липневу процедуру визнання незалежності Південного Судану, — тоді Генасамблея ООН ухвалила це за рекомендацією Ради Безпеки, — як уже відомо, не вдасться через заздалегідь оголошену і неодноразово підтверджену погрозу США накласти вето. Тому палестинське керівництво скористається визначеною процедурою звернення до самої Генасамблеї провести голосування щодо резолюції про визнання Палестинської держави в межах 1967 р. зі столицею у Східному Єрусалимі. Щоб ухвалити таке рішення, потрібна більшість у дві треті членів, тобто 129 голосів. І вже ні в кого не лишилося сумнівів, що голосів «за» буде значно більше. Панічну телеграму ізраїльського представника в ООН Рона Прозора днями опублікувала газета «Гаарец»: «Визнання годі зупинити. У найліпшому разі Ізраїль може сподіватися, що низка держав утримається від голосування або вийде із зали».
Вашингтон до останньої змоги силкується втримати палестинців від такого заходу, вирядивши своїх емісарів як до Тель-Авіва, так і до Рамалли. Але намагання вмовити палестинське керівництво, буцім альтернативою голосуванню може бути поновлення прямих переговорів із ізраїльтянами, успіху не мають. Так само, як і вмовляння Тель-Авіва зробити хоч якісь поступки у припиненні будівництва поселень на окупованих палестинських територіях (лише в серпні МВС Ізраїлю затвердило будівництво 5200 нових помешкань у Східному Єрусалимі та на Західному березі Йордану, — це не арифметика, а зумисна політика відрізання єврейськими поселеннями Східного Єрусалима, що має стати столицею Палестинської держави, від решти території, це тактика «швейцарського сиру», коли палестинцям залишаються анклави). Та й, погодьтеся, важко повірити в роль США як справедливого брокера, коли паралельно Вашингтон закликав керівництво 71-ї держави не визнавати палестинської незалежності. До того ще й погрози із Конгресу припинити фінансування Палестинської Адміністрації, ба більше, заморозити внески США на утримання ООН — такий законопроект подала голова комітету з міжнародних справ Ілеана Рос-Летінен. Пані Ілеана відома як полум’яною любов’ю до Ізраїлю, так і не менш полум’яною нелюбов’ю до Куби. Достеменно відомо, що в першому випадку важать не лише почуття: забудовник на окупованих палестинських територіях — американський магнат Ірвін Московіц — є головним донором виборчого фонду конгресвумен Рос-Летінен...
Певної інтриги додало повідомлення, що президент Обама візьме особисту участь у роботі сесії Генасамблеї, коли буде поставлено питання про визнання Палестинської держави, і виступить із якимись пропозиціями. І палестинці вже нагадали його ж, Обами, обіцянку там же, на Генасамблеї, рік тому: «Коли ми повернемося сюди наступного року, ми матимемо угоду, що призведе до появи нового члена ООН — незалежної, суверенної Держави Палестини, що живе в мирі з Ізраїлем».
За цілковитого посередницького паралічу Вашингтона перед веде Франція. І хоча ізраїльська преса величає главу французького МЗС затятим пропалестинцем, Париж узявся до діла не через особливі симпатії до палестинців, а маючи пан’європейську амбіцію — виробити спільну позицію всіх держав ЄС. Ініціатива Франції — надати палестинцям статус на кшталт того, який має Ватикан, — статус визнаної держави, суб’єкта міжнародного права, — проте не члена, а постійного спостерігача в ООН. Але навіть таке підвищення проти нинішнього статусу «організації-спостерігача» дасть чимало повноважень палестинцям, зокрема право звертатися до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, від чого Тель-Авів, зрозуміло, не в захваті. У своєму активі він має тверду обіцянку низки держав голосувати проти палестинської резолюції — це намір (окрім США) Німеччини ( яка спокутує «історичну вину» — і не лише голосуванням, виплатами, а й безоплатною передачею військових субмарин), а також Італії, Голландії й Чехії. Тим часом про намір голосувати «за» вже оголосили Ірландія, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія, Бельгія, а також Норвегія і Швейцарія. Американською анемією хоче скористатися і керівництво ЄС, щоби посилити власний політичний вплив. Брюссель поділяє французьку ідею визнати Палестинську державу а-ля Ватикан, заразом прагнучи зробити майбутню резолюцію максимально комфортною для Ізраїлю, щоб, зокрема, унеможливити палестинські звернення до Гаазького суду. Отак граються з універсальною європейською цінністю, іменованою верховенством права...
А Тель-Авів намагається створити кількісно переконливу коаліцію завзятих противників палестинського визнання. Під цим оглядом не залишається поза увагою й Україна.
За логікою, жодної проблеми у визначенні своєї позиції офіційний Київ не має: відколи проголошено незалежність Палестини (це сталося 1988-го), її визнали 99 країн. Саме цим пояснюють своє майбутнє голосування «за» Росія і Китай. Дипломатичні відносини між Палестиною і Україною започатковано 2001-го, того ж року відкрили посольство Палестини в Києві, а згодом і постійне представництво України в Рамаллі, яку відвідували два українські президенти. Ба більше, від часу утворення (ухвалою Генасамблеї ООН 1977 року) Комітету ООН з невід’ємних прав палестинського народу (а серед цих прав є і право на власну державу) Україна є його членом. Але це — на поверхні. Тим часом точиться підкилимна гра. Як засвідчили депеші американського посольства з Києва на Wikileaks, з 2006-го Київ опинився під пресингом вимоги облишити членство в Комітеті. Тодішній міністр закордонних справ Б.Тарасюк обіцяв поставити це питання на обговорення уряду й видати інструкцію підлеглим «не приставати в ООН на антиізраїльські акції». Пізніше наші посадовці жалілися американським візаві, що вихід із Комітету зіпсує відносини з арабськими країнами, але твердо пообіцяли відмагатися від роботи в Комітеті. І слова, слід сказати, дотримали.
Нині офіційний Київ знов у центрі уваги. Кожний арабський посол, а також високопосадові візитери з арабського світу порушують питання про майбутнє голосування в ООН. Київ волів би вдатися до страусової тактики: або утриматися, або уникнути голосування. Але на це не згоден Тель-Авів, нагадуючи, як «правильно» голосувала Україна проти звіту Комісії ООН у справі ізраїльського нападу на Газу 2008 року (попри те, що там було вбито українську громадянку Альбіну Аль-Жар із чотирирічним сином, а двох маленьких українців тяжко поранили). Таке голосування поставив собі в заслугу провідний ізраїльський лобіст Йосип Зісельс, голова «сіоністської федерації України» та купи інших структур, що нині обіцяє «вплинути на керівництво України». Вплинути обіцяють і структури депутата О.Фельдмана, чия відданість ізраїльській політиці контрастує з мінливістю його вподобань у галузі політики української: після програшу Януковича на виборах 2004 року Фельдман знайшов притулок у Тимошенко, а після її поразки, наче біблійний блудний син, повернувся до Януковича...
Окрім зусиль своїх лобістів, ізраїльський уряд минулого тижня пробував безпосередньо навертати до «правильного голосування» українське керівництво. Спершу у Тель-Авіві для оголошених консультацій з цього приводу побував заступник міністра закордонних справ П.Клімкін. Кількома днями пізніше літаком українського президента Януковича до Ялти доставили його ізраїльського колегу Шимона Переса, щоб вони разом відкрили конференцію олігарха В.Пінчука, до слова, головного донора особистих проектів Переса. Чим Перес міг зваблювати Януковича? Хіба що традиційною старою піснею: у разі «правильного голосування» Тель-Авів буде переконувати Вашингтон винагородити за це Київ, зокрема, знизити градус критики поточних політичних процесів в Україні. Слухаючи Переса, Янукович водночас читав передані листи як від палестинського президента Аббаса, так і арабських послів в Україні про те, що майбутнє співробітництво з цими країнами прямо залежатиме від того, як проголосує Україна: а це і ринки збуту української продукції, і інвестиції від багатих королівств Затоки... До речі, минулого тижня саудівський принц Туркі Аль-Фейсал без реверансів написав, що у випадку свого вето США «втратять союзника»: Ріяд поведе власну, а не американську лінію і щодо Іраку, і Афганістану, а головне, Ірану... За інформацією ізраїльських джерел, всіляко догоджаючи Пересу під час зустрічі, Янукович таки сказав, що Україна в ООН «буде орієнтуватися на Євросоюз». Отже, Київ чекає на рятувальний круг від «брюссельського обкому», але той досі не спромігся виробити спільну для держав-членів ЄС позицію. І це неабиякий невроз для Банкової з Михайлівською, коли варіант із вказівкою своєму представникові в ООН «задрімати» у коридорі під час голосування не є можливим.
