Присудивши премію миру 2009 р. Бараку Обамі, Нобелівський комітет вдався до великого ризику. Навіть якщо в Обами і є завдатки пацифіста, президент Сполучених Штатів усе ж таки очолює найпотужніші в світі збройні сили, за допомогою яких досі ведуться війни в Афганістані та Іраку. Тож з першого погляду подібний вибір не здається очевидним.
Деякі спостерігачі з різних регіонів світу піддали критиці Нобелівський комітет, який зробив Обаму лауреатом премії миру цього року, за заохочення лише самої його піднесеної риторики. Я вважаю, що подібна критика є помилковою й недоречною, а тому небезпечною. Адже сенс цієї критики в тому, що надія — це всього лише ефемерне слово.
Однак у політиці слова можуть бути діями. Промова Обами в Каїрі на початку цього року сприяла щонайменше зміні клімату у відносинах між мусульманським світом і Америкою. Слова, виголошені Обамою Ірану, може, ще не дали плодів, однак переговори з Іраном поновилися, й Міжнародне агентство з атомної енергії віправить своїх інспекторів на атомні станції поблизу м. Ком, що були секретними аж до минулого місяця.
Також завдяки словам (двом заявам і розмові), що прозвучали між Обамою та російським президентом Дмитром Медведєвим, розпочалася спільна двостороння програма ядерного роззброєння. Результати цих зусиль мають бути представлені на Конференції з контролю за виконанням Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що відбудеться навесні 2010 р.
Майже всім відомо, що загрозу поширення ядерної зброї можна зменшити й, зрештою, усунути лише спільними зусиллями міжнародного співтовариства. Жодній країні не впоратися із цим завданням самій. Тому крок, зроблений президентами Обамою та Медведєвим, вкрай важливий, і британський прем’єр-міністр Гордон Браун, який прагне значного скорочення ядерного арсеналу Великої Ббританії, публічно підтримав його.
Незважаючи на вперте мовчання, є натяки на те, що Китай схвально ставиться до цього процесу. І, звісно, свою позицію з питання ядерного роззброєння мають висловити французи. Адже в такій важливій справі, за словами мають бути дії.
Але якщо дипломатичне майбутнє ядерного роззброєння виглядає обнадійливим, то стосовно інших проблем це не так. Наприклад, діалог з Іраном і мусульманами, загалом, як і раніше залежить від вирішення палестинсько-ізраїльського конфлікту, живучість якого заважає діалогу та прогресу.
Обидва противники в цьому конфлікті, як і раніше, дотримуються діаметрально протилежних позицій. Як у Ізраїлі, так і в Палестині політичне керівництво вкрай слабке. Те, що парламентська більшість Ізраїлю все ще допускає розширення поселень (нещодавно, незважаючи на попередження Обами, дали дозвіл на зведення будинків для 200 нових сімей), означає, що люди, які підривають мир, залишаються біля керма.
Продовжуючи розширювати поселення, Ізраїль поступово залишає все менше простору для створення життєздатної палестинської держави, що вимагає наявності суміжної та єдиної території. Є щось лиходійське в прагненні деяких ізраїльських сил знищити цю можливість, і щось трагічне в безпорадності інших ізраїльтян завадити цьому.
Елі Барнаві, колишній ізраїльський посол у Франції, щойно опублікував чудову книжку під назвою «Сьогодні або, напевно, ніколи» з підзаголовком «Аргументи на користь американського миру на Близькому Сході». У його праці підкреслюється загальне погіршення ситуації й дедалі зростаюча складність досягнення мирного врегулювання. Він сподівається лише на надію, відроджену Обамою, та на те, що, на відміну від двох своїх попередників, Обама не став чекати останнього року свого терміну перебування на посаді, щоб зайнятися цією проблемою.
Наразі, проблема стала значно серйознішою, оскільки припинення розширення поселень, що є ключем до початку хоч якихось мирних переговорів, не здобуває підтримки в Ізраїлі. У результаті, ми перебуваємо у важкому періоді, оскільки для впровадження в життя відродженої Обамою надії потрібне посилення американського тиску на Ізраїль, що не є популярною ідеєю в США. Але якщо нічого не станеться, ми неминуче зазнаємо чергової невдачі.
Якщо дотримуватися цієї логіки, то присудження Обамі Нобелівської премії миру відбулося надто рано, оскільки ще нічого, по суті, не сталося. З другого боку, ця нагорода підвищила помітність, важливість і міжнародну легітимність американської ініціативи. Ще не все сказано й не все зроблено, й успіх, як і раніше, можливий.
Нобелівський комітет вдався до великого ризику, не заохотивши той чи інший відомий внесок у справу зміцнення миру. Але, можливо, цей ризик і має сенс, адже мир, якого так важко досягти, має базуватися на надії.
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції, наразі лідер Партії соціалістів і член Європарламенту.
